Тема 8 Політична система
8.1 Поняття політичної системи
8.2 Структура й функції політичних систем
8.3 Типологія політичних систем
8.4 Політична система України

Один з авторів системного підходу в політології американський дослідник Д. Істон розрізняв два типи “входу“: вимоги й підтримка. Вимогу можна визначити як звертання до органів влади, думка із приводу бажаного або небажаного розподілу цінностей і ресурсів у суспільстві. Наприклад, вимоги трудящих про підвищення мінімальної заробітної плати або вимоги вчителів про збільшення асигнувань на освіту й т.д. Оскільки уявлення різних груп населення про справедливий розподіл ресурсів не збігаються, остільки, накопичуючись, вимоги мають тенденцію послабляти політичну систему. Вони є наслідком неуважності владних структур до мінливих інтересів і потреб соціальних груп.
Підтримка є формою вираження політичної лояльності, тобто відданого, доброзичливого ставлення до режиму, і означає посилення політичної системи. Формами прояву підтримки можуть уважатися справне виплачування податків, виконання військового обов'язку, повага до владних інститутів, проведення демонстрацій у підтримку режиму й т.д.
Головним елементом підтримки політичної системи є легітимність влади. Визнання легітимності влади, її авторитету означає в очах населення згоду з існуючою системою владних відносин, організованих політичною системою.
У результаті “входу” відбувається процес впливу зовнішнього середовища на політичну систему. Наслідком цього впливу служить реакція системи на вимоги або підтримку, тобто “вихід”. На “виході” з'являються авторитетні рішення й політичні дії влади із приводу розподілу цінностей і ресурсів. Вони можуть виступати у формі нових законів, асигнувань на конкретні потреби, політичних заяв і т.д.
8.2 Структура й функції політичної системи
Політика, будучи відносно самостійною сферою, являє собою стійку взаємодію складових її елементів. Причому відносини між ними носять характер взаємозалежності. Це означає, що зміни в діяльності якого-небудь елемента приводять до змін у функціонуванні всієї системи. Сама політична система складається з підсистем, які й утворюють цілісність Основний елемент політичної системи – інституціональна підсисте-ма. Вона являє собою сукупність інститутів (державних, партійних, суспі-льно-політичних), що виражають і представляють різні за значенням інте-реси: від загальнозначущих до групових і часток.
Найважливішим інструментом реалізації суспільних інтересів є дер-жава. Максимально концентруючи у своїх руках владу й ресурси, вона розподіляє цінності й спонукує населення до обов'язкового виконання своїх рішень.
Крім держави в інституціональну підсистему входять як політичні організації – партії, суспільно-політичні організації й рухи й ін., так і неполітичні організації, що мають значні можливості впливу на владу й суспільство. До таких у першу чергу можна віднести засоби масової інформації й церкву.
Зрілість інституціональної підсистеми визначається ступенем диференціації й спеціалізації ролей і функцій її структур. Завдяки спеціалізації, ця підсистема може швидко й ефективно реагувати на нові потреби й вимоги населення.
Інститути влади й впливу виконують усілякі функції на основі різних норм – політичних, правових, моральних і т.д. Вся сукупність норм, що регулюють політичні відносини, становить нормативну підсистему. Політичні й правові норми закріплюються в конституціях, уставах і програмах партій, правових актах, а також у постановах, рішеннях, указах і т.п. владних органів. Через політичні норми владні структури доводять до відома суспільства свої цілі, визначають бажану модель поведінки.
Політичні норми знаходять своє вираження також й в існуючих політичних традиціях, обрядах і звичаях. Причому останні часом виконуються навіть більш старанно, ніж норми, закріплені законодавством.
Політичні й правові норми регулюють політичні відносини, надаючи їм упорядкованість, визначаючи бажане й небажане, дозволене й не дозволене з погляду зміцнення політичної системи.
Додержуючись таких формалізованих і неформалізованих правил, політичні суб'єкти вступають у взаємодії. Форми подібних взаємодій, заснованих на згоді або конфлікті (наприклад, між особистістю й державою; політичними системами різних країн), їхня інтенсивність і спрямованість створюють комунікативна підсистему. Система комунікацій характеризує відкритість влади, її здатність вступати в діалог, прагнути до згоди, реагувати на актуальні вимоги різних груп, обмінюватися інформацією із суспільством.
Політичні взаємодії обумовлюються характером культурно-релігійного середовища, її однорідністю. Сукупність субкультур, релігійна система, що визначає пріоритетні цінності, переконання, стандарти політичного поводження, політичну ментальність, становлять культурну підсистему. Вона надає загальнозначущі змісти політичним діям, відносинам різних суб'єктів, стабілізує суспільство й виступає основою взаєморозуміння й згоди. Чим вище ступінь культурної однорідності, тим вище ефективність діяльності політичних інститутів.
Бажані моделі суспільства, відбиті в системі культурних цінностей й ідеалів, визначають сукупність способів і методів реалізації влади. Дана сукупність політичних технологій становить функціональну підсистему. Перевага методів примуса або згоди в реалізації владних відносин визначає характер взаємин влади й громадянського суспільства, способи його інтеграції й досягнення цілісності.
Всі підсистеми політичної сфери зв'язані відносинами взаємозалежності. Взаємодіючи один з одним, вони забезпечують життєдіяльність політичної системи, сприяють ефективній реалізації її функцій у суспільстві.
Функції політичної системи
Політична система покликана забезпечити стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість різних груп інтересів. Виходячи із цього, можна виділити наступні функції політичної системи, використовуючи класифікацію сучасних американських політологів Г. Алмонда й Дж. Пауелла.
• Функція вираження інтересів. Політична система повинна представляти інтереси різних соціальних груп через різні організації. У противному випадку вони можуть знаходити інші, часто руйнівні форми вираження своїх вимог.
• Функція узагальнення інтересів. Розкид інтересів різних груп, інди-відів досить значний. Тому й потрібно їхнє узагальнення, розподіл по ступені важливості, переклад вимог на мову програм і доведення їх до влади. Дану функцію здійснюють переважно політичні партії.
• Функція вироблення правил і норм. Цю функцію виконують законо-давчі органи, видаючи закони, нормативні документи.
• Функція застосування правил. Виконання цієї функції – прерогатива виконавчих органів, що реалізують приписання законодавців.
• Функція контролю за застосуванням правил. Цю функцію здійсню-ють судові органи й силові структури.
• Функція політичної комунікації. Вона припускає різні форми взає-модії й обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами й громадянами й т.д.

8.4 Політична система України
В Україні, як і в інших пострадянських державах, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і соціально-правової держави розпочався зі створення нової політичної системи.
Україна прагне створити соціально-політичні інституції за цивілізованим європейським зразком. Запроваджено інститут президентства, за багатьма параметрами Верховна Рада наблизилася до професійного парламенту, змінено статус уряду, затверджено концепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади, зрештою, до кризи влади загалом, яка проявилась в неефективності владних структур, неузгодженості та суперечливості їхніх дій, втраті авторитету влади у населення.
Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, де-мократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і контролює їх. Україна є парламентсько-президентською республікою. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція визначає і гарантує самоврядування.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України, конституційний склад якої – чотириста п'ятдесят народних депутатів України, обраних на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Обирається вона на 5 років, працює в режимі чергових і позачергових сесій.
Згідно з Конституцією, главою держави з правом виступати від її імені є Президент України. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він формується Верховною Радою України і Президентом України.
Конституційний суд України як єдиний орган конституційної юрис-дикції України покликаний забезпечити дотримання владними структурами своїх функцій і повноважень.
Винятково важливу роль у процесі формування владних структур відіграють політичні партії як добровільні об'єднання громадян. Вони виражають інтереси певних соціальних верств і груп, беруть участь у процесах здобуття, утримання державної влади і впливу на неї. За нинішніх умов політичні партії України ще не виконують достатньою мірою системотворчого призначення. Сьогодні можна говорити лише про багатопартійність в Україні, яка від атомізованого розмаїття з великою кількістю нечисленних, маловпливових партій поступово трансформується в партійну систему в її класичному розмежуванні на лівих, центр і правих. Зрештою, немає іншого інституту, крім політичних партій, який би успішніше справлявся з трьома найважливішими функціями – передачі влади, політичної мобілізації мас і легітимізації існуючого режиму.
З точки зору особливостей загальносистемних якостей, політична система України характеризується як:
• Відносно стабільна (на поверхні) система, яка спроможна легко трансформуватися в нестабільну внаслідок поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в т.ч. й в середині державного меха-нізму;
• Система з відносно низьким темпом соціальних процесів та недо-статньо сприйнятлива до соціальних новацій;
• Молода самостійна система, яка фактично не має достатньо ефективних сучасних традицій та досвіду самостійного функціонування;
• Централізована з деякими елементами регіоналізації та децентралізації;
• Система, що діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації.
Суспільство об'єктивно зацікавлено в розвитку політичної системи і її окремих структурних елементів.
Питання й завдання
1. У чому полягає сутність поняття “політична система”?
2. Як діє механізм функціонування політичної системи за ідеєю Д. Істона?
3. Політична система являє собою одну з підсистем суспільства поряд з економічною й духовною. Що відрізняє її від інших підсистем?
4. Який з елементів політичної системи виступає основним, визначаль-ним? Чому?
5. Які функції виконує політична система суспільства?
6. На підставі яких критеріїв можна класифікувати сучасні політичні сис-теми?
7. Від чого залежить формування тієї чи іншої політичної системи в різні історичні епохи і в різних країнах?
8. Які типи політичних систем відомі вам? До якому з них можна відне-сти політичну систему України?
9. Яке місце в політичній системі займала церква в різні історичні епохи? Чи є сучасна церква структурним елементом політичної системи?
10. Від чого залежить стабільність політичної системи?
Рекомендована література
1. Бойко – Бойчук Л. Методика синергетичного аналізу соціально-політичних систем. (Теоретичний аспект) // Людина і політика. – 2004. – № 4. – С. 92 – 105.
2. Лапкин В.В., Пантин В. И. Политические трансформации в России и на Украине в 2004 – 2006 г.г.: причины и возможные последствия. – По-лис: политические исследования. – 2007. – № 1. С. 104 – 119.
3. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.- Львів, – 2001.
4. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенден-ції розвитку / За ред.. Ф. М. Рудича: Навч. посібник. – К., 2002.
5. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.
6. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К., 2004.
7. Сравнительная политика. Основныее политические системы современ-ного мира. (В. С. Бакиров, Н. И. Сазонов, А. А. Фисун и др.) Под ред. В. С. Бакиров, Н. И. Сазонов – Харьков, 2005.
8. Троян С.С. Порівняльні політичні системи сучасності. Навчальний посібник. – К., 2003.
9. Фісун О. Типології політичних систем: основні підходи. // Політичний менеджмент. – 2005. -№ 5. – С. 39 – 50.
10. Фурман Д. Е. Наша политическая система и ее циклы. // Свободная мысль – ХХI. – 2003. – № 11. – С. 9 – 30.

Провідним інститутом політичної системи, зосереджуючим максимальну політичну владу, є держава. Саме навколо держави групуються основні політичні інститути, боротьба між різними соціально-політичними силами розвертається насамперед за завоювання державної влади й важелів державного керування. Найважливішою характеристикою держави є те, що вона діє як інституціональна система політичного панування й має монополію на легітимне застосування насильства.
9.1 Особливості держави як політичної організації
Питання про походження держави протягом багатьох сторіч було предметом довгих дискусій. Висувалися різні гіпотези й теорії.
1. Теологічна теорія (представники – ідеологи релігій Стародавнього Сходу, католицької церкви, ісламу). Ця теорія пояснює походження держави Божою волею. Звідси виводиться залежність держави від релігійних організацій і діячів, покора усіх перед державною владою.
2. Патріархальна теорія (представник – Аристотель) обґрунтовувала походження держави тим, що люди – істоти колективні, прагнучі до взаємного спілкування, створення родини. Наступний ріст родин, утворення родів, племен приводить в остаточному підсумку до особливої форми патріархальної влади.
3. У ХVII–ХVIII ст. оформляються договірні теорії походження дер-жави (Дж. Локк, Т. Гоббс, Ж. Ж. Руссо й ін.). З погляду прихильників цих теорій, держава виникла в результаті свідомого й добровільного договору людей, які колись перебували в природному, додержавному стані. Пізніше для того щоб забезпечити свої права й свободи, вони вирішили створити державні інститути.
4.Соціально-економічна теорія пояснює походження держави такими соціально-економічними факторами як суспільний поділ праці, економічні інтереси, соціальні протиріччя й т.д. Основи цієї теорії заклав давньогрецький філософ Платон, що виводив джерела держави з поділу праці й відокремлення діяльності по керівництву суспільством.
Але найбільший розвиток соціально-економічна теорія одержала в навчанні марксизму. Ідеологи марксизму (К.Маркс, Ф.Энгельс, В.И.Ленін) розглядали виникнення держави як наслідок суспільного поділу праці, появи приватної власності на засоби виробництва, розшарування суспільства на класи. Держава, на їхню думку, є знаряддям гноблення одного класу іншим і тримає суспільство в границях порядку.
