Основні концепції культури

Вивчення походження, сутності культури має свою історію. Воно передусім пов'язане з такими галузями знань, як етнографія, мистецтвознавство, історія і філософія, і знайшло свій вияв у різних теоріях культури. Серед них найбільш типовими є еволюціоністська, антропологічна, філософська, революційно-демократична, а також циклічна концепція (або концепція культурних круговоротів) та інші.

Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Л. Моргана (1818—1881) і англійського історика Е. Тейлора (1832—1917) та інших дослідників. Її виникнення пов'язане з узагальненням емпіричних етнографічних матеріалів і визначенням закономірностей розвитку історії культури. Сутність еволюціоністської концепції культури полягає в тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. Аналізуючи культуру первісного суспільства, Е. Тейлор дійшов висновку, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до складного. Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. На різних ступенях розвитку народи живуть окремо і відповідно створюють власну культуру. Але посилення контактів між державами, зближення народів, обмін досягненнями культури зумовлює спільність культурних цінностей і засвоєння їх людством. Провідна ідея еволюціонізму — це прямолінійність культурного прогресу і обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури (або циклічного коловороту) вважається італійський філософ Дж. Віко (1668—1744). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеня розвитку, людство знову падає на нижній. Епоху середньовіччя Віко трактує, наприклад, як "друге варварство".

Концепція циклічності у розвитку культури дістала дальший розвиток у працях М. Данилевського (1882—1885), О. Шпенглера (1880—1936), А. Тойнбі (1889—1975) та інших вчених. М.Я. Данилевський — відомий російський природознавець, що здійснив спробу теоретично обгрунтувати концепцію багатолінійного і замкненого розвитку культури на основі застосування методології систематизації в біологічній науці. В історії людства він виділив одинадцять самобутніх типів культури: індійську, китайську, іранську, єгипетську, халдейську, грецьку, римську, аравійську, германо-романську і слов'янську. Кожний культурно-історичний тип виникає з етнографічного матеріалу, після того входить у період розквіту, а потім зазнає занепаду. Інакше, кожний тип культури проходить в основному три фази свого розвитку: етнографічну, державну та цивілізаційну. Перехід до цивілізації характеризується розтратою культурного потенціалу. Самобутність культури, на думку Данилевського, в особливому складі душі народу, тому його національний характер залишається незмінним при взаємодії культур. Його концепція стала одним з теоретичних джерел теорії панславізму і шовінізму.

Найбільш поширеною в наш час стала теорія культури О. Шпенглера, який виклав її у своїй знаменитій книзі "Занепад Європи". Він відкинув концепцію лінійного розвитку світового культурного прогресу і обгрунтував теорію рівноцінного циклічного розвитку культур. На його думку, кожна культура є "живим організмом" і має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії восьми замкнених у своєму розвитку великих культур. До таких культур вчений відносив китайську, індійську, єгипетську, аполлонівську, візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську (фаустівську) і культуру майя. На історичну арену виходить російсько-сибірська культура, яка перебуває у стадії становлення. Кожна культура, на думку вченого, має свою долю і живе приблизно 1000—1500 років. Потім культура вмирає і сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Концепція долі є основоположною у філософії культури О. Шпенглера.

Розглядаючи історичні етапи розвитку культури, О. Шпенглер вірно вловлює своєрідність їх метафізичних основ. Еллін не відділяє себе від космосу, його боги у всьому схожі на нього, у них тільки житло на Олімпі. Грек перебуває у світі, в ньому живе відчуття вічності. Свідомість індуса надісторична. Єгиптянинові його життя уявляється єдністю минулого і майбутнього (звідси, мабуть, прагнення до увіковічення тіла — муміфікації). "Фаустівська культура" вивела на арену раціональну душу. Матеріалістичні та ідеалістичні методи мислення оголили культурні шари, утвердили штучні стани людського існування. На противагу становленню вони легалізували стан культури і цим самим зумовили старіння, неодмінний занепад історично надбаних цінностей. На думку О. Шпенглера, наближається час смерті "фаустівської культури" і в двохтисячному році вона продовжить своє існування у формі європейської цивілізації. А перехід до цивілізації означає відмову від демократії, політичних свобод, лібералізму, прав людини і перехід до жорстокої диктатури. Загрозу земній історії О. Шпенглер вбачає в надміру раціоналізованій і вкрай запрагматизованій діяльності людей.

