Політологія як система знань про політику.

Тема 1 Сутність і роль політики та політології у житті суспільства

1.1 Політика як суспільне явище
1.2  Становлення політології як науки і навчальної дисципліни. Її предмет і взаємозв'язок з іншими науками.
1.3 Категорії і функції політології. Прикладна політологія.
1.4 Методи політологічного дослідження.

1.2 Становлення політології як науки і навчальної дисцип-ліни.
Її предмет і взаємозв'язок з іншими науками.

Політична наука як самостійна галузь знань виникає на рубежі Середньовіччя й Нового часу, коли мислителі почали роз'ясняти політичні процеси за допомогою наукових, а не релігійно-міфологічних аргументів. Основи наукової політичної теорії заклали Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Л. Монтеск'є й ін. Класиками політичної теорії стали такі дослідники новітнього часу, як М. Вебер, Р. Міхельс, М. Дюверже, Р. Дарендорф та ін.
Політологія як самостійна наукова дисципліна почала формуватися в другій половині ХІХ ст. В 1857 р. Ф. Лейбер починає читати курс політології в Колумбійському коледжі, в 1880 р. у цьому ж коледжі створюється перша школа політичної науки, що поклало початок активному формуванню в США системи політологічних навчальних і наукових закладів. А в 1903 р. була створена Американська асоціація політичних наук, у тому ж році почав видаватися політичний журнал.
У Франції викладання «політичних і моральних наук» було започатковано ще в часи Великої французької революції. Нині більшість французьких провінцій мають інститути політичних наук.
У Великобританії з 1885 р. функціонує Лондонська школа економічних і політичних наук, де відбувається підготовка працівників органів державної влади та управлінців різних рівнів.
В 1896 м італійський політолог і соціолог Г. Моска опублікував книгу «Елементи політичної науки», що дає підстави говорити про розширення політичної науки в Європі, починаючи з кінця ХІХ ст.
Завершився процес становлення політології як самостійної науки й навчальної дисципліни в 1948 р. У цьому ж році під егідою ЮНЕСКО була створена Міжнародна асоціація політичної науки. На проведеному нею Міжнародному конгресі з питань політичної науки (Париж, 1948 р.) був визначений зміст цієї науки й рекомендовано включити курс політології до вивчення в системі вищої освіти як загальнообов'язкової дисципліни. Були вироблені визначення й співвідношення основних складових частин політичної науки: 1) політичної теорії; 2) політичних інститутів; 3) партій, груп і суспільної думки; 4) міжнародних відносин.
У СРСР політологія тривалий час розглядалася як буржуазна теорія, лженаука й тому перебувала в зародковому стані. Окремі політологічні проблеми розглядалися в рамках історичного матеріалізму, наукового комунізму, історії КПРС, інших суспільних наук. При цьому їхнє вивчення носило догматичний, однобокий характер. Політологію, як новий навчальний курс, починають викладати у всіх вищих навчальних закладах України тільки після розпаду СРСР.
Як самостійна наука політологія має свій об'єкт і специфічний пред-мет пізнання.
Об'єктом політології виступає сфера політичних відносин у суспільстві.
Сфера політичних відносин набагато ширше того, що можна було б назвати чистою політикою. Вона охоплює процеси функціонування й розвитку влади, включення мас у політику, економічні, соціальні й духовні інтереси суспільства. Політична сфера являє собою взаємодію в політичному процесі великих і малих соціальних груп, об'єднань громадян, окремих індивідів. Політична сфера включає й соціально-політичні інститути, і організації, за допомогою яких здійснюється взаємодія між окремими суб'єктами політики.
Предметом політології є закономірності формування й розвитку політичної влади, форми й методи її функціонування й використання в державно організованому суспільстві.
Своєрідність політології полягає в тім, що всі соціальні явища й процеси вона розглядає співвідносно з політичною владою. Без влади не може бути політики, оскільки саме влада виступає засобом її реалізації. Категорія «політична влада» універсальна й охоплює всі політичні явища. Наприклад, проблеми реформи політичної системи, які дуже гостро обговорюються в нашій державі. З погляду правової науки вони являють собою суперечку про зміст правових норм, з погляду політології – це теоретичне відбиття боротьби різних соціальних сил за володіння економічною й політичною владою в суспільстві.
Таким чином, політологія – це система знань про політику, політичну владу, політичні відносини й процеси, про організацію політичного життя суспільства.
Політологія виникла й розвивається у взаємодії з багатьма науками, що досліджують окремі сторони політики як суспільного явища (див. мал. 1.1).
Власні підходи до вивчення різних аспектів політики мають історія й географія, право й соціологія, філософія й економіка, психологія й кібернетика й ряд інших наук. Кожна з них має своїм предметом дослідження того або іншого аспекту сфери політичних відносин, починаючи від методологічних і кінчаючи конкретно-прикладними питаннями.
Історія вивчає реальні суспільно-політичні процеси, різні точки зору на ці процеси. Тим самим дозволяє з'ясовувати й пояснювати причини політичних процесів, що відбуваються.
Філософія створює загальну картину світу, з'ясовує місце людини і її діяльності в цьому світі, дає загальні поняття про принципи й умови пізнання, займається розробкою теоретичних концепцій взагалі, політичних – зокрема.
Економічна теорія розглядає економічні процеси як основу політичної сфери, що дає можливість зрозуміти природу політичних відносин.
Право окреслює загальні рамки діяльності всіх державних структур, а також інших організацій, громадян й їхніх об'єднань, тобто рамки формування явищ, важливих для політики.
Соціологія дає політології інформацію про функціонування суспільства як системи, про взаємодію різних соціальних груп в аспекті політичних відносин. Особливо коштовними для політології є методологічні розробки соціології щодо проведення емпіричних досліджень (анкетування, контент-аналіза, експертних опитувань і т.п.).
Тісно пов'язана політологія із психологією. Аналізуючи діяльність людини в політичній сфері, політолог використовує поняття, розроблені психологічною наукою: «потреби», «інтереси», «ідеали» й ін.
У своїх дослідженнях політологія опирається також на дані політичної географії й політичної антропології, використовує матеріали політичної глобалістики.
В останнє десятиліття з'явився цілий ряд спеціальних політологічних дисциплін: політичне моделювання, політична іміджіологія, політичний маркетинг й ін. Такі науки як кібернетика, логіка, статистика, теорія систем дають політології форму, кількісні виміри, конструкції подачі наукових повідомлень із погляду абстрактних тлумачень політичних явищ і процесів.