5. Органічна теорія проводить аналогію між державою і живим організмом як у структурі, так і в функціях. Всі елементи держави взаємопов'язані і доповнюють один одного, порушення цієї гармонії призводить до хвороби всього організму і навіть до його смерті. Цей погляд на державу обґрунтував англійський соціолог Т. Спенсер.
6. Психологічна теорія (представники –Л. Петражицький, Дж. Фрезер та ін.) виходить з того, що держава існує через наявність у людини психологічних потреб жити в межах організованого суспільства, у відчутті необхідності колективної взаємодії або через схильність більшості до підпорядкування.
7. Наприкінці ХIХ ст. пояснення генезису держави поповнюється теорією завоювання (насильства). Її прихильники (Л.Гумплович, К.Каутський й ін.) причину походження держави бачили не в божественному провидінні або в суспільному договорі, а у військово-політичних факторах: насильстві, поневоленні одних племен іншими. Для управління завойованими народами й територіями необхідний апарат примуса, яким і стала держава
В цілому, як показали порівняльно-історичні дослідження останніх десятиліть, не існує єдиної й обов'язкової теорії виникнення держави. На цей процес впливали найрізноманітніші внутрішні й зовнішні фактори:
• суспільний поділ праці і виділення управління в особливий вид діяльності;
• ріст чисельності і збільшення густоти населення;
• поява приватної власності і майнової нерівності;
• завоювання одних народів іншими;
• потреба у захисті від зовнішніх ворогів та ін.
Держава у своєму розвитку пройшла тривалий історичний шлях, протягом якого мінялися як її зміст, так і форма. Але на всіх етапах розвитку державі був властивий ряд ознак, властивих тільки даному соціальному інституту.
Ознаки держави:
• Наявність особливої публічної влади, що втілюється в держав-них органах, виступає як державна влада. Її здійснює особливий шар людей, що виконують функції керування й примуса (це чиновники, армія, поліція).
• Територіальна організація населення. Державна влада здійснюється в рамках певної території й поширюється на всіх людей, що проживають на ній. Цілісність суспільства й взаємозв'язок його членів забезпечує інститут громадянства (або підданства, тобто приналежність особи до держави з монархічною формою правління). Саме в наявності інституту громадянства виражається сутність держави для окремого індивіда.
• Організація суспільного життя на основі права. Тільки держава створює закони й інші правові акти, обов'язкові для всього населення.
• Державний суверенітет, тобто незалежність державної влади від будь-якої іншої влади усередині країни й у взаєминах з іншими державами. Верховенство державної влади проявляється: а) у загальнообов'язковості її рішень для населення; б) у праві скасування постанов і рішень недержавних політичних організацій; в) у наявності спеціальних засобів впливу на населення, відсутніх в інших організацій (апарат примуса й насильства).
• Монопольне право на стягнення податків і зборів з населення. Податки необхідні для утримання апарату управління і для матеріального забезпечення державної політики.
Виходячи з вище викладеного можна дати наступне визначення: держава – це універсальна політична організація, що здійснює владу в інтересах проживаючих на даній території людей і регулююча їхні взаємини за допомогою правових норм.
Держава виконує ряд функцій, які відрізняють її від інших політичних інститутів. Функції розкривають головні напрямки в діяльності держави по виконанню нею свого призначення. Традиційно функції держави підрозділяються на внутрішні й зовнішні

У президентській республіці:
• президент обирається незалежно від парламенту (або безпосередньо народом, або колегією вибірників);
• президент одночасно є главою держави й уряду. Він сам призначає уряд і керує його діяльністю;
• президент не може розпустити парламент;
• парламент не може винести вотум недовіри уряду. Однак парламент має можливість обмежувати дії президента й уряду за допомогою прийнятих законів. У ряді випадків парламент може відсторонити від посади президента (коли він порушив конституцію, вчинив злочин).
Президентська республіка вперше була уведена в США на основі конституції 1787 р. Така ж форма правління широко поширена в країнах Латинської Америки – Мексиці, Аргентині, Бразилії, Колумбії, Венесуелі, Болівії, Уругваєві й інших державах.
У парламентській республіці уряд формується тільки парламентським шляхом із числа лідерів партій, що мають більшість місць у нижній палаті парламенту. Правління носить партійний характер. Офіційно главою держави є президент, що обирається або парламентом, або колегією вибірників, або прямим голосуванням народу. Однак у системі органів державної влади його обов'язки звичайно обмежуються представницькими функціями. Реально державу очолює керівник уряду.
Парламентська форма правління здійснюється в Німеччині, Швейцарії, Туреччині, Індії й інших державах.
Цікавий той факт, що термін «парламент» як назва використовується в 40 країнах, «народні (національні) збори» - в 37, «конгрес» - в 16, «національна (народна) асамблея» - в 15, «державні збори» - в 14. В ряді держав назви вищих органів народного представництва індивідуальні: «кнесет», «ландтаг», «генеральні кортеси», «риксдаг», «скупщина», «сейм», «сенат» і т. ін.
Характерною рисою змішаних (президентсько-парламентських або парламентсько-президентських) республік є подвійна відповідальність уряду й перед президентом, і перед парламентом. Главою держави тут виступає президент. Змішана форма державного правління прагне сполучати сильну президентську владу з ефективністю діяльності й контролю парламенту за урядом. Ця форма правління не має таких стійких типових рис, як президентська або парламентська республіка, а в різних країнах істотно відрізняється в ту або іншу сторону. До країн зі змішаною формою республіканського правління відносяться Франція, Фінляндія, Україна й ін.
9.3 Форми державного устрою
Держава займає певну територію, на якій проживають її громадяни. Способи об'єднання населення на території, зв'язок громадян через полі-тичні й територіальні утворення з державою виражає поняття форма державного устрою. За допомогою даного поняття визначається співвід-ношення влади в центрі й на місцях, характеризується внутрішня структура держави, спосіб політичного й територіального розподілу.
Держави по формах свого устрою підрозділяються на унітарні й федеративні. Союз між декількома державами зветься конфедерацією. Кожне з названих утворень має свої особливості (див. табл. 9.2).
Унітарна держава – це проста, єдина держава, частини якої є адміністративно-територіальними одиницями й не мають ознак державного суверенітету.
В унітарній державі діє єдина конституція, норми якої застосовуються на всій території країни; єдина система вищих органів державної влади; єдине громадянство; єдина система права; централізована судова система. Територія унітарної держави підрозділяється на адміністративно-територіальні одиниці (департаменти, області, райони й т.п.), які не мають політичної самостійності.
Більшість країн світу є унітарними державами. Серед них виділяють централізовані – Швеція, Данія, Болгарія й ін., і децентралізовані – Франція, Іспанія, Україна й ін. Централізовані держави можуть представляти досить широку самостійність (самоврядування) місцевим, низовим органам управління. Однак у них середні рівні управління не мають значної автономії й безпосередньо орієнтовані на виконання рішень центра. У децентралізованих же унітарних державах великі регіони користуються широкою автономією й навіть мають у своєму розпорядженні власні парламенти, уряди й адміністративно-управлінські структури й самостійно вирішують передані їм центральними органами питання, особливо в галузі освіти, комунального господарства, охорони громадського порядку й ін. Однак, на відміну від суб'єктів федерації, їх компетенція в області оподатковування сильно обмежена, що ставить їх у сильну фінансову залежність від центра.
Федеративна держава – це складна, союзна держава, частини якої є державними утвореннями й мають певну політичну самостійність й інші ознаки державності. Об'єднуючими початками федерації виступають єдиний соціально-економічний простір, єдина грошова система, федеральні органи влади й управління, федеральна судова й правова система, федеральне громадянство. Але поряд із цим у суб'єктів федерації існують власні конституції, законодавчі й виконавчі органи влади. Можлива наявність власних судових і правових систем, подвійного громадянства.
Між федерацією і її суб'єктами встановлюються особливі відносини, при яких діє принцип верховенства конституції й законів федерації. Суб'єкти федерації мають пряме представництво в парламенті країни, забезпечене існуванням другої палати. Зовнішні політичні функції здійснюють союзні державні органи.
Федеративними в цей час є понад 20 країн світу: Австралія, Бразилія, Німеччина, Венесуела, Канада й ін. Федерації утворяться по територіальному (США), національному (Індія) або змішаним ознакам, які й визначають характер, зміст і структуру державного устрою.
Конфедерація являє собою союз декількох суверенних держав, що поєднуються для проведення єдиної політики в певних цілях. Наприклад, для спільної оборони, рішення економічних, енергетичних, транспортних проблем і т.д.
Для здійснення погодженої політики держави конфедерації створю-ють органи управління. Рішення цих загальних органів не мають сили, поки вони не будуть затверджені центральними органами влади кожної із суверенних держав. У конфедерації відсутній єдиний вищий законодавчий орган, єдине громадянство. Країни-учасниці конфедерації в повному обсязі здійснюють міжнародну діяльність. Конфедеративний договір можна розірвати за бажанням однієї зі сторін.
Прикладом конфедерації в минулому можуть служити США (1776-1787 р.), Швейцарія (1815-1848 р.) і ін., деякі риси конфедерації властиві нині Європейському Союзу.
Крім названих форм державного устрою в історії мали місце й деякі інші специфічні форми – імперії, протекторати. Так, імперіями є державні утворення, відмінні риси яких – велика територія, сильна централізована влада, асиметричні відносини панування й підпорядкування між центром і периферією, різнорідний етнічний і культурний склад населення. Імперії, наприклад Римська, Британська, Російська існували в різні історичні епохи.

9. 5 Економічна та соціальна політика держави
Під економічною політикою розуміють взаємопов'язану систему довгострокових і поточних цілей економічного розвитку, що визначені державою, комплекс відповідних державних рішень та заходів, спрямованих на досягнення цих цілей з використанням державної влади в сфері економіки.
Сферою економічної політики держави є взаємодія економіки і полі-тики. Суб'єктами економічної політики виступають політична влада, різні політичні структури, недержавні союзи, об'єднання. Об'єктом економічної політики є економічна система в цілому або окремі її ланки.
Економічна політика будь-якої держави має складну структуру (див. мал. 9.4), тому що для реалізації своїх цілей вона спирається на цілий ряд господарських сфер: фінанси, кредит, грошовий обіг, податкову систему, інвестиції та ін. В рамках кожної з цих ділянок загальна економічна політика конкретизується і реалізується як бюджетна, фінансова, кредитна, податкова, інвестиційна, зовнішньоекономічна та ін. Ці напрямки виступають як підсистеми в загальній економічній політиці, яку проводить держава. Кожна із підсистем в структурі економічної політики може стати потужним ін-струментом впливу на економічну систему і суспільне життя в цілому.
Призначення економічної політики держави – сприяти природному еволюційному економічному розвитку, запобігати зловживанням економічною владою з боку окремих осіб, груп, підприємств, а також кризовим явищам в економіці.
Залежно від конкретних обставин, цілі економічної політики держави можуть і повинні змінюватись, гнучко реагувати на фактичний стан економіки, її проблеми та протиріччя.
Під соціальною політикою розуміють діяльність держави щодо збалансування розвитку суспільства, забезпечення стабільності державного управління, соціального захисту населення, створення сприятливих умов для існування індивідів і соціальних спільнот.
Ціллю соціальної політики є соціальний прогрес, виражений мірою задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Ефективність соціальної політики в тій чи іншій державі визначається тим, в якій мірі покращується життя людини, облагороджуються умови її праці і відпочинку, побуту, укріплюється здоров'є, підвищуються свідомість і культура, удосконалюються міжетнічні і міжособистісні відносини, додержуються соціальні права і гарантії і т.д. Очевидно, що можливості здійснення цілей соціально політики залежать в значній мірі від результатів економічної політики.
Під суб'єктами соціальної політики розуміються всі ті органи, установи й організації, задача яких здійснювати цілі соціальної політики. Провідну роль в цій області відіграють спеціалізовані органи держави, котрі реалізують її соціальну функцію.
Об'єктом соціальної політики є суспільство, його соціальні верстви, групи, класи, інші соціальні спільності людина. Але разом з тим ці ж соціальні спільності являються і носіями соціальної політики, її суб'єктом. В співвідношенні держава і суспільство посліднє виступає як об'єкт лише в тому сенсі, що із цього "соціуму" формується і організується владою соціальна політика. Державна влада – це потужній інструмент впливу на суспільство, в розпорядженні якого ефективні засоби і методи впливу на нього, а отже, і на формування соціальної політики шляхом збору налогів, емісії грошей, законотворчості, визначення задач суспільного розвитку.
Соціальна політика держави має різні виміри: економічний, організаційний, правовий, власне соціальний, культурологічний, екологічний, особистісний. Згідно цьому існують об'єктивні критерії, якісні і кількісні характеристики соціальної політики держави. Серед них приоритетне значення мають практична реалізація принципу соціальної справедливості; урахування соціальних інтересів різних груп людей, задоволення їх раціональних потреб; соціальна захищеність населення, особливо малозабезпечених верств , дітей, пенсіонерів, безробітних, тяжко хворих та ін.