Послідовником О. Шпенглера в поглядах на культуру був відомий англійський історик і соціолог А. Тойнбі. Як прихильник концепції історичного коловороту у розвитку локальних культур, він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації. Їх дослідженню вчений присвятив 12-томну працю "Дослідження історії". Спочатку А. Тойнбі виділив для аналізу 21 цивілізацію, потім скоротив їх перелік до 13 найрозвинутіших, серед яких називалися антична, західна, православна, індійська, китайська, ісламська та інші. Цивілізації, що раніше розглядалися самостійними, були віднесені до цивілізацій-супутників. Згодом перелік було ним звужено до п'яти діючих, а саме західної, іспанської, індійської, китайської та православної.

У розвитку кожної цивілізації вчений виділяє й аналізує чотири фази: виникнення, ріст, надлам і розпад. Після загибелі цивілізації її місце займає інша. Якщо на перших двох фазах рушійною силою виступає творча меншість, що є носієм "життєвого пориву", то останні дві фази пов'язані з "виснаженням життєвих сил". Коли творча еліта не здатна задовольнити потреби, висунуті культурно-історичним розвитком, тоді вона втрачає авторитет і утверджує свою владу насильством. На арену виходить "внутрішній пролетаріат", — пише А. Тойнбі, — це спільність людей, які не здатні ні до праці, ні до захисту батьківщини, але завжди готові до протесту з будь-якого приводу. По сусідству з цивілізацією з'являється "зовнішній пролетаріат" — це народи, які з тих чи інших причин не змогли піднятися до рівня цивілізованості. Відчуження "внутрішнього пролетаріату" від правлячої еліти штовхає його до пошуку союзу з варварами або "зовнішнім пролетаріатом". Встановлення такого союзу приводить до руйнування і в кінцевому підсумку до загибелі локальної цивілізації.

А. Тойнбі гостро критикував західну цивілізацію за втрату духовності і надмірний розвиток меркантильних інтересів та споживацької психології. Нестримна індустріалізація і гонка озброєнь, на думку вченого, приведе до загострення екологічної кризи й посилення боротьби за сировинні ресурси. Індустріальні країни зустрінуться з ворожою позицією технічно відсталих країн, що неминуче завершиться глобальним конфліктом, і в кінцевому підсумку настане економічний занепад. У політичній сфері це приведе до відмови від демократії і встановлення диктаторських режимів.

Врятування західної цивілізації від загибелі А. Тойнбі вбачав в оновленні духовності. Особливі надії він покладав на релігію, яка виступає головним інтегратором культури. Саме вселенська релігія, створена на основі синтезу різних релігій, здатна забезпечити "єднання в дусі" різних народів. Володіючи багатим історичним матеріалом, А. Тойнбі формулює "закон культурної радіації", згідно з яким між цивілізаціями існують широкі культурні контакти, різнобічні взаємини.

В поглядах на історію людської цивілізації і розвитку культури А. Тойнбі був оптимістом. Він писав, що XXIII ст. буде епохою народження загальнолюдської цивілізації, яка в сфері організації економіки буде соціалістичною, а в сфері духовного життя — "вільнодумною". Очолюватиме нову цивілізацію "світовий уряд", але лідерство в ній переміститься від європейського Заходу до азіатського Сходу.

Антропологічна, або функціональна, концепція культури представлена в працях видатного англійського етнографа і соціолога Б.К. Малиновського (1884—1942), французького етнолога і соціолога К. Леві-Строса (1908—1991), американського етнографа А. Кребера (1876—1960) та багатьох інших. Сутність цієї концепції полягає в тому, що виникнення й розвиток культури пов'язується з потребами людства. Б.К. Малиновський потреби, що обумовили виникнення культури, ділить на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення його життєдіяльності, їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення і вдосконалення знарядь праці. Їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегративні потреби проявляються в необхідності згуртування і об'єднання людей, в потребі авторитету. Задоволенню цих потреб відповідає політична організація суспільства. Відмінність між культурами обумовлена різними способами задоволення потреб.

На основі обробки великого етнографічного матеріалу Б.К. Малиновський сформулював основні принципи функціонального аналізу культури. По-перше, кожна культура, як функціональна єдність суспільства, є цілісною. По-друге, кожний тип цивілізації, кожна традиція чи звичай (або вірування) виконують важливу для культури функцію. По-третє, кожний елемент культури є незамінним, оскільки він забезпечує цілісність культури. Культура в інтерпретації вченого постає як складне утворення, повна система взаємозв'язаних та взаємообумовлених соціальних інститутів, що задовольняють біологічні і власне культурні потреби людей. Відсутність рівноваги між соціальними інститутами приводить до руйнування культури як цілісного організму.