1.4 Методи політологічного дослідження.
Діяльність людей у будь-якій її формі (наукова, практична й т.д.) визначається цілим рядом факторів. Кінцевий її результат залежить не тільки від того, хто діє (суб'єкт) або на що вона спрямована (об'єкт), але й від того, як відбувається даний процес, які способи, прийоми, засоби при цьому застосовуються.
Методи дослідження – це прийоми й способи досягнення певних ре-зультатів у практичній і пізнавальній діяльності.
Залежно від конкретної мети дослідження політологія вибирає різні прийоми й способи аналізу, яких досить багато. Умовно методи, використовувані при вивченні політичних явищ і процесів, можна розділити на загальнотеоретичні й конкретно-емпіричні (див. мал. 1.3).
В реальних дослідженнях всі методи взаємно переплітаються, доповнюючи один одного.
До групи загальнотеоретичних методів відносяться інституціональний, історичний, системний, порівняльний, психологічний, біхевіористський й ін.

Інституціональний метод орієнтований на вивчення взаємодії полі-тичних інститутів: держави, її органів, політичних партій й інших громадських організацій. Аналіз будується, виходячи зі сформованих і суспільно вкорінених політичних форм і формальних правил прийняття рішень.
Історичний метод заснований на вивченні політичних явищ у їхньому розвитку. Достоїнство історичного методу полягає насамперед у тім, що він дає можливість вивчати політичні процеси в контексті тієї історичної обстановки, у якій вони виникають і розвиваються. Також цей метод дозволяє аналізувати неодноразово повторювані в історії явища (наприклад, війни й революції).
Використовуючи історичний метод, дослідники мають можливість узагальнювати сучасний історичний досвід розвитку політичних систем. Аналіз різних етапів у русі політичних процесів дозволяє виявити закономірності в їхньому розвитку.
Важливість застосування в політичному аналізі історичного методу у великій мірі обумовлена потребами політичної практики. Своєчасне й правильне його застосування дозволяє уникнути проявів волюнтаризму й суб'єктивізму в політиці.
Порівняльний метод. Для того щоб зрозуміти істинну сутність світу політичного, необхідно вивчати різні форми його прояву в різних країнах і регіонах, соціально-економічних, суспільно-історичних ситуаціях, у різних націй і народів і т.д. У цьому контексті як об'єкти порівняльного аналізу можуть виступати не тільки політична система у всій цілісності, її форми, типи й різновиди, але і її конкретні складові. А це державні структури, законодавчі органи, партії й партійні системи, виборчі