Соціальна політика охоплює своїми регулятивними функціями відносини між містом і селом, людьми розумової і фізичної праці, різними націями, народностями і етнічними групами, між різними соціальними верствами, між державою і індивідом. Вона охоплює всі сфери життєдіяльності людей – працю, побут, культуру. До того ж згідно зі своєю специфікою одні із цих сфер (наприклад, виробництво) є об'єктом її безпосереднього регулюючого впливу, а в інших (наприклад, в сфері демографічних відносин) такий вплив здійснюється опосередковано, шляхом створення умов, спонукаючих людей до бажаної для суспільства соціальної поведінки.
До задач соціальної політики держави відноситься також система заходів по забезпеченню її захисної функції. Ця функція виступає перш за все як забезпечення прожиткового мінімуму людини. В рамках соціальної політики необхідні дії, які б гарантували нижній поріг матеріального забезпечення (мінімум заробітної плати, мінімальну пенсію) чи передбачали додаткову допомогу матеріально найменш забезпеченим людям, або забезпечували надання елементарних послуг незалежно від доходів (наприклад, в сфері медичної допомоги).
Питання й завдання
1. Які теорії походження держави ви знаєте? Який із цих теорій віддаєте перевагу?
2. Охарактеризуйте основні ознаки держави.
3. Які функції покликана виконувати держава? Від яких факторів залежить можливість їхнього здійснення?
4. У чому полягають особливості монархічної форми правління?
5. Що являє собою республіканська форма правління і які її різновиди?
6. Чим федерація відрізняється від унітарної держави?
7. Яка форма правління діє в Україні?
8. .Яка форма державного устрою в Україні? У чому її специфіка?
9. Проаналізуйте поняття “правова держава”.
10. Охарактеризуйте структуру економічної політики держави.
11. В чому полягають основні завдання соціальної політики держа-ви?
Рекомендована література
1. Заколодный В.П. Государство как основной институт политичес-кой власти: Учебное пособие. – М., 1999.
2. Кувалдин В.Б. Национальное государство в эпоху глоба-лизации. // Свободная мысль. – ХХI. – 2000. – № 1.
3. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.- Львів, – 2001.
4. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / За ред.. Ф. М. Рудича: Навч. посібник. – К., 2002.
5. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.
6. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К., 2004.
7. Современный федерализм. – М., 1999.
8. Чиркин В. Е. Государствоведение. – М., 1999.
9. Чиркин В. Е. Современное государство. – М., 2001.
10. Шаповал В. Державний лад країн світу: Довідник. – К., 1999.

Поряд з державою найважливішим суб'єктом політичного процесу як інститут політичної системи виступають політичні партії. Не будучи безпосередніми носіями державної влади, вони є важливими елементами громадянського суспільства, виконують функції посередників між державою й суспільством, а також виражають інтереси громадян у сфері державного життя.
10.1 Причини виникнення й ознаки політичної партії
Термін "партія" – латинського походження й переводиться як "час-тина", тобто частина більшої спільності. Задовго до формування сучасних політичних партій цим терміном позначалися групи, що суперничають між собою в сфері влади або у впливі на владу.
Те, що організована дія більш ефективна, ніж індивідуальні устрем-ління, було замічено давно. Уже в часи Аристотеля (IV ст. до н.е.) стихійно утворювалися політичні групи, які й називалися партіями. Вони являли собою тимчасові об'єднання для підтримки конкретної особистості. Групуючись навколо якого-небудь політичного діяча, його прихильники й послідовники забезпечували координацію дій, що дозволяло досягати поставлених цілей.
У Середні століття існували угруповання, що носили найчастіше тимчасовий характер і називалися партіями (наприклад, відома війна між «партіями» Червоної й Білої Рози в середньовічній Англії).
Справжня історія політичних партій як особливих, що відрізняються високим ступенем інституціоналізації політичних рухів, датується кінцем XVIII- го й, особливо, XIX століттям. Це пов'язане з ускладненням соціальної структури суспільства, появою нових соціальних груп зі своїми специфічними інтересами, реалізація яких вимагала створення партії. Введення загального виборчого права й формування представницьких інститутів влади в XIX ст. теж дало потужний поштовх створенню партій масового типу.
Політичні партії в сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середини XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до затвердження прямих, рівних, загальних виборів за умови таємного голосування.
Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. У сучасних умовах більш різноманітними стали причини й способи їхнього виникнення, багато в чому змінилися їхні форми й сутність, уявлення про їхні ролі в суспільстві й самі ці ролі, методи їхньої діяльності й функції.
Факторами, що визначають створення сучасних політичних партій, є:
• наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає створення партії;
• невдоволення частини суспільства своїм положенням і наявність потреби дій по його зміні;
• різні уявлення про перспективи політичного устрою суспільства;
• наявність міжнаціональних конфліктів або міжконфесійних проти-річ, коли партії формуються насамперед навколо національних або релігійних ідей, і ін.
Але не всяку групу людей, організовану для вираження своїх політичних інтересів, можна назвати політичною партією. Американські політологи Дж. Ла Поламбара й М. Вейнер у роботі "Політичні партії й політичний розвиток" сформулювали ознаки, що відрізняють партію від інших політичних сил
Перша ознака полягає в тім, що партія – це організація, тобто існуюче досить тривалий час об'єднання людей. Тривалість дії організації дозволяє відрізняти її, наприклад, від фракції, блоку й т.п., які виникають і зникають разом зі своїми натхненниками й організаторами.
Друга ознака партії – існування стійких місцевих організацій, що підтримують регулярні зв'язки з національним керівництвом.
Третя ознака – прагнення партії поодинці або в блоці з іншими організаціями завоювати владу, а не тільки робити на неї вплив. Ця ознака дозволяє відрізнити партії від груп тиску. Якщо партії ставлять метою завоювання влади на виборах, здійснення її за допомогою роботи депутатів у парламенті й уряді, то групи тиску не прагнуть до одержання влади, а намагаються впливати на владу, залишаючись поза її сферою.
Четверта ознака партії – пошук народної підтримки в ході виборів й іншими засобами. Вибори – це сама активна фаза діяльності партії. Але й після виборів партії прагнуть збільшити електоральну підтримку правлячим або опозиційному курсам, організовують різного роду заходи. Масові партії активно борються за розширення свого чисельного складу, зміцнення матеріального становища, поширення своїх програм, цілей і т.д.
Виходячи з вищевикладеного, можна дати наступне визначення партії:
Політична партія – це безперервно діюча організація, що існує як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівнях, націлена на одержання й відправлення влади й прагнуча із цією метою до народної підтримки.
Важливе місце в теорії про партії має питання про їх інституціоналі-зацію (правове визнання). Як основні засоби інституціоналізації політичних партій виступають, насамперед, нормативні акти, починаючи від конституцій і закінчуючи рішеннями місцевих адміністративних органів.
У багатьох країнах діє закон про партії, який регулює питання організаційної будови партій, їхньої структури, фінансових аспектів діяльності й ін.
Так, в Україні новий закон про політичні партії був прийнятий в 2001 р. Відповідно до цього закону всі політичні партії в Україні створюються й діють тільки із всеукраїнським статусом. Членство ж у політичній партії є фіксованим. Тобто, якщо громадянин України бажає бути членом партії, він повинен написати заяву в структурний орган відповідної партії. Одночасно можна бути членом лише однієї політичної партії.
Партії мають право на саморозпуск, злиття й поділ, створення молодіжних, жіночих й інших організацій. Вони можуть мати будь-яке майно, яке необхідно для забезпечення їхньої діяльності.

10.4 Сутність і різновиди партійних систем
У різних країнах діє різна кількість партій, котрі беруть участь у боротьбі за політичну владу. Залежно від положення партій у політичній системі, взаємодії між ними, типу самих політичних партій складається партійна система.
Партійна система – це сукупність всіх політичних партій, що діють у рамках певної політичної системи й відносин між ними.
Природа й особливості партійної системи тієї або іншої країни обумовлені безліччю факторів. Серед них особливо варто виділити такі:
• рівень політичної зрілості суспільства;
• політична свідомість і культура суспільства, історичні традиції;
• національний склад країни;
• чинне законодавство;
• релігійна ситуація в країні;
• розміщення соціально-класових сил й ін.
Істотний вплив на формування партійної системи робить чинне законодавство й, насамперед, конституція й виборчі закони.
Партійна система грає одну з головних ролей у політичному житті суспільства. Вона як би структурує соціальні інтереси й політичні погляди, дає їм можливість виражатися на загальнонаціональному й місцевому рівнях, організує політичні сили, зокрема, виборців, допомагає партіям висувати своїх представників у законодавчі й виконавчі органи влади. Поряд з державою інститут партійної системи є другим найважливішим каналом здійснення влади.
• У політичній літературі існують різні методики класифікації партійних систем. Найпоширеніша заснована на кількісному критерії – числі партій, які реально борються за владу або мають вплив на неї. Відповідно до цій методиці виділяють однопартійну, двопартійну й багатопартійну системи
Однопартійні системи характерні для країн з авторитарними й тоталітарними режимами, де легальний статус і право формувати уряд представлені одній, практично державній партії. Єдина партія перетворюється в керівну силу держави. Основні політичні рішення приймаються партією, і державна адміністрація лише здійснює їх на практиці.
Однопартійна система існувала в 20-40-х рр. ХХ ст. в Італії, в 30-40-х рр. у Німеччині, в 20-80-х рр. – у Радянському Союзі й у ряді інших держав. Сьогодні однопартійні системи зберігаються в таких країнах, як Куба, Північна Корея, Лаос, Камерун, Габон й ін.
В однопартійних системах єдина партія змушена виконувати набагато більш широкі й різноманітні функції. Вона стає багатофункціональною, особливо в тоталітарних системах, що тяжіють до контролю над всіма видами активності в суспільстві. Ця система може мати тимчасовий успіх. Але все-таки вона нестабільна й неефективна. Вона прийнятна як тимчасове явище в конкретних умовах окремих держав. Однопартійність доцільна й виправдана лише в умовах перехідних, виняткових або надзвичайних.
Двопартійна система являє собою систему із двома сильними політичними партіями, кожна з яких має можливість перемогти на виборах і сформувати свій уряд.
При двопартійній системі можливі існування й інших партій, однак вони не мають реальних шансів стати в керма держави. При такій системі одна партія править, а інша, перебуваючи в опозиції, критикує її дії. У результаті виборів вони час від часу міняються місцями.
Двопартійність життєво необхідна, оскільки її результати сприяють гарному функціонуванню політичної системи. Вона гарантує стабільність уряду, оскільки партія, що перебуває у влади, одержує абсолютну більшість парламентських місць.
Одним із самих істотних недоліків двопартійної системи є змушений обставинами акцент опозиції на критику правлячої партії, а не на висуванні своїх конструктивних пропозицій. Ще один недолік у тім, що перестає існувати політичний "центр".
Найбільш яскравим прикладом двопартійної системи є існування в США демократичної й республіканської партій. Спроби в цій країні третіх партій перемогти на президентських виборах завжди закінчувалися невдачею.
Світовій практиці відомі й такі партійні системи, які називаються "два й плюс". Ця система є як би перехідною від двопартійної до багатопартійної: поруч із двома традиційними партіями з'являється й навіть бере участь у владних структурах третя. У ФРН існують великі християнсько-демократична й соціал-демократична партії. Поряд з ними й партія вільних демократів, і "зелених" завойовують достатню кількість голосів для того, щоб при формуванні уряду з ними рахувалися дві перших партії. У Великобританії також протягом тривалого часу поруч із двома основними (консервативна і лейбористська) існує й ліберальна партія.
Багатопартійна система означає, що на політичній арені виступають три й більше партії, кожна з яких на виборах збирає значне число голосів. При багатопартійній системі кожна партія має чіткі певні ідейно-політичні або ідеологічні позиції, займає свою нішу в політичній системі. Спектр поглядів може простиратися від украй лівих до вкрай правих. Між двома полюсами є партії, що займають проміжне положення й помірні позиції.
Багатопартійні системи більш типові для парламентської форми правління. Найчастіше жодна з парламентських партій не здатна набрати абсолютну більшість місць у парламенті й правити поодинці, і тому вони змушені іти на компроміс і формувати урядові органи на основі коаліцій.
У цілому, як і будь-якому іншому явищу, багатопартійності також властиві свої плюси й мінуси. Їх у свій час всебічно проаналізував російський політолог ХІХ ст. Б. Чичерін. Але його висновки певною мірою відносяться й до нашого часу.
До позитивних сторін багатопартійності відносяться:
• всебічне висвітлення політичних питань, наявність у людей полі-тичної позиції;
• існування опозиції, що не прощає промахів, котра стримує бюрократизацію, змушує уряд діяти ефективно;
• виховання в партіях організованості, дисципліни, необхідних для перемоги над конкурентами;
• виявлення й висування в політичній боротьбі дійсно обдарованих людей.