Вагомий вклад у розвиток антропологічної концепції вніс відомий французький вчений К. Леві-Строс, застосувавши теорію інформатики і методи структурної лінгвістики. Основну увагу він приділив вивченню процесу виділення людини з природи і переходу її до культури. Тому об'єктом його дослідження стала культура первісного суспільства. Вчений розвиває принцип ієрархії культурних систем, розкриває ізоморфний характер зв'язку між ними і робить висновок, що людська культура є цілісним утворенням. Леві-Строс відстоює ідею європоцентризму і доводить необхідність відновлення єдності чуттєвого і раціонального начал культури, що втратила західна цивілізація. Вчений намагається зблизити гуманітарні науки, в центрі уваги яких вивчення людини, і природничі науки, що досліджують закономірності природи. Такий підхід дозволяв йому більш предметно дослідити особливості культури даної цивілізації, розкрити її роль у взаємозв'язку людини і природи.

Антропологічну концепцію розвивав американський етнограф А. Кребер, доповнивши її теорією стилів фундаментальних форм культури. Вчений вважав, що стиль властивий всім великим культурам та їх основним формам, поширюючи поняття стилю на науку, ідеологію, мораль і спосіб життя. Визначають стиль епохи або цивілізації, на його думку, геніальні особи, які вносять істотний вклад у розвиток тієї чи іншої галузі культури. Володіючи значним етнографічним матеріалом, американський вчений зробив вдалу спробу узагальнити різні стилі локальних культур і сформулювати концепцію стилів загальнолюдської цивілізації.

Серед різних концепцій культури вагоме місце посідає соціологічна. Вона представлена в працях багатьох вчених, зокрема П. Сорокіна (1889—1968), Г. Маркузе, Т. Адорно та ін. Сутність соціологічної концепції полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утворення, складна ієрархічна система культурних і соціальних систем. Так, відомий соціолог культури Питирим Сорокін (російський вчений-емігрант, згодом — президент американської соціологічної асоціації) сформулював теорію суперсистем культури. Він виділив три основних типи культури, що лежать в основі суперсистеми. Серед них чуттєвий тип, для якого властиве чуттєве сприймання навколишнього світу; ідеаціональний тип, для якого характерний раціональний підхід до дійсності; та ідеалістичний тип, що грунтується на інтуїтивістському методі пізнання. Кожна форма культурної суперсистеми, зокрема мова, мистецтво, мораль, релігія, філософія тощо, має свою першооснову, яка складає матеріальне й ідеальне начала. Саме ці начала визначають тип культури і відповідний йому світогляд. Культурну систему П. Сорокін розглядає як вихідний і вирішальний фактор соціального розвитку. "Саме культурний фактор, — пише він, — здійснює визначальний вплив на появу, існування і структуру соціальних груп (систем), а не навпаки..."

Сорокін відкидає концепцію локального розвитку культур, відстоюючи принцип історичного коловороту суперсистем. Культура одного народу взаємозв'язана з культурою іншого. Контакти між культурами були завжди і стають тепер більш інтенсивними. Характеризуючи соціальну і культурну динаміку, Сорокін пише: "Зрозуміло без слів, що соціокультурні феномени міняють свої позиції як у фізичному, так і в соціальному просторі. Вони неперервно мігрують, циркулюють і пересуваються з місця на місце, від однієї групи до іншої, від одного класу до другого, назад і вперед, згори вниз в різноманітному стратифікованому соціокультурному універсумі. Автомобіль і ленінський комунізм, безрукавки, короткі зачіски, ванни і радіо, джаз і губна помада, теорії революції і симфонії Бетховена, захисні тарифи і теософія — всі ці практично культурні об'єкти і цінності рухаються із Сполучених Штатів у Китай, з Відня в Сідней і Калькутту, з Детройта в Москву, від вищих класів до нижчих, з міст до сіл, від аристократів до пролетаріату і навпаки".

Розвиток науки, філософії, моралі, релігії, мистецтва, як правило, пов'язаний з досягненнями культури минулого. Вся історія соціокультурного світу, на думку П. Сорокіна, проявляє себе як завжди нова, невичерпна у своїй творчій здатності, різноманітності, перетвореннях і відмінностях у будь-який момент свого існування. У будь-якій сфері культури часто нова система замінює віджилу. "Певні стилі у мистецтві, наприклад готична архітектура, — пише вчений, — виникли, розвивались, досягли повного розквіту і тоді, вичерпавши свої можливості, зупинялись або муміфікувались в епігонських повтореннях, або гинули, давши простір новому стилю". Це саме властиве й іншим сферам культури, в тому числі й економічній політиці, соціальній організації суспільства тощо.

Аналізуючи динаміку культури, П. Сорокін ставить питання: в якому напрямку відбуваються зміни у цій сфері людського буття? На його думку, нинішня пануюча матеріальна суперсистема поступово замінюється релігійним, ідеалістичним типом культури. Занепад сучасної західної культури створює можливість появи іншої культурної системи. Прихід нової суперсистеми, зумовленої дією "принципу іманентних змін", означатиме народження нової культури, що здатна виправити, якось оновити "ту систему культури", що деградує. Цикл культурних процесів відбувається у власному колі, проходить "у холостому русі", відірвано від суспільної практики. В кінцевому підсумку, на думку П. Сорокіна, одні ідеї породжують і замінюють інші ідеї.

Увагу багатьох дослідників привертає криза сучасної західної культури. Г. Маркузе, Т. Адорно та інші вчені пов'язують виникнення кризи з такими сутнісними характеристиками культури, як репресивність та раціональність. Руйнування традицій, раціоналізм, проникнення наукових методів пізнання в усі сфери знання не лише підірвали, на думку Г. Маркузе, основи діяльності та емоційний світ людини, але й придушили утопію, фантазію, спричинили кризу віри. Все це привело до появи глибоких внутрішніх суперечностей у сфері культури.

Основною суперечністю культури вважається суперечливість між високою (елітарною) і низькою (масовою) культурами. Теоретично обгрунтувати виникнення цієї суперечності і розкрити її сутність намагався іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883—1955). У своїй книзі "Повстання мас" він протиставив культуру еліти як творця духовних цінностей і культуру мас як споживача культури. Споживаючи духовні цінності, народ перетворює справжню культуру в "ширвжиток", що дістав назву "масова культура". Остання має утилітарне призначення і є бездуховною за своїм змістом. Вторгнення масової культури в сферу елітарної, високої розцінюється як наступ "варварства в культурі" або "контркультури". Аналізуючи внутрішньо-культурні суперечності, вчений протиставляє науку і культуру. Серед різноманітних видів духовної діяльності людей найбільш стабільною і живучою виявилась наука. Її істини незалежні від людини, вони в наш час набули великого значення в усіх сферах духовного життя; значно зросли технічні засоби поширення досягнень науки і культури в цілому. Все це, на думку вченого, призводить до деградації гуманістичної культури. Погляди, що наука забезпечує блага людству, а її прогрес приносить користь, є проблематичними в наш час для багатьох вчених. Істини культури мають утилітарне призначення. Вони мають сенс і сприймаються людьми лише тоді, коли стають частиною їх життєдіяльності, сприяють задоволенню певних потреб. Світ, в якому живе людина, — це не лише природне середовище, але й той "світ людини", що створений самою людиною. Наука і культура протистоять одна одній.

Значного поширення набула марксистська концепція культури. Її основоположниками були К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820—1895). Вона грунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально-перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності. В системі культури марксизм виділяє два рівні: матеріальну і духовну культури. Особливістю матеріальної є те, що вона не рівнозначна виробництву і матеріально-перетворюючій діяльності людей. Матеріальна культура характеризує діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток людини, виявлення того, в якій мірі ця діяльність сприяє розвиткові обдарувань і творчих здібностей особи, наскільки вона реалізує її сутнісні сили, сприяє вдосконаленню людини. Духовна культура спрямована на перетворення духовного світу людини і його соціального буття. Її цінності існують не лише в опредмеченій формі, але й в різних видах діяльності, що зв'язані з процесом духовного виробництва (гра актора на сцені або в кіно, лекція викладача вузу або урок вчителя в школі, діяльність художника або письменника і т.д.). Для духовних цінностей властива довговічність існування. Матеріальні цінності обумовлені рівнем задоволення потреб (скажімо, потреба в їжі, одязі, побутових умовах і т.ін.). В духовній сфері, наприклад, насичення знаннями, естетичними цінностями не знає ніяких меж. Безмежність споживання духовних цінностей обумовлена перш за все пізнавальною, моральною, естетичною, творчою діяльністю людей. Перше місце в духовній культурі посідає творча діяльність.