Негативне в багатопартійності Б. Чичерін бачив у наступному:
• систематичний однобічний напрямок поглядів і дій членів партії, тому що вони на все дивляться очами своєї партії, керуючись інтересами її політичної боротьби. Наприклад, член опозиційної партії звикає дивитися на уряд тільки негативно;
• у політичній боротьбі розпалюються пристрасті. Для перемоги прихильники різних партій волають до самих низинних потреб мас, що приводить до падіння суспільних вдач;
• для досягнення своїх цілей партії прибігають до будь-яких, часом нечистоплотних засобів: неправди, наклепу й ін. Неправда стає повсякденною в суспільному житті, і до неї звикають;
• безперервна боротьба веде до ослаблення урядової влади, її сили витрачаються на боротьбу з опозицією.
Отже, багатопартійність – це суспільне благо, джерело розвитку політичного життя, але й фактор жорстокості політичних вдач, серйозне випробування для суспільної моралі взагалі.
Багатопартійна система може приймати блокову форму, коли полі-тичні партії групуються в блоки.
10.5. Зародження й розвиток багатопартійної системи в Україні
Багатопартійна система перебуває в нашій країні на стадії становлення. Її створення – найважливіший елемент побудови громадянського суспільства й правової держави, сучасної політичної системи.
Сучасному політичному плюралізму на території України немає ще й двох десятків років. Перші політичні угрупування виникають у середині 1988 р. На першому етапі створення багатопартійної системи в Україні цілком закономірно виникає двоколірна типологія з поділом політичних сил на "правих-партократів" й " лівих-демократів".
У середині 1988 р. у західних регіонах України були створені перші політичні організації: Демократичний союз (ДС) і Український Гельсін-ський союз (УХС). Це були угрупування відверто антикомуністичного напрямку, лідери яких провели чимало років у концтаборах за політичні погляди. УХС була першою організацією в країні, що заявила про необхідність побудови самостійної української держави.
Першою формально зареєстрованою політичною партією була Українська національна партія (УНП) (жовтень 1989 р., Львів).
Процес виникнення політичних об'єднань в Україні, як й у Росії й інших пострадянських республіках, не був пов'язаний з поділом суспільства на певні соціальні групи. Закономірний наслідок – формування на першому етапі широких демократичних коаліцій. В Україні таким об'єднанням став Народний Рух України за перебудову – перше масове політичне об'єднання, що зібрало під свої прапори людей з різними політичними поглядами: від комуністів до членів УХС. Це був час консолідації громадсько-політичних об'єднань й угрупувань на основі боротьби за національне, духовне, економічне й політичне відродження України.
Навесні 1990 р. під час виборів у Верховну Раду УРСР й у місцеві органи влади почався активний процес розмежування політичних сил. Виникає необхідність створення партій із чіткими політичними орієнтирами й статутною дисципліною. У республіці в цей час функціонувало понад 20 партій й об'єднань.
Невдала спроба державного перевороту в серпні 1991 р. привела до кардинальної зміни політичної ситуації. Розпад державності СРСР, проголошення Верховною Радою України Акту про незалежність, заборона у вересні 1991 р. Комуністичної партії України створили якісно нові умови для розвитку політичних об'єднань у країні.
За минулі роки в Україні сформувалася багатопартійна система. Але при цьому процес створення нових партій не припиняється. Так, якщо під час виборів у Верховну Раду в березні 1998 р. в Україні були 52 політичні партії, на початку 2001 р. – 110, а за рік до парламентських виборів 2006 р. (тобто в березні 2005 р.) їх було зареєстровано 126. У 2007 р. їх кількість виросла до 140 і продовжує збільшуватись. Відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна й внутріпартійна боротьба, розколи в партіях, об'єднання партій, створення міжпартійних блоків. Особливо ці процеси активізуються під час виборів у Верховну Раду.
Багатопартійність в Україні відбиває весь ідейно-політичний спектр партій, що існує у світі. Так, відповідно до ідеологічних напрямків в Україні діють комуністичні (КПУ, КПРС й ін.), соціал-демократичні (СДПУ(о), СДПУ й ін.), ліберально-демократичні (ЛДПУ, ПРП й ін.), консервативні (УКРП, УНКП й ін.), християнські (ХДПУ, РХП й ін.), націоналістичні (КУН, УНА й ін.) партії.
Залежно від обставин й інтересів політичної боротьби діяльність де-яких партій не повною мірою відповідає ідейно-політичній суті, зафіксованій в їхніх назвах і програмних документах. Трапляються розбіжності між проголошеними суспільно-політичними цілями партії й конкретними поточними інтересами її лідерів.
Багатопартійність в Україні стала реальністю й виводить її на шлях сучасного демократичного цивілізованого розвитку. Сучасна українська багатопартійність є передумовою створення партійної системи, що буде сприяти становленню сильної, стабільної, демократичної системи влади в країні.
Очевидно, партії як невід'ємний елемент сучасного цивілізованого суспільства мають майбутнє.
Питання й завдання
1. Що таке політична партія? Чим відрізняється політична партія від інших громадських організацій?
2. Назвіть основні передумови виникнення сучасних партій.
3. Перелічите основні (безумовні) ознаки політичної партії.
4. Які функції виконують партії в суспільстві?
5. Зрівняєте кадрові й масові партії по наступних ознаках:
а) будова партії,
б) принципи діяльності,
в) характер членства.
6. У чому розходження опозиційних і правлячих партій?
7. Сформулюйте достоїнства й недоліки однопартійної, двопартій-ної і багатопартійної систем.
8. Від яких факторів залежить вибір тієї або іншої партійної сис-теми в суспільстві?
9. Чим обумовлюється існування такого різноманіття партій у сучасній Україні?
10. За якими критеріями розрізняються сучасні українські партії?
Рекомендована література
1. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К., 2000.
2. Дюверже М. Политические партии. – М., 2000.
3. Кривоцюк П. Створення партій демократичного типу: Світові та українські реалії // Людина і політика. – 2002. – № 5.
4. Партії та громадсько-політичні рухи: світовий досвід і Україна. – К., 2004.
5. Пахарев А. Багатопартійність і партійні системи – поняття не то-тожні // Віче. – 2002. – № 2.
6. Попов С.А. Партии, демократия, выборы. – М., 2003.
7. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.
8. Примуш М. Партії і партійні функції // Віче. – 2002. – № 5.
9. Рогозин Н. П. Украина: партии и партийная система. – Донецк, 2006.
10. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К., 2004.

Помітну роль в діяльності любої політичної системи відіграють гро-мадсько-політичні об'єднання і рухи. На відміну від політичних партій, вони не ставлять перед собою задачу оволодіння владою, але тим не менше чинять на неї значний вплив. Усвідомлення змісту діяльності громадських організацій, їхнього місця та ролі в суспільстві має не лише науково-пізнавальне, а й практичне значення. Без цього неможливо об'єктивно проаналізувати реалії нинішнього життя, виявити суперечності, які виникають у суспільстві.
11.1. Поняття, структура та функції громадських об'єднань і рухів
Свідчення про об'єднання людей зі спільними поглядами на природу, суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх суспільствах. У різних народів виникають різноманітні громадські об'єднання, що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток. До таких можна віднести численні філософські школи Стародавньої Греції середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об'єднання епохи Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно відбувалося осмислення сутності громадських об'єднань, їх місця і ролі у суспільстві. Виникнення громадських об'єднань – процес об'єктивний, закономірний, зумовлений потребою людей у колективній творчості розвитку ініціативи, здібностей.
Пояснюючи причини появи і функціонування громадських об'єднань ряд західних соціологів висувають на перший план біологічні та психологічні причини об'єднання людей у різноманітні спілки, асоціації, групи. Підкреслюється роль у цьому процесі інстинкту самозбереження: індивід у громадському об'єднанні шукає захисту від страху буття.
Не менш популярні інші аргументи: інстинктивна потреба у спілку-ванні, прагнення до самоствердження (особливо характерне для лідерів). Американський соціолог П. Плау висунув припущення про взаємозв'язок між виникненням громадських об'єднань і раціональним прагненням людини до певних вигод, досягнення яких можливе за умови соціальної взаємодії та суперництва.
В сучасному світі право на об'єднання є невід'ємною частиною прав людини і громадянина. Воно проголошене Загальною декларацією прав людини. Конституції демократичних держав гарантують свободу створення громадських об'єднань, діяльність яких має ґрунтуватись на демократичних засадах, відповідати вимогам відкритості і гласності.
У більшості країн світу громадські об'єднання для здійснення своїх цілей і завдань, передбачених статутами, користуються правами:
– брати участь у формуванні державної влади і управління;
– реалізовувати законодавчу ініціативу;
– брати участь у виробленні рішень органів державної влади і управління;
– представляти й захищати інтереси своїх членів (учасників) у державних і громадських органах.
Держава створює рівні можливості для діяльності усіх громадських об'єднань. Не підлягають легалізації об'єднання, метою яких є зміна конституційного ладу шляхом насильства, підрив безпеки держави діяльністю на користь іноземних держав, пропаганда війни, насильства чи жорстокості, розпалювання національної та релігійної ворожнечі, створення незаконних воєнізованих формувань.
З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури посилюється тенденція до урізноманітнення громадських об'єднань у соціально-політичному житті, їх впливовості у конкретно-історичних ситуаціях, зрештою до їх чіткої диференціації на громадські організації і громадські рухи. Причому особлива активність названих об'єднань, а також динаміка їхнього розростання та впливу спостерігається у суспільствах перехідного типу, де одночасно виникає безліч складних суспільно-політичних проблем.
Громадські об'єднання – це добровільні формування, які виникають в результаті вільного волевиявлення громадян, об'єднаних на основі спільності інтересів.
В структурі громадських об'єднань виділяють громадські організації і громадські рухи.
Громадські організації – це масові об'єднання громадян, що виника-ють за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей.
В свою чергу в структурі громадських організацій можна також виділити більш і менш інституціоналізовані формування. Найбільш високий рівень інституціоналізації у політичних партій. Відокремлення політичних партій від інших громадських організацій зумовлене також і тим, що вони мають специфічну мету – оволодіння політичною владою.
Масові громадські організації також мають свій статут і характеризуються чіткою структурою, але основна їх мета – відстоювати і реалізовувати інтереси певних груп населення. Найбільш поширеними їх різновидами в сучасному світі є: профспілки, організації інвалідів, ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі; наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін.
Громадські органи – особливий вид громадських об'єднань, які створюються найчастіше при державних органах і виступають формою прояву громадської активності мас (Комітет захисту миру, Комітет ветеранів війни, Комітет солдатських матерів та ін.). Багато з них не мають фіксованого членства, статутних документів.
Громадські рухи теж мають масовий характер і створюються з пев-ною метою. Однак на відміну від громадських організацій, це структурно не оформлені масові об'єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність котрих , як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи масові громадські організації.
Основними різновидами громадських рухів є політичні і соціальні.
Політичні рухи являють собою активну діяльність політичних сил, спрямовану на зміну існуючих владно-державних структур суспільства або відносин між державами в системі світового співтовариства.
Суспільні рухи – об'єднання різних соціальних сил для реалізації поставлених цілей. Це – антивоєнні, молодіжні, жіночі, громадських ініціатив, альтернативні та інші.
Аналізуючи виникнення і розвиток громадських рухів, польський політолог Єжи Вятр розрізняє п'ять основних стадій у їхньому становленні:
1) створення передумов руху (спонтанними діями знизу або організаційними заходами згори);
2) стадія висловлення прагнень (опублікування чи виголошення заяв, програм та ін.);
3) стадія агітації;
4) стадія розвиненої політичної діяльності;
5) стадія затухання політичного руху, коли мета руху досягнута, або коли вона виявляється нездійсненною.
Не всі рухи досягають четвертої стадії. Щоб вона настала, рухи по-винні бути достатньо сильними в організаційному плані, що не завжди вдається.
Суттєвою причиною піднесення ролі громадських рухів у соціально-політичному житті й у політичній системі суспільства є неспроможність традиційних партійно-політичних інститутів своєчасно помітити і тверезо оцінити нові реалії, пов'язані з можливостями участі населення у здійсненні демократичних перетворень.
Громадські організації та рухи виконують різноманітні функції. Їх можна поділити на дві групи:
– функції, що їх громадські організації та рухи виконують відносно системи влади в державі;
– функції, виконувані щодо інтересів членів цих організацій та рухів.
У першій групі можна виокремити дві основні функції: опозиційну і творчу, що тісно взаємопов'язані. Роль цих функцій полягає в запобіганні надмірній централізації й посиленні влади держави, сприянні прогресивному розвитку громадського суспільства. Для досягнення мети громадські об'єднання вдаються до різних засобів: підтримки чи незгоди з державними рішеннями, висування альтернативних програм, апеляції до громадської думки, контролю тощо, завдяки чому управління "зверху" доповнюється самоврядуванням громадськості "знизу".
Із другої групи функцій, виконуваних громадськими організаціями та рухами щодо своїх членів, можна виокремити захисну й допоміжну. Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних структур. Це особливо важливо тоді, коли законодавчий демократичний процес перебуває у стадії формування і коли існує негативна традиція невиконання законів і нешанобливого ставлення до особистості в державних структурах. Допоміжна функція виявляється в наданні громадськими організаціями та рухами через власні структури можливостей своїм членам вирішувати особисті проблеми.