Згідно з марксистською концепцією поділ культури на матеріальну і духовну має умовний характер, оскільки між ними існує діалектичний взаємозв'язок. Вони активно взаємодіють між собою; в епоху науково-технічної революції їх інтеграція значно посилилась. З одного боку, зросла роль матеріальної культури в духовному житті суспільства в особі засобів масової інформації і пропаганди, а з другого — через виробничу естетику, розвиток культури виробництва, перетворення науки в безпосередню виробничу силу тощо. На межі матеріальної і духовної культур виникають такі соціальні явища (архітектура, дизайн, наукові дослідження, виробниче навчання і т.ін.), які одночасно є матеріальними і духовними. Все це — свідчення цілісності й системності культури.

Особливістю марксистської концепції є те, що вона грунтується на принципі формаційного підходу до аналізу культури. К. Маркс і Ф. Енгельс історію суспільства ділили на три великі формації, яким, у свою чергу, відповідали "три великі форми поневолення": рабство, кріпосництво і наймана праця. Ф. Енгельс у своїй праці "Походження сім'ї, приватної власності і держави" писав, що суперечності докапіталістичного суспільства були приховані становим розшаруванням, релігійними і політичними ілюзіями. К. Маркс підкреслював, що "історія культури в цьому випадку повністю являється історією релігій і держави". Капіталістична епоха, якою керує нестримне прагнення до наживи, розірвала старі зв'язки між людьми. "У крижаній воді егоїстичного розрахунку, — підкреслюється в "Маніфесті Комуністичної партії", — втопила вона священний трепет релігійного екстазу, рицарського ентузіазму, міщанської сентиментальності". Подальше зростання продуктивних сил суспільства неминуче призвело до того, що приватна власність стала перешкодою для розвитку суспільного виробництва. Вона "неминуче породжує варварство всередині капіталістичної цивілізації". Вихід з такої ситуації класики марксизму бачили у соціалістичній революції, яка повинна знищити приватну власність на засоби виробництва, а отже — усунути антагонізм класів і побудувати новий тип культури, створити "асоціацію" вільних громадян, себто "комунізм" — стрибок з "царства необхідності в царство свободи". Це якісно нове суспільство, справжня висока цивілізація з відповідно розвинутою культурою. Саме з комунізму, на думку класиків марксизму, розпочнеться справжня історія суспільства та його культури.

Ця широкомасштабна і захоплююча ідея переходу людства до вищого типу культури, царства свободи була теоретично обгрунтована на основі критичного аналізу антагоністичних суспільно-економічних формацій, зокрема капіталізму. Як гадали творці марксизму, цивілізація досягла високого рівня розвитку в середині XIX століття, а потім розпочалась її деградація і занепад, оскільки приватна власність в існуючій формі гальмувала суспільний характер виробництва. Капіталізм повинен поступитися місцем комуністичному суспільству, яке у своїх працях К. Маркс і Ф. Енгельс охарактеризували лише в загальних рисах, залишивши дальшу розробку цієї теорії своїм послідовникам.

Серед культурологічних теорій помітне місце посідають теологічні концепції культури. Основна суть цих концепцій зводиться до розгляду релігії як базової основи розвитку культури. Так, на думку німецького богослова С. Пуфендорфа, культура — це проміжна ланка між Богом і людиною. Її розвиток відбувається по волі Всевишнього. Будучи залежною від Бога, культура впливає на природу людини і визначає її діяльність.

Концептуальні основи технологічного розуміння культури були започатковані ще основоположниками і провідними богословами християнства. Так, Аврелій Августин (354—430) у своїх працях "Сповідь" і "Про град Божий" зробив спробу аналізувати динаміку всесвітньої історії і культури людства. Історію людства він розділив на два етапи: "Град Божий", що заснований на любові до Бога і "презирстві людини до себе", та "Град земний", що грунтується на "любові людини до себе" і на "презирстві до Бога". Перший етап найбільш повно уособлює церква, яка є зразком гармонії соціальних взаємовідносин, другий етап представлений державою, що є уособленням зла і карою за гріховність людини. Тільки Божа благодать, на думку Августина, здатна вивести людину з гріховного стану і забезпечити її спасіння.