На сучасному етапі в демократичних суспільствах громадські об'єд-нання перебирають на себе все більше функцій державних установ, борються з бюрократизацією суспільного життя, здійснюють громадський контроль над ними, впливаючи на державну політику і розвиток суспільства загалом.
Щоб розібратися в широкому спектрі громадських об'єднань треба зупинитись на їхній типології.
11.2 Типологія громадських об'єднань
В науковій літературі є різні підходи до класифікації громадських об'єднань. Так, за інтересами та діяльністю виокремлюють такі громадські об'єднання:
– за економічними інтересами – організації підприємців, кооперати-ви, споживчі спілки, представників вільних професій і т.п.
– за суспільно-політичними інтересами розрізняють організації культурного, гуманітарного напрямів, релігійні;
– за методами діяльності та правового статусу: легальні та офіційні (офіційно зареєстровані в органах влади, організаційно оформлені), а також неформальні організації ( не зареєстровані юридично, створені спонтанно за ініціативою "знизу", згідно з усвідомленими спільними інтересами; незалежні від офіційних державних органів, діючі без чіткої програми за принципами самоврядування);
– за видами діяльності: економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, опікунські, охорони здоров'я, природи, національні, конфесійні, оборонні, спортивні й туристські.
Також громадські об'єднання класифікують:
- за масштабами діяльності – міжнародні, внутрішньодержавні, локальні;
- за ставленням до існуючого ладу – консервативні, реформістські, революційні, контрреволюційні;
- за спонукальними мотивами виникнення – соціально усвідомлені ( спілки ветеранів, студентської молоді); вартісно-орієнтовані ( рух "зеле-них", спілка "Чорнобиль"); традиційно зумовлені (релігійні, національні об'єднання).
Серед найпоширеніших громадських об'єднань в сучасному світі виділяють профспілки, молодіжні, жіночі, релігійні та інші.
Наймасовішими серед громадських об'єднань були і залишаються профспілки. Вони виникли в другій половині ХVIII ст. в Великобританії як асоціації висококваліфікованих робітників, які об'єдналися для захисту своїх професійних інтересів і збереження свого соціального статусу. Перші профспілки носили локальний характер. На протязі ХIХ ст. профспілки створюються у всіх розвинутих країнах Європи і Америки. В кінці ХIХ ст. виникають галузеві виробничі профспілки, створюються національні профсоюзну центри. На початку ХХ ст. створюються міжнародні виробничі секретаріати – міжнародні федерації і профспілки робітників однієї галузі виробництва. В країнах Азії і Африки широкий розвиток профспілкового руху в цілому розпочався після закінчення другої світової війни.
В кінці ХХ ст. світовий профспілковий рух нараховував, за різними оцінками, 500 – 600 млн. чоловік, що складало 40 -45% армії найманої праці. В багатьох індустріально розвинутих країнах Європи і Америки профспілки не охоплюють всієї маси найманих робітників, а включають переважно зайнятих в традиційних галузях матеріального виробництва. Кризовий стан профспілок пов'язаний з неадекватністю їх діяльності змінам в характері праці і галузевій структурі зайнятості, викликаними структурною перебудовою економіки і науково-технічною революцією. Тому профспілки розширюють сферу своєї діяльності. Водночас із захистом економічних, матеріальних інтересів своїх членів виконують широкі соціальні та суспільно-політичні функції: обстоюють інтереси працюючих щодо робочого дня, відпусток, фінансової політики, організації виробництва, умов праці, соціально-культурних та побутових умов, безробіття, пенсійного забезпечення, професійної підготовки тощо.
В зв'язку із зростанням глобальних проблем людства профспілки багатьох країн, і перш за все міжнародні профцентри, активно підключились до їх вирішення разом з іншими масовими демократичними рухами.
У боротьбі за інтереси працюючих профспілки послуговуються різноманітними засобами та методами: від переговорних до радикальних (вимоги, заяви, угоди, альтернативні рішення, контроль, експертні оцінки, страйки, маніфестації, голодування, мітинги тощо). Нерідко вони домагаються вагомих позитивних результатів, сприяють набуттю вмінь і навичок самоврядування.
Політичні функції профспілок принципово розрізняються в суспільствах різного типу. В тоталітарних суспільствах: профспілки якщо і існують то виконують роль "приводних ременів" від партії до мас а також залучаються до вирішення внутрішніх, головним чином господарських, проблем виробничих колективів. В такому суспільстві профспілки можуть також приймати участь в організації виробництва, дублюючи інші системи управління. Демократизація політичних режимів безпосередньо пов'язана з розширенням політичної ролі профспілок як повноправних учасників і організаторів політичного життя значної маси людей, зайнятих в самих різноманітних видах виробництва. Політична активність профспілок є критерієм розвитку політичного життя суспільства.
Молодіжні об'єднання. Основними їх цілями і завданнями є захист різноманітних потреб та інтересів молоді, мобілізація та інтеграція молодіжних структур на виконання соціально значущих завдань, виховна робота. Молодіжні формування помітно впливають на зміцнення миру, співробітництва і дружби між народами.
Нині існує Всесвітня Федерація Демократичної молоді (вона об'єднує сотні молодіжних організацій із 100 країн світу), Міжнародна спілка студентів. Всесвітній молодіжний рух нині переживає відносне подолання ідеологічних розбіжностей, які спричиняли протистояння і унеможливлювали діалог між молодіжними організаціями різної політичної орієнтації: соціал-демократичної, ліберальної, консервативної, християнсько-демократичної, комуністичної тощо. Однак це не означає злиття, нівелювання поглядів.
У більшості країн світу виокремлюється два рівні груп молодіжних об'єднань залежно від цілей і залучення молоді до суспільно-політичного життя: 1) об'єднання молоді, предметом діяльності яких є соціально-економічні та політичні проблеми і 2) об'єднання дозвільного характеру. Трапляються й об'єднання агресивної, неконструктивної самодіяльності молоді (фанати, люберці та ін.), епатажної самодіяльності (металісти), альтернативні або контркультурні течії (хіпі, рокери, авангардисти та ін.).
Молодіжний рух в Україні координує Український національний комітет молодіжних організацій, який \є незалежною неурядовою організацією має статус Всеукраїнської спілки молодіжних та дитячих громадських організацій. У своїй діяльності цей комітет керується законодавством України та власним статутом.
Жіночі громадські об'єднання. Їх виникнення відносять до епохи Просвітництва. Вважається що жіночий рух був започаткований написан-ням французькою письменницею Олімпією Де Гуж (1791 р.) "Декларації прав жінки і громадянки" на противагу "Декларації прав людини і громадянина", в якій прокламувалася рівність всіх громадян чоловічої статі перед законом. Жіночий рух пройшов довгий шлях і домігся значних змін в соціально-політичному становищі жінки, її місця і ролі в політичному житті суспільства. В ньому відбувалися значні трансформації пов'язані із розвитком науки, суспільно-політичних і економічних відносин, демократичних перетворень у світі, зміною суспільної свідомості.
Нині сприймаються як належне рівні права чоловіків і жінок на на-вчання, освіту, професійну діяльність, володіння майном, участь у справах держави, у формуванні органів влади. У конституціях майже всіх держав світу закріплено ці рівні права.
В багатьох країнах світу відбулася інституціоналізація, тобто оформлення жіночих організацій як суб'єктів суспільного життя. Так, в Україні з кожним роком зростає кількість та чисельність різних сучасних організацій: асоціації, ліги, кризові центри, клуби за інтересами і ін. Згідно з цільовими установками, формами діяльності та впливом на розвиток жіночого руху та українське суспільство в цілому умовно можна виділити чотири групи жіночих організацій.
– Традиційні жіночі організації, їх ще визначають як історичні. Вони відродилися на грунті тих жіночих організацій, що діяли у різні історичні періоди по всій Україні.
– Соціально орієнтовані жіночі організації. Їх створення було відгу-ком на болючі соціальні проблеми, зумовлені змінами, що зачепили домінантні підвалини людського буття. В цій групі особливо виділяється своєю діяльністю організація солдатських матерів України (ОСМУ). Діяльність цієї організації в значній мірі має політичний характер. Головні завдання ОСМУ на сучасному етапі – формування професійної армії, ліквідація позастатутних відносин серед військовослужбовців, поліпшення морального та фізичного здоров'я в армії.
– Організації ділових жінок. Проблеми, успадковані від тоталітарного ладу, новий етап трансформації суспільства призвели до вкрай важкого економічного становища країни. У таких умовах певна частина жінок вдалася до активних пошуків шляхів економічного виживання. Їх економічна активність виявилася у створенні об'єднань економічного характеру на грунті ділових відносин.
– Організації феміністичної орієнтації. Вони характеризуються строкатістю, багатоплановістю, структурно нагадують групи підвищення свідомості їх членів, мало чисельні за складом. Ці організації не претендують на провідну роль у жіночому русі, не прагнуть представляти та захищати інтереси усіх жінок України, а створюються та діють на основі спільних групових інтересів, взаємодовіри та порозуміння у межах об'єднання. Такі групи мають форму громадянських ініціатив – неформальних груп жінок, які прагнуть вирішити локальні конкретні проблеми.
Релігійні об'єднання. Вони є важливою складовою політичної системи суспільства. І хоча найчастіше церква відокремлена від держави, релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з іншими громадськими об'єднаннями засоби масової інформації. Церква може підтримувати або не підтримувати певні державні починання, суттєво впливати на масову свідомість віруючих. Більше того, служителі культу мають законне право на участь у політичному житті. Міжнародні релігійні організації (Всесвітня рада церков, Християнська мирна конференція, Всесвітній ісламський конгрес, Азіатська буддійська конференція, Всесвітня федерація католицької молоді та ін.) відіграють вагому роль у спілкуванні народів. У їхньому полі зору перебувають не лише релігійні питання, а й турбота про збереження миру, злагоди, високу духовність і моральні чесноти, гуманізм та любов до ближнього.
Питання й завдання
1. Яка різниця між громадською організацією та громадським ру-хом?
2. Використовуючи свої знання про політичні партії, поясніть, чим від них відрізняються громадські рухи.
3. Які політичні функції виконують профспілки в тоталітарних суспільствах?
4. Які засоби та методи використовують профспілки у боротьбі за інтереси працюючих?
5. Яка роль молодіжних організацій в політичному житті суспільс-тва?
6. Які причини виникнення жіночих організацій?
Рекомендована література
1. Гендерний аналіз українського суспільства / Програма розвитку ООН, Пред-во в Україні; Т. Мельник (наук. ред.). – К., 1999.
2. Громадські об'днання в Україні: Навч. посіб. / За ред.. В. М. Бесчасного. – К., 2007.
3. Кормич Л. І., Шелест Д. С. Громадські об'єднання та політичні партії сучасної України. – К., 2004.
4. Партії та громадсько-політичні рухи: світовий досвід і Україна. – К., 2004.
5. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.- Львів, – 2001.
6. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред.. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К., 2001.

У світі політики особливе місце займає політична культура, без якої неможливі політичне й цивільне життя суспільства, політичні відносини в окремих державах і у всьому світовому співтоваристві. Від рівня й типу політичної культури багато в чому залежать також форми, способи й масштаби політичної участі й політичної поведінки особистостей, характер політичних дій.
12.1. Поняття політичної культури і її структурні елементи
Політична культура – один з найважливіших елементів політичної системи суспільства. Рівень її розвитку свідчить про якість самої цієї системи. Політична культура, віддзеркалюючи політичну і юридичну компетентність громадян, суспільних і політичних діячів і їхню політичну поведінку, дуже впливає на формування й функціонування політичних інститутів.
Політична культура – явище складне й багатогранне. Тому існує са-мий широкий спектр думок, визначень, формулювань і т.д. у тлумаченні як самої категорії "політична культура", так й її структурних компонентів, змісту, функцій і т.д.
Політична культура як особливе, пов'язане з духовним життям людей, їхніми цінностями, звичаями й традиціями політичне явище має таку ж тривалу історію, як і політика в цілому. Вона описувалася ще в далекій давнині такими видатними політичними мислителями, як Конфуцій, Платон, Аристотель й ін. Однак сам термін "політична культура" з'явився набагато пізніше. Його вперше ввів у науковий оборот у ХУШ ст. німецький філософ-просвітитель І. Гердер. Наукові концепції політичної культури, що опираються на, емпіричну базу склалися в 60-і рр. XX ст. завдяки великим міжнародним дослідженням, проведеним американськими політологами Г. Алмондом, С. Вербою, Л. Паєм й ін.
Політична культура – невід'ємна частина загальнонаціональної культури. Це насамперед політичний досвід людства, соціальних спільностей, великих і малих соціальних груп, отриманий у ході історичного розвитку. Існуючи в певних формах, цей досвід впливає на формування політичної свідомості людей і в остаточному підсумку виражається в їх політичних орієнтаціях й установках. Останні визначають політичну поведінку людей.
Відзначені в даному визначенні три взаємозалежних поняття: полі-тичний досвід, політична свідомість і політична поведінка – становлять основні структурні елементи політичної культури (див. мал. 11.1). Розглянемо кожний з них докладніше.
Політичний історичний досвід людства, наднаціональних і національних спільностей є основою розвитку політичної культури. Він фіксує історію розвитку політичних відносин у різних формах: історичних, літературних, політичних традиціях, звичаях, політичній ідеології; у формі функціонуючої політичної системи з її інститутами, нормами, принципами, соціально-політичними зв'язками й т.д.
Важливе місце серед різних форм політичного досвіду займають політичні традиції. Вони формуються в результаті діяльності декількох поколінь людей, є однією з найбільш стійких основ їхнього життя й визначають зразки політичної поведінки. Збереження й розвиток політичних традицій – одна з умов політичної стабільності суспільства і його прогресивного розвитку. Закони й норми, що регулюють суспільні відносини, прийняті відповідно до національних політичних традицій, сприймаються громадянами не як засіб примуса, а як необхідне явище громадського життя, спрямоване на досягнення загального блага.
На основі політичного досвіду багатьох поколінь і політичної діяльності людей формується їхня політична свідомість – ще один елемент структури політичної культури. Політична свідомість – це система політичних знань, цінностей й ідейно-політичних переконань людей, на основі яких виробляються найбільш стійкі й значимі політичні орієнтації й установки людей відносно політичної системи і їхнього місця в даній системі.
Зупинимося більш детально на характеристиці структурних елементів політичної свідомості.
Політичні знання – це знання людей про політику, про політичну систему, про різні політичні ідеології, про процедури, за допомогою яких забезпечується участь громадян у політичному процесі й т.п.
Політичні цінності – це етичні й нормативні судження про політичне життя, про політичні цілі, на реалізацію яких спрямована політична діяльність. Політичними цінностями є законність і порядок, стабільність системи, соціальна справедливість й ін.
Політичні переконання формуються на основі знань і цінностей і вира-жаються в уявленнях людей про те, якою повинна бути політична система. Для одних це демократія – пряма або представницька, заснована на принципі приватної власності; для інших – авторитарно-тоталітарні системи, засновані, приміром, на ідеї національної переваги й т.д. Це саме те, що називається ідеологічними перевагами. Політичні переконання громадян виражаються в тім, що на виборах вони голосують за ту або іншу партію, а значить віддають перевагу тій чи іншій ідеології.
Політичні орієнтації й установки знаходять своє конкретне втілення в політичній поведінці.
Політична поведінка – це практична взаємодія людини з політичним середовищем, що виражається в тій або іншій формі політичної участі. Вона обумовлена політичною свідомістю, з одного боку, і рівнем політичного розвитку суспільства в цілому, – з іншого. Політична поведінка людей проявляється в їхній політичній діяльності й виявляє рівень і тип їхньої політичної культури на практиці.
Високу політичну культуру відрізняють два основних критерії, які проявляються в політичній поведінці людей: залучення у політичну діяльність, позитивна активність. За допомогою участі в політичному процесі й громадянин, і суспільство в цілому знаходять новий політичний досвід, що сприяє подальшому розвитку політичної культури.
У процесі розвитку політичної культури сформувалися й розвиваються її функції. Вони є тими напрямками, по яких політична культура входить у життя й побут людей, саме за допомогою функцій вона стає реально відчутною, зрозумілою, а отже, практично значимою й досяжною.
Основні функції політичної культури:
• пізнавальна – формування в громадян необхідних суспільно-політичних знань, поглядів, переконань і політичної компетентності;
• нормативно-ціннісна – формування й закріплення в суспільній сві-домості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поводження;
• інтегративна – досягнення на базі загальноприйнятих політико-культурних цінностей згоди в рамках існуючої політичної системи й обраного суспільством політичного ладу. Політична культура в такий спосіб формує стабілізуючу основу політичного життя й сприяє підвищенню ефективності керування;
• комунікативна – дозволяє встановити зв'язок між учасниками політичного процесу, а також передавати елементи політичної культури від покоління до покоління й накопичувати політичний досвід;
• виховна – формує в громадян політичну свідомість і навички полі-тичної діяльності, адекватні даній політичній системі.
12.2 Типологія політичної культури
Політична культура під впливом суспільних умов, а також нових норм і зразків поведінки громадян виробляє й удосконалює свої внутрішні риси й властивості, що мають як загальне, так і типово групове значення для окремих країн, націй, регіонів. Для відображення процесу зміни політичної культури в ході історії, специфіки політичної культури певної спільності вводиться поняття тип політичної культури. За допомогою даного поняття можна фіксувати найбільш загальні риси поводження й політичного мислення людей, що живуть у певний момент історії, одному історичному середовищу й володіючих подібними стереотипам поводження, реакціями на політичні події. Оскільки підстав для виділення типів досить багато, то, природно, існують різні класифікації типів політичної культури.
У сучасній політології для аналізу й порівняння політичних культур широко використовується їхня типологія, запропонована американцями Г. Алмондом і С. Вербою. Вони виділяють три основних типи політичної культури:
1. Патріархальна, для якої характерна відсутність інтересу громадян до політичного життя. Члени суспільства не очікують ніяких змін з боку політичної системи, тим більше не проявляють власної ініціативи для цих змін.
Аполітичність, замкнутість на місцевій або етнічній солідарності властиві цьому типу політичної культури. Така культура може відразу стати пануючої в молодих державах, але вона присутня й у розвинених країнах, коли кругозір більшості громадян обмежений приналежністю до своїх корінь, свого місця проживання.
2. Підданська, що відрізняється сильною орієнтацією громадян на політичну систему й результати її діяльності. Але одночасно відзначається низька індивідуальна активність громадян, їхня слабка участь у функціонуванні політичної системи. Достоїнством цього типу політичної культури є її здатність мобілізувати величезні маси людей, направляти їхню енергію на соціально необхідні або надумані перетворення. Це досягається за рахунок жорсткої дисципліни, упорядкованості, організованості.
Обов'язковим компонентом цього типу політичної культури є тверда централізація управління, келійність процесів прийняття політичних рішень. Відбувається поступове виснаження, деградація ініціативи громадян. Державна влада представляється в плані спускання зверху норм, які необхідно виконувати, і регламенту, якому потрібно підкорятися. Людьми керує острах покарання або очікування благ.
3. Активістська (культура участі), їй притаманний високий інтерес громадян до політики, їх гарна інформованість, прагнення реалізувати за допомогою влади власні інтереси й цілі, висока активність. Громадяни намагаються впливати на процес вироблення й прийняття рішень. У той же час вони демонструють лояльність до політичної системи, законослухняність і повагу до прийнятих законів.
Автори даної типологизації підкреслюють, що ці три типи на практиці взаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з перевагою тих або інших компонентів.
Для країн зі стабільним демократичним режимом характерний громадянський тип політичної культури. Вона є як би синтезом підданської й активістської культур, забезпечуючи характерні для демократії примирення крайностей, баланс сталості й розвитку, політичної активності мас і професіоналізму політиків, лояльності громадян до політичних еліт і контролю за ними, автономії уряду і його підконтрольності; самостійності політичної позиції громадян і їхньої політичної відповідальності
Згідно Г. Алмонду й С. Вербі, з погляду на демократичний ідеал як народовладдя громадянська культура не є ідеальною, тому що вона припускає ослаблення інтересу громадян до політики в умовах благополучного правління й активізацію їхньої політичної участі в кризових ситуаціях або у випадках неефективності функціонування влади, порушень нею конституції і т.п. Однак громадянська культура в цілому найбільше відповідає природі сучасної представницької демократії.
Своєрідну типологію політичної культури запропонував російський учений Е.В. Баталов. Він вважає, що протягом століть людство виробило два основних цивілізованих механізми, дія й взаємодія яких впливає на всі сторони матеріального й духовного життя суспільства. Ці механізми – ринок і держава. Їхнє функціонування й структура не можуть не знаходити відображення й прояви в політичній структурі суспільства. Ринок регулює не тільки економічні відносини, але багато в чому визначає характер й особливості виникаючих й існуючих політичних інститутів і відносин. Він породжує й певну політичну культуру, яку можна умовно назвати "ринковою культурою", не вкладаючи в це поняття ніякого ціннісного змісту – позитивного або негативного.
Держава також виступає не тільки в якості "машини придушення", але й виконує регулятивні функції в сфері економіки, політики, культури. При цьому вона, як і ринок, формує певний тип особистості, поводження, соціальних відносин, що відрізняються від тих, які породжує ринок. Створює вона й певний тип культури – "етатистську", що істотно відрізняється від ринкової. (Етатизм – від фр etat – держава; засилля держави в економічному, соціальному, культурному житті суспільства, у науковій й ін. діяльності).
Ринкова політична культура – культура, що розглядає політичні процеси крізь призму відносин купівлі-продажу, досягнення вигоди як вищої мети політичної діяльності. Політика є різновид бізнесу, сам політик або "товар", або "бізнесмен". Політичні рішення – результат "торгівельної угоди". Ця культура орієнтована на конкурентну боротьбу як універсальний принцип функціонування політичної системи. Це культура індивідуалізму, для якої вищою метою є особисті (рідше групові) інтереси. Держава й інші політичні структури розглядаються й оцінюються як засіб реалізації інтересів.
Етатистська політична культура – культура, що зв'язує рішення політичних проблем з дією механізмів державного регулювання й контролю за політичним процесом. Вона орієнтована на обмеження й заборону конкурентної боротьби. Інтереси держави зізнаються переважними над особистими.
Такі два ідеальних полярних типи, які в чистому виді практично не зустрічаються, але логічно утворюють ті полюси, між якими розташовуються, тяжіючи то до одному, то до іншого полюса, реальні політичні культури.
12.3 Формування політичної культури.
Політична культура – продукт природного історичного розвитку. При цьому значну роль у формуванні політичної культури кожної країни грають такі фактори, як її геополітичне положення; соціальна й політична структура суспільства; характер суспільних відносин; політичні традиції, особливості національної культури й національної психології.
Умовою формування політичної культури людей є їх включення у політичний процес, взаємодія з політичною реальністю. У політичному процесі діє цілий ряд інститутів. З політичною системою взаємодіють різні сфери громадського життя, всі вони в тій або іншій мірі беруть участь у формуванні політичної культури, визначають основні напрямки цього процесу.
Основні шляхи формування політичної культури:
• діяльність держави,
• діяльність політичних партій,
• вплив церкви на політичне життя,
• інформаційно-комунікативна діяльність засобів масової інформації,
• діяльність суспільно-політичних організацій і рухів,
• вплив родини, кола друзів, трудового колективу й т.д.
На характеристиці деяких з перерахованих шляхів варто зупинитися особливо. Так, діяльність держави по визначенню моделей політичної поведінки, формуванню й закріпленню національних політичних символів за допомогою прийняття законодавчих актів визначає відповідно й найважливіші параметри політичної культури. Коли ж держава приймає на себе ідеологічні функції, вона самим безпосереднім образом активно включається в процес формування політичної культури. Історія має у своєму розпорядженні приклади того, що саме державі належить не просто значна, а визначальна роль у формуванні національної політичної культури. Досить активно цю роль виконували держави в колишніх соціалістичних країнах. Буває й так, що держава протягом багатьох десятиліть може обмежуватися функцією "нічного сторожа", як, наприклад, у США. Однак й у цих умовах націо-нальна політична культура була у величезному ступені дітищем своєї держави. Конституція, Білль про права, доповнення до конституції, інші закони, звід загальнонаціональних символів, офіційні свята із символічним підтекстом як невід'ємні риси американської політичної культури створювалися під егідою цього самого "нічного сторожа".
Інший, не менш важливий шлях формування політичної культури – політична, ідеологічна й організаційна діяльність політичних партій. Вони закладають основи політичної свідомості громадян, їхнього мислення й поводження. Саме діяльність політичних партій формує в громадян відношення до партій і партійних систем, уявлення про місце партій у політичній системі суспільства, про відносини між партіями й державою, про можливості партій у висуненні й захисті інтересів громадян і т.п.
На політичну культуру багатьох країн зробила глибокий вплив, а в ряді країн робить й у цей час церква. У деяких державах вона бере активну участь у політичному житті, але навіть там, де діяльність церкви не настільки активна, вона однаково впливає на політичне мислення й особливо – на політичну поведінку громадян.
У сучасних умовах одним з найбільш ефективних шляхів формування політичної культури є інформаційно-комунікативна діяльність засобів масової інформації (ЗМІ). До ЗМІ відноситься преса, масові кишенькові довідники, радіо, телебачення, кіно- і звукозапис, відеозапис. В останні десятиліття засоби комунікації перетерплюють істотні зміни внаслідок поширення супутникових засобів зв'язку, кабельного радіо й телебачення, електронних текстових комунікаційних систем (відео-, екранних і кабельних текстів), а також індивідуальних засобів нагромадження й відтворення інформації (касет, дискет, дисків). ЗМІ часто називають "четвертою владою". За цією метафорою ховається реальна здатність ЗМІ формувати основні політико-культурні цінності громадян, стереотипи політичної поведінки.