Подібний методологічний підхід властивий майже для всіх сучасних теологічних концепцій культури. Розглядаючи культуру як "дар Божий", "іскру Божу" в людині, сучасні богослови всі досягнення духовної культури розглядають як похідні від релігії, а культурний розвиток людства трактують як процес пошуку божественної першооснови. Наприклад, католицька культурологія грунтується на принципі, що культура є наслідком божественного одкровення, етапи культурного прогресу людства — не що інше як наближення до пізнання мудрості Творця і його волі. "Людям сьогоднішнього дня, — пише французький філософ Жак Марітен, — призначено підготувати прояв його мудрості в культурі". У книзі "Християнство і цивілізація" католицький соціолог Е. Вінтер пише, що саме релігійне мислення є домінуючим в усій історії культури. У пастирській конституції, прийнятій другим Ватиканським собором (1962—1965 pp.) підкреслено, що християнське віровчення оновлює духовну культуру, опромінює її з середини і дає животворні паростки в людське серце.

Православна культурологія грунтується на принципі, що культура виникла з релігійного культу. На думку М. Бердяєва, культура зв'язана з культом предків, обрядами, міфами, традиціями. Всі складові культури, зокрема філософська думка, поезія, живопис, музика, архітектура і т. ін., в органічній цілісності перебувають в церковному культі. Диференціація форм і видів культури, на думку філософа, приводить до втрати сакрального, розкладу релігійних і духовних основ. Православний філософ і богослов П. Флоренський доводив, що саме релігійний культ визначає естетичну спрямованість, пізнавальне значення та виховну роль духовних цінностей. Л. Карсавін у своїй книзі "Восток, Запад и русская идея" підкреслював, що саме релігійність складає зміст культурно-історичного процесу — бо вона забезпечує вирішення "основного завдання культури". (Завдання ж це полягає у здобутті перемоги над забуттям і часом, над минулим і майбутнім, над смертю.) Оскільки західна культура під впливом матеріалістичного соціалізму деградує, то її можна врятувати лише шляхом розвитку релігійності. В цьому аспекті, вважав Карсавін, завдання православної або російської культури є універсальним і водночас індивідуально-національним.

Для протестантської культурології характерний принцип: лише в Бозі і через Бога необхідно розглядати першооснови виникнення та розвитку культури. Релігія розглядається як субстанція духовної діяльності людини, форма осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей. Подібні ідеї розвиває протестантський теолог П. Тілліх (1886—1965), який вважається одним з основоположників "теології культури". Все, що називається культурою, писав учений, пронизане відношенням людини до творця, отже, містить релігійний досвід. Філософський аналіз цього досвіду і є теологією культури. У сучасних умовах, з точки зору Тілліха, релігія і культура протистоять одна одній. Це обумовлено тим, що в умовах земної історії або релігія підпорядковує собі культуру, або культура стає автономною від релігії, втративши при цьому смислові основи. Обидві крайнощі шкідливі, оскільки в них виявляється деструктивне начало. Завдання теології, підкреслює філософ, — відновити втрачений синтез християнства та культури, дати відповіді на ключові питання людського буття. Шукати Бога необхідно не в потойбічному світі, а в "глибині людського буття". Сучасна цивілізація сприяє відчуженню людини від Бога, від світу і самої себе. Як ідеал історії Тілліх висуває принцип гармонії "теономної" і секулярної культури, подолання відчуження. Носієм "нового буття" на думку філософа, є Ісус Христос — не Бог, що став людиною, а людина, якою вона повинна бути, і в цьому розумінні "образ Божий" втілений у людині. На цій основі субстанція (релігія) і форма (культура) постійно спрямовані до синтезу і збереження творчої напруги історії. Ідеї Тілліха стали основою екуменічного руху, спрямованого на подолання релігійних відмінностей церков на засадах християнства.

Німецький соціолог Р. Демоль пише, що культура — це прагнення до розвитку і підвищенню своїх здібностей, найблагородніший культ душі, несення служби Бога в нас. Розглядаючи релігію як основу розвитку культури, він висуває принцип відповідності всієї творчої діяльності людини нормам релігійної етики.

Активно в наш час розвивається ісламська культурологія, яка вирішальну роль у розвитку культури, науки, етики відводить Корану. В 1980 р. іслам був проголошений "цивілізаторською релігією". При цьому підкреслювалось, що мусульманський світ зобов'язаний саме ісламу будівництвом міст як осередків поклоніння Богу, центрів розвитку знань, науки і культури.

Характерним для теологічних концепцій є протиставлення духовної і матеріальної культури. На думку богословів, духовна культура досягає високого розвитку лише на основі релігії, оскільки вона пронизана світлом божественного розуму. Що стосується людської діяльності і матеріальної культури, то вони вражені секуляризмом і атеїзмом, що є причиною занепаду життя суспільства і гальмом культурного прогресу людства.

Вагомий вклад у розвиток концепцій культурно-історичного процесу внесли українські вчені. Їхня суспільно-політична і філософська думка була тісно пов'язана з науковими надбаннями Заходу і Сходу. Вони створили ряд оригінальних концепцій культури, основною тезою яких була ідея самоцінності національної культури і її взаємозв'язку з культурами інших народів.

Належний вклад у розробку феномена культури зробила українська культурологічна думка в XVI ст. У козацьких літописах та працях К. Саковича було висунуто оригінальну теорію розвитку культури, яка грунтувалася на виділенні іманентних рис українців (героїзм, волелюбство, товариськість, лицарська вірність, почуття гідності), що нібито були успадковані "козацьким народом" від могутнього племені сарматів та хозар.

Своєрідна концепція Г.С. Сковороди (1722—1794) грунтується на теорії трьох світів. Перший світ — це природа, або "макрокосмос" (всесвіт), другий світ — це суспільство і людина, або "мікрокосм", третій світ — це Біблія, або "світ символів". Кожний із світів, на думку Г. Сковороди, має двояку природу, "дві натури" — зовнішню, видиму, або "матеріальну натуру", і внутрішню, або "духовну натуру". Аналізуючи культурно-історичний процес, мислитель вдавався до алегоричного пояснення біблійних оповідей і міфів. Внаслідок цього вчений створює теорію "світу символів", або третього світу. Значення символів може бути різним, навіть протилежним щодо їх справжнього смислу. Наприклад, Біблія може символізувати добро і лукавство, спасіння й загибель, істинність і хибність, мудрість і безумство. Все залежить від того, який основний принцип береться за основу тлумачення. Сковорода вважає, що все в світі, включаючи Біблію, має подвійну природу: "Все миры состоят из двух естеств: злого и доброго". Людина також включає в собі два протилежні начала — "вічність" і "тлінність", піднесене й нице. У ній живе два ангели або демони — світлий і темний, добрий і злий, мирний і буйний, хранитель і губитель. На думку вченого, філософська наука повинна розкривати істинний смисл предметів і явищ символічного світу, допомагати людині пізнати саму себе, свою духовність. На основі теорії "трьох світів" і "двох натур" Сковорода дійшов висновку, що вся природа "макросвіту" переломлюється і продовжується в "мікросвіті", в людині. Для філософа Бог — це внутрішня сутність речей, закономірність світобудови, тому шукати "новий світ" і "нову людину" необхідно в самій людині, "в плотській нашій тіні", тому що "він в тобі, а ти в ньому". Все неживе і живе на небесах і на землі підпорядковане єдиним природним закономірностям. В історії української науки Г.С. Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окремої, специфічної сфери буття, в якій все божественне перебуває у символічних формах. Принцип символізму й інтерпретації Біблії філософ поширив на сферу духовної культури, її історію та форми прояву, зокрема дохристиянську, християнську та світську.

У науковому відношенні більш вираженою була культурологічна концепція Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної організації, яка висунула ідею звільнення слов'янських народів від ярма гнобителів і створення федеративного "Союзу слов'янських республік" із столицею в Києві. Ідеї братчиків про соціально-політичну перебудову суспільства включали багато цінних думок про розвиток національної культури, що були висловлені у працях М. Костомарова (1817—1885), П. Куліша (1819—1897), Т.Г. Шевченка (1814—1861) та ін. Це передусім положення про державну самостійність слов'ян, вільний розвиток національної культури і мови, про характерні риси ментальності українців, зокрема — природний демократизм, прагнення до волі, поетичність, віротерпимість, відкритість у спілкуванні, дружелюбність тощо. Братство мало свої філіали в різних місцях тодішньої Росії. Понад 100 чоловік на Україні, в Польщі, Росії, Білорусії, Литві, Чехії підтримували тісні зв'язки з товариством. (Наприклад, в Галичині відома діяльність славнозвісної "Руської трійці" — М. Шашкевича (1814—1843), І. Вагилевича (1811—1866), Я. Головацького (1814—1888).) Члени братства проводили велику просвітницьку роботу, активно виступали за навчання українською мовою, були організаторами видавничих проектів. Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського братства сприяла формуванню і розвитку національної свідомості українського народу.