Ефективність впливу ЗМІ на формування політичної культури громадян визначається, по-перше, їхньою здатністю впливати на максимальне число людей; по-друге, можливістю впливу в найкоротші проміжки часу. Найбільш масовий і сильний політичний вплив роблять аудіовізуальні ЗМІ, і, насамперед, радіо й телебачення.
Стихія суспільно-політичних рухів, як показує досвід багатьох країн, нерідко народжує ідеї, установки, моделі поведінки, які міцно входять у національну політичну культуру. Це ще один шлях формування політичної культури. Як приклад можна привести вплив майдану на прийняття політичних рішень під час президентської виборчої кампанії в Україні 2004 р.
На один зі шляхів формування політичної культури вказував у свій час Конфуцій. Він затверджував, що принципи сімейних відносин перено-сяться на політичне життя, визначаючи тим самим його культурний зміст.
Стихійний вплив на формування політичної культури особистості на рівні повсякденної свідомості відбувається в колі друзів, родичів, у трудовому колективі й т.п. Процес формування політичної культури йде практично протягом всього життя людини.
У формуванні політичної культури громадян особлива роль приділяється політичній символіці. Символ у широкому змісті слова – це образ. Він призначений для впливу на людину, на якій би стадії політичної соціалізації та не перебувала. У політичному житті суспільства політична символіка є в наявності в найрізноманітніших формах. До основних й найпоширеніших форм політичної символіки відносяться наступні:
1. Національно-державна символіка. Кожен народ створює й поважає власні національно-державні символи. У таких символах проявляються вікові традиції його політичної культури. До національно-державної символіки відносяться, насамперед, прапори, герби, гімни, конституції, грошові знаки й ін. Ціль подібної символіки – привернути увагу громадян, об'єднати їх навколо якоїсь масштабної ідеї й відповідно спонукати їх на певні дії.
2. Політична ритуально-процесуальна символіка. Політичні ритуали й процедури займають у суспільно-політичному житті особливе місце. За допомогою таких ритуалів прості смертні перетворюються в президентів і монархів. Наприклад, за допомогою церемонії інаугурації (тобто врочистого вступу на посаду) президента України або коронації королів в Англії.
У суспільно-політичному житті ритуально-процесуальна символіка представлена також з'їздами й зборами політичних партій і рухів, політичними демонстраціями, мітингами, пікетами. Високим рівнем символічності відрізняються також і святкування історичних подій державної важливості, які відзначаються також салютами й феєрверками. Політико-ритуальна символіка використовується в процесі покладання вінків і квітів до національних святинь, під час святкування урочистих дат, у почесних вартах і т.д.
3. Скульптурно-архітектурна політична символіка. У сучасному світі політична символіка самим широким образом втілена в безлічі пам'ятників, статуй, скульптур й архітектурних споруджень.
Символами влади й держави виступають палаци, урядові будинки, площі. Наприклад, Білий дім у США, Кремль і Червона площа в Росії. Після жовтогарячої революції в Україні до таких можна віднести й майдан Незалежності у Києві.
Політико-національними символами можуть виступати й скульптури.
4. Умовно-графічна політична символіка. У сучасному світі багато політичних символів найчастіше зображуються графічно. До таких символів можна віднести зірки різної варіації, християнський хрест, мусульманський півмісяць, серп і молот, підкову, зображення голуба, колосків пшениці й інших рослин та ін.
Подібна символіка представлена також і певними кольорами. Так білий колір символізує миролюбство, чистоту помислів, добрі наміри; блакитні кольори – символ спільності миру, захисту; зелений – символ життя й екології; червоні кольори – символ боротьби, стійкості, опору; чорний – символ уболівань, втрати, поразки й т.д.
Умовно-графічна політична символіка широко відображається також у вигляді емблем, значків, партійних квитків, почесних грамот і дипломів, а також у державних орденах, медалях й інших нагородах.
5. Наглядно-агітаційна політична символіка. Політичне життя сучасного суспільства даним різновидом політичної символіки оснащені удосталь. У суспільно-політичному житті така символіка представлена: гаслами, художньо оформленими закликами, транспарантами, портретами політичних діячів, листівками, прапорцями, шарфиками, політичною карикатурою й багато чим іншим.
Найбільш інтенсивно подібна символіка застосовується в період ви-борної компанії, під час державних свят, ювілейних торжеств, партійних заходів, політичних демонстрацій, акцій протесту або підтримки.
6. Політико-музична символіка. Вона виступає музичним еквівален-том політичних емоцій, пристрастей, позицій і традицій суспільства або його окремих класів і соціальних груп. До такої символіки, насамперед, відносяться державні й партійні гімни.
Політико-музична символіка є практично в будь-якій державі нашої планети. Її емоційний, патріотичний вплив на людей є важливим чинником, що впливає на формування їхньої політичної культури. Дана символіка сприяє консолідації суспільства і його громадян навколо певних політико-культурних, патріотичних цінностей.
7. Політична мода. У суспільно-політичному житті країни вона представлена надзвичайно багатообразно. Політичні переваги людей можуть бути виражені:
а) одягом (наприклад, через наслідування конкретним політичним лідерам і діячам у їхній манері одягатися й поводитися);
б) перевагою окремих кольорів – білого, жовтогарячого, блакитного, червоного й т.п.;
в) доповненням свого вбрання значками, емблемами, написами й ін-шими символами політичного сенсу;
г) використанням у процесі спілкування особливої політичної термі-нології (наприклад, починаючи зі звернень: "пан", "товариш" і т.д.);
д) жестикуляцією.
Політична мода, як правило, концентрує в собі кілька форм політичної символіки. Вона дозволяє вже на візуальному рівні здійснювати початкову політичну ідентифікацію (визначення) політичних позицій громадянина або груп громадян.
8. Політична мова. Відомо, що мова являє собою особливу знаково-символічну систему. Коли виникає необхідність її використання у світі політики – це робиться за допомогою спеціальної політичної термінології й жестикуляції.
Політична мова може надавати політичне фарбування дуже багатьом словам, що споконвічно не відносяться до світу політики. Це такі слова як "боротьба", "насильство", "рівність", "об'єднання" й ін.
Складовою частиною політичної мови є політична жестикуляція. Ті або інші індивідуальні або колективні жести відіграють істотну роль у суспільно-політичному житті. До подібних до жестів і дій, наприклад, відносять: а) оплески; б) голосування; в) вітання в різних варіантах – підняття руки зі стислим кулаком, рукостискання й ін.; г) вираження несхвалення й протесту за допомогою свисту, тупоту, закидання якими-небудь предметами того, хто викликав невдоволення й т.п.; д) демонстративний вихід у знак протесту з політичного заходу; е) демонстративне спалення в знак протесту яких-небудь політичних символів – прапорів, партквитків, портретів і т.д.
Таким чином, політична символіка, з одного боку, фіксує певну політичну культуру як у матеріальних предметах, так й у духовних формах. З іншого боку, дана символіка відіграє значну роль у процесі зближення, об'єднання громадян і соціальних груп навколо певних політичних цінностей й ідеалів. Політична символіка помітно сприяє твердженню в суспільстві ідей патріотизму й державно-політичної ідентичності.

Терміни і поняття
Абсентеїзм – ухилення громадян, які мають виборче право , від участі у виборах.
Абсолютизм – необмежена монархія, форма державного правління, за якої політична влада повністю належить одній особі – монархові та для якої характерний найвищий ступень централізації державної влади.
Автократія – система управління, за якої необмежена верховна влада у державі належить одній особі й не контролюється представницькими органами.
Автономія – форма самоуправління частини території унітарної, а іноді й федеративної держави, наділена самостійністю у вирішенні питань місцевого значення в межах, установлених центральною владою.
Авторитаризм – тип політичного режиму, який характеризується концентрацією влади в центрі і відчуженням народу від реальних важелів державної влади, обмеженістю прав і свобод громадянина, домінуванням командних, адміністративних методів управління.
Агітація – поширення політичних ідей та гасел з метою впливу на суспільну свідомість і настрої народних мас, спонукання їх до цілеспрямованої активності, політичних дій.
Адміністрація – сукупність розпорядчих органів державного управління, виконавчої влади (уряд, відомчі установи, виконавчі комітети, апарат президента, губернатора тощо), діяльність яких визначена законом чи конституцією країни.
Апатриди – особи, які не мають громадянства й підданства жодної держави, проте мусять дотримуватися законів тієї країни, в якій вони зараз перебувають.
Бюрократія –1)вищий привілейований прошарок чиновників-адміністраторів у державі; 2)ієрархічно організована система управління державою чи суспільством з допомогою особливого апарату, наділеного специфічними функціями та привілеями.
Вето – передбачений конституціями деяких країн акт, завдяки якому глава держави або верхня палата парламенту можуть призупинити впровадження законів або рішень, прийнятих парламентом чи його нижньою палатою.
Герб державний – відмітний знак держави, офіційно прийнята емб-лема, виконана за законами геральдики й зображувана на прапорах, монетах, печатках, офіційних паперах тощо.
Гімн державний – урочиста пісня, офіційно визначена як символ державної єдності.
Громадські об'єднання – об'єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.
Громадянство – формально зафіксований правовий зв'язок людини з державою, який передбачає певну сукупність взаємних прав та обов'язків.
Група тиску – суспільно-політичне об'єднання, яке прагне задово-лення власних інтересів через вплив на державну владу або політичні партії. Від партії Г.Т. відрізняється тим, що вона безпосередньо не бореться за владу, не бере участі в керівництві та управлінні державою.
Демагогія – форма свідомого введення в оману широких мас, спекуляція на реальних труднощах і проблемах, потребах і сподіваннях людей з метою досягнення політичного успіху.
Демократія – форма політичної організації суспільства, яка визначає джерелом влади народ, його право вирішувати державні справи, водночас захищаючи громадські права і свободи.
Держава – форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.
Держава правова – тип держави, основним ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.
Держава соціальна – держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі – приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.
Державний устрій – спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.
Диктатура – нічим не обмежена влада особи, класу чи іншої соціальної групи в державі, регіоні, що спирається на силу, а також відповідний політичний режим.
Економічна політика – взаємопов'язана система довгострокових і поточних цілей економічного розвитку, що визначені державою, комплекс відповідних державних рішень та заходів, спрямованих на досягнення цих цілей з використанням державної влади в сфері економіки.
Закон – нормативно-правовий акт, що приймається з ключових пи-тань суспільного, державного життя і має вищу юридичну силу.
Імпічмент – особливий порядок і встановлена законом процедура притягнення до відповідальності за грубі порушення закону вищих посадових осіб до завершення терміну одержаних ними внаслідок виборів повноважень.
Інавгурація – урочиста церемонія вступу на посаду глави держави або посвячення в сан.
Інституціональна підсистема – сукупність державних і недержав-них інститутів, які виражають і представляють у політичній системі різні за значущістю інтереси, – від загальнозначущих до групових і приватних.
Коаліція – союз політичних партій або угруповань, створений на добровільних засадах для спільної участі у виборах або створення спільного (коаліційного) уряду.
Компроміс – згода, порозуміння з політичним противником, досягнуті шляхом взаємних поступок.
Комунікативна підсистема – підсистема політичної системи суспільства, в якій реалізуються відносини між індивідами, соціальними спільнотами та інститутами з приводу організації та функціонування влади і у зв’язку з виробленням і здійсненням певного політичного курсу.
Комюніке – офіційне повідомлення про хід і наслідки переговорів між державними і громадськими діячами, делегаціями у міжнародних від-носинах.
Консенсус – згода між суб'єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх основних соціальних та політичних груп суспільства.
Конституція – основний закон держави, який закріплює її суспільний і державний устрій, основні права, свободи і обов'язки громадян, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій держави тощо.
Конфедерація – союз декількох суверенних держав, що поєднуються для проведення єдиної політики в певних цілях, наприклад, для спільної оборони, рішення економічних, енергетичних, транспортних проблем і т.д.
Конформізм – пристосовництво, пасивне беззаперечне прийняття існуючих порядків, пануючих ідей і цінностей, стандартів поведінки, норм, правил, безумовне схиляння перед авторитетами.
Корупція – злочинна діяльність щодо використання посадовими особами довірених їм прав і владних можливостей з метою власного збагачення. Типові вияви – підкуп чиновників, політичних діячів, хабарництво, протекціонізм.
Криза політична – тимчасове припинення або припинення функціонування окремих елементів або інститутів політичної системи; значне поглиблення й загострення наявних політичних конфліктів, політичної напруженості.
Культурна підсистема являє собою сукупність субкультур, політичний менталітет, конфесіональні системи, приоритетні цінності і переконання, стереотипи політичної поведінки тощо.
Лобізм – 1) діяльність соціальних груп, які відстоюють свої особливі політичні інтереси; 2) групи тиску на органи законодавчої і виконавчої влади.
Менталітет політичний – сукупність та специфічна структура, склад різних психічних властивостей, якостей, особливостей та проявів, що використовується головним чином для позначення оригінального способу мислення, складу розуму або навіть розумонастроїв.
Монархія – форма правління, за якої державна влада цілком або частково зосереджена в руках одноосібного глави держави – монарха, здебільшого спадкоємного.