Ще в XVII—XVIII століттях в усній народній творчості (зокрема в думах), у живопису, архітектурі, мистецтві розвивається стиль українського бароко, в центрі якого — ідея гуманізму, ідея людини, як творчої, активної і життєдіяльної особистості.

У кінці XVIII ст. формується концепція романтичного народництва, відповідно до якої провідним началом в духовній культурі виступає фольклор, який визначає писемну культуру. Творцем культури є простолюд, селянство: панівні класи відсуваються на другий план.

Український романтизм мав значний вплив на польську, російську, німецьку, французьку культури в XIX ст. З шістдесятих років XIX ст. відбувається наукове осмислення українства, його специфіки порівняно з іншими національними культурами. Етнографи, історики, фольклористи (М. Драгоманов, В. Антонович, Ф. Вовк, І. Рудченко, О. Потебня, О. Русов, П. Житецький, М. Лисенко), спираючись на теорії компаративістики (запозичення та взаємовпливу) й міфологічної європейської школи, виділяють національно-специфічні особливості культури.

В працях І. Франка вперше зроблено філософсько-світоглядне опрацювання цілісної концепції історії української культури від найдавніших часів (передхристиянської Русі) й до кінця XIX ст. Вся культура розглядається в єдиному процесі розвитку матеріальних та духовних складників і у зв'язку з соціальною боротьбою за ідеали справедливості та рівноправності. Видатний вчений та державний діяч М. Грушевський у своїх працях грунтовно проаналізував процес українського культурного розвитку.

У працях І. Огієнка — відомого богослова, культуролога, філософа і письменника — висунуто концепцію історії культури українців від найдавніших часів. Наш народ як етноантропологічна цілісність, стверджував він, запосів собі просторове місце й усюди поклав свою ознаку багатої культури й яскравої талановитості.

Великий інтерес викликають його думки щодо виникнення й розвитку української пісні, орнаменту, звичаїв і обрядів, побуту, літератури й театру. З-під його пера вийшла фундаментальна праця "Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу", яка побачила світ у Києві 1918 року й репринтно перевидана в наш час.

Початок XX століття став добою посилення імпресіоністських тенденцій (творчість М. Коцюбинського, Л. Українки), розширився "становий принцип", тобто літературними героями ставали пролетаріат, інтелігенція (І. Франко, В. Винниченко), опрацьовуються фрейдистські та натуралістичні концепції. У прагненні перейняти кращі зразки світового мистецтва українські митці заперечували патологічні, урбаністичні мотиви.

До 30-х pp. стверджуються нові течії і напрямки, репрезентуючи модерністський калейдоскоп — футуризм, символізм, неокласицизм, "вітаїзм" тощо. Прикладом може бути творчість М. Хвильового. У праці за редакцією І. Крип'якевича "Історія української культури" (1937 р.) було зроблено глибокий аналіз побуту, літератури, музики й театру. Здійснено ряд спроб створити оригінальні культурницькі концепції (А. Козаченко "Українська культура, її минувшина та сучасність", М. Марченко "Історія української культури з найдавніших часів до середини XVII ст." та ін.)

Широко розгорнулися дослідження української культури в діаспорі. Були написані й видані курс лекцій для студентів Українського технічно-господарського інституту в Подебрадах "Українська культура" (за ред. Д. Антоновича, 1940 p.); тематична тритомна "Енциклопедія українознавства" (Мюнхен—Нью-Йорк, 1949 p.); "Нариси з історії нашої культури" Є. Маланюка в 50-х pp.; "Тисяча років української культури" М. Семчишина (1965 р.) та ряд ін.

Різноманітність концепцій обумовлена багатоплановістю культури як системи. Складність культурно-історичного процесу, багатство складових частин культури вимагають різних підходів до вивчення цього феномену. Тому культура як соціальне явище, закономірності її розвитку стали об'єктом дослідження для фахівців різних галузей — філософів, соціологів, педагогів, психологів, істориків, мистецтвознавців тощо.