Нормативна підсистема – підсистема в політичній системі суспільс-тва, в якій реалізується сукупність правових, політичних, моральних норм, а також звичаїв, традицій, обрядів, регулюючих політичні відносини.
Опозиція – 1) протиставлення своєї політики політиці інших політичних сил; 2) виступ проти думки більшості у законодавчих, партійних та інших структурах. Розрізняють опозицію помірковану, радикальну, лояльну, конструктивну, деструктивну (руйнівну).
Парламент – найвищий законодавчий і представницький орган влади в державі з республіканською формою правління, який обирається населенням. У деяких країнах парламенти мають специфічні назви: конгрес – у США, кортеси – в Іспанії, сейм – у Польщі, кнесет – в Ізраїлі, Верховна Рада – в Україні і т. ін.
Підданство – приналежність особи до якоїсь держави, перебування під її юрисдикцією.
Політична орієнтація – певні уявлення політичних суб'єктів про ці-лі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспільства в цілому.
Політична культура – невід'ємна частина загальнонаціональної культури. Це насамперед політичний досвід людства, соціальних спільностей, великих і малих соціальних груп, отриманий у ході історичного розвитку. Існуючи в певних формах, цей досвід впливає на формування політичної свідомості людей і в остаточному підсумку виражається в їх політичних орієнтаціях й установках. Останні визначають політичну поведінку людей.
Політична партія – це безперервно діюча організація, що існує як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівнях, націлена на одержання й відправлення влади й прагнуча із цією метою до народної підтримки.
Політична поведінка – взаємодія суб'єкта з політичною реальністю, яка охоплює його дії та орієнтації щодо політичної практики.
Політична свідомість – це система політичних знань, цінностей й ідейно-політичних переконань людей, на основі яких виробляються най-більш стійкі й значимі політичні орієнтації й установки людей відносно політичної системи і їхнього місця в даній системі.
Політична система – сукупність політичних інститутів, суспільних структур, норм і цінностей, а також їхніх взаємодій, у яких реалізується політична влада й здійснюється політичний вплив.
Політичний блок – об'єднання, союз політичних партій, громадських організацій, груп людей задля узгоджених дій, досягнення спільних, насамперед політичних цілей.
Політичні інститути – сукупність суб'єктів, які беруть участь у політичному житті суспільства (органи державного правління, законодавчі, судові органи, політичні партії, рухи, фронти тощо).
Політичні цінності – це етичні й нормативні судження про політичне життя, про політичні цілі, на реалізацію яких спрямована політична діяльність. Політичними цінностями є законність і порядок, стабільність системи, соціальна справедливість й ін.
Республіка – форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.
Самоврядування місцеве – політико-правовий інститут, у межах якого здійснюється управління місцевими справами в низових адміністра-тивно-територіальних одиницях (громадах) через самоорганізацію місцевих жителів, за згодою і при підтримці держави.
Символіка політична – різноманітні знаки, символи, які є предметами або актами людської поведінки, що відносяться до політичної сфери і є культурною пам'яттю певних соціальних груп чи всього суспільства.
Соціальна політика – діяльність держави по збалансованому розвитку суспільства, забезпеченню стабільності державного правління й соціального захисту населення.
Суверенітет – незалежність держави, що полягає у її праві на влас-ний розсуд вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи, без втручання будь-якої іншої держави. Суверенітет народу – визнання всіх громадян країни джерелом політичної влади.

Тоталітаризм – різновид політичного режиму, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією.
Унітарна держава – єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.
Федерація – форма децентралізованого державного устрою, за якої ознаки державного утворення притаманні як державі в цілому, так і її складовим частинам, що вважаються суб'єктами федерації.
Форма правління – організація верховної державної влади, порядок утворення її органів, та їх взаємини з населенням.
Цивілізація – форма спільного життя людей, якій властиве відтво-рення власної матеріальної і соціально-політичної структури відносин на основі пріоритету властивих їй духовних норм, цінностей, ідеалів і життє-вих сенсів.

Особистість, політика, суспільство.
Тема 13 Особистість і політика
13.1 Людина як суб'єкт і об'єкт політики
13.2 Політична участь
13.3 Політична соціалізація

Тема 14 Громадянське суспільство
14.1 Історичні уявлення про громадянське суспільство
14.2Поняття й сутність громадянського суспільства.
14.3 Структура й функції громадянського суспільства.
14.4 Особливості формування громадянського суспільства в Украї-ні.

Базові (первинні, вітальні) потреби в їжі, одязі, житлі й т.д., що забезпечують життєдіяльність індивідів, задовольняються завдяки виробничим відносинам, які становлять перший рівень міжособистісних зв'язків. Ці потреби реалізуються через такі суспільні інститути, як професійні, споживчі й інші об'єднання й асоціації.
Потреби в продовженні роду, сексі, здоров'ї, вихованні дітей, духовному вдосконалюванні, вірі, інформації, спілкуванні й т.д. реалізує комплекс соціально-культурних відносин, що включає сімейно-шлюбні, релігійні, етнічні й інші взаємодії. Вони утворюють другий рівень міжособистісних взаємодій. Потреби даного рівня задовольняються в рамках таких інститутів, як родина, церква, освітні й наукові установи, творчі союзи, спортивні організації й т.д.
Третій, вищий рівень міжособистісних відносин становлять потреби в політичній участі, пов'язані з індивідуальним вибором на основі політичних переваг і ціннісних орієнтацій. Цей рівень припускає сформованість в індивіда конкретних політичних позицій. Політичні переваги індивідів реалізуються за допомогою груп інтересів, політичних партій, рухів і т.д.
На відміну від держави в громадянському суспільстві переважають не вертикальні, а горизонтальні зв'язки, відносини конкуренції й солідарності між юридично вільними й рівноправними партнерами.
Основна функція громадянського суспільства – найбільш повне задо-волення матеріальних, соціальних і духовних потреб його членів. Різноманітні економічні, етнічні, регіональні, професійні, релігійні об'єднання громадян покликані сприяти всебічній реалізації індивідом його інтересів, устремлінь, цілей і т.д.
У рамках виконання цієї основної функції громадянське суспільство виконує ряд важливих соціальних функцій:
1. На основі законності воно забезпечує захист приватних сфер життя людини й громадянина від необґрунтованої жорсткої регламентації держави й інших політичних структур.
2. На базі асоціацій громадянського суспільства створюються й розвиваються механізми громадського самоврядування.
3. Громадянське суспільство є одним з найважливіших і потужних важелів у системі “стримувань і противаг”, прагнення політичної влади до абсолютного панування. Воно захищає громадян й їхні об'єднання від незаконного втручання в їхню діяльність державної влади й тим самим сприяє формуванню й зміцненню демократичних органів держави, всієї його політичної системи. Для виконання цієї функції в нього є чимало засобів: активна участь у виборчих компаніях і референдумах, акціях протесту або підтримки тих або інших вимог, великі можливості у формуванні громадської думки, зокрема, за допомогою незалежних засобів масової інформації й комунікацій.
4. Інститути й організації громадянського суспільства покликані за-безпечувати реальні гарантії прав і свобод людини, рівний доступ до участі в державних і суспільних справах.
5. Громадянське суспільство виконує також функцію соціального контролю стосовно своїх членів. Воно незалежно від держави, має в своєму розпорядженні засоби й санкції, за допомогою яких може змусити індивідів дотримуватися суспільних норм, забезпечити соціалізацію й виховання громадян.
6. Громадянське суспільство виконує також комунікативну функцію. У демократичному суспільстві проявляється різноманіття інтересів. Найширший спектр цих інтересів є результатом тих свобод, якими володіє громадянин в умовах демократії. Демократична держава покликана максимально задовольняти інтереси й потреби своїх громадян. Проте в умовах економічного плюралізму ці інтереси настільки чисельні, настільки різноманітні й диференційовані, що державна влада практично не має каналів інформації про всі ці інтереси. Завдання інститутів й організацій громадянського суспільства – інформувати державу про конкретні інтереси громадян, задоволення яких можливо лише силами держави. Класичним прикладом такої інформації є акції “руху зелених”. Проблеми захисту навколишнього середовища неможливо вирішити без широкої участі держави, і “зелені” домагаються прийняття конкретних державних програм по захисту навколишнього середовища.
7. Громадянське суспільство виконує стабілізуючу функцію через свої інститути й організації. Воно створює міцні структури, на яких тримається все громадське життя. У складні історичні періоди (війни, кризи, депресії), коли держава зазнає труднощів, громадянське суспільство “підставляє своє плече” – свої міцні структури.
14.4 Особливості формування громадянського суспільства в Україні
Соціально-економічні й політичні реформи в Україні, починаючи з 1990-х років, створюють важливі передумови становлення громадянського суспільства в Україні. Варто сказати, що якоюсь мірою громадянське суспільство існувало в нашій державі й у радянські часи. Але в авторитарному-тоталітарному суспільстві сфера приватного життя людей підкорялася державі, скорочувалася до масштабів вільнодумства "на кухні". Роздержавлення власності заклало основу економічної незалежності особистості. Однак, в активі держави як і раніше зберігається непропорційно велика частина засобів виробництва. Значна частина власності, переставши бути державною, була привласнена "новою" старою бюрократією, але вже на правах приватної. Основна маса населення й зараз залишається найманими робітниками. При цьому умови наймання для багатьох істотно погіршилися: зросла тривалість робочого дня, відсутні соціальні гарантії зайнятості й т.п. Значна частина працездатного населення не включена в активну економічну діяльність, у першу чергу, через фіскальну податкову політику. Істотну роль в економіці грає кримінальний бізнес.
У цих умовах політичні, суспільні проблеми йдуть на другий план, уступаючи необхідності задоволення життєвих потреб громадянина, його родини.
Для становлення громадянського суспільства необхідною умовою є також наявність розвинутої, різноманітної соціальної структури. При цьому, як уже вказувалося раніше, особливе значення має наявність економічно забезпеченого й незалежного "середнього класу". За роки незалежності в Україні сформувався "середній клас", але його частка в соціальній структурі суспільства дуже низька (за даними соціологічних досліджень від 10 до 15 %). Більше того, відбулася люмпенізація численних верств населення, поляризація багатих і бідних. Більше 2/3 населення України займають положення нижче "середнього класу" й існують в умовах невизначеності й непевності.
Найбільших успіхів Україна досягла в розвитку й розгалуженості демократії. Свідченням цьому є діяльність численних політичних партій і суспільних об'єднань громадян, розвиток різноманітних засобів масової інформації. В умовах громадянського суспільства партії виражають інтереси й формулюють політичні пріоритети певних соціальних груп. Той факт, що парламент України починаючи з 2006 р. формується по пропорційній виборчій системі, тобто на партійній основі, повинен сприяти посиленню зв'язку між державою й громадянами.
І все-таки, незважаючи на всі перешкоди й складності, громадянське суспільство в Україні усе наполегливіше заявляє про себе. Доказом цього є події кінця 2004 – початку 2005 р. – "жовтогаряча революція". Вона відбулася за підтримкою середнього класу, виразила прагнення широких верств населення – контролювати діяльність влади. Наступні події показали, що інститути громадянського суспільства в Україні не одержали ще належного розвитку й буде потрібно багато зусиль для того, щоб реформувати державу, суспільство й самого громадянина.
Основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні є:
- підвищення політичної культури населення, створення нових мож-ливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними спра-вами;
- активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринко-вого, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, асоціації тощо), розвиток різних форм  громадського самоврядування і самодіяльності;
- максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і закону;
- зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв’язків із зарубіжним світом;
- піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності, оскільки справа не тільки в наявності демократичних установ і процедур та інформованості населення, але й в умінні жити в умовах демократії, користуватися її благами, в готовності до постійного удо-сконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов.
Питання й завдання
1. Хто із видатних мислителів розглядав в своїх працях проблеми відносин між громадянським суспільством і державою?
2. Які види відносин складають сферу громадянського суспільства?
3. Які умови необхідні для функціонування і розвитку громадянсь-кого суспільства?
4. Охарактеризуйте взаємини між державою і громадянським суспільством при різних типах політичного режиму.
5. Що собою являє структура громадянського суспільства?
6. Обґрунтуйте взаємозв'язок демократії і громадянського суспіль-ства.
7. Які соціальні функції виконує громадянське суспільство?
8. Назвіть особливості формування громадянського суспільства в Україні.
Рекомендована література
1. Александер Дж. С. Парадокси громадянського суспільства // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1999. – № 1.
2. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка станов-лення, тенденції розвитку / інститут політичних і етнонаціональних дослі-джень НАН України / Заг. ред.. Ф. М. Рудич. – К., 2006.
3. Воронов І. Громадянське суспільство і влада // Людина і політи-ка. – 2003. – № 1.
4. Коэн, Джин Л. Гражданское общество и политическая теория. Пер. с англ. – М., 2003.
5. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.- Львів, – 2001.
6. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.
7. Розова Т. В., Барков В. Ю. Специфіка становлення громадянсь-кого суспільства в Україні. – Одеса, 2003.
8. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К., 2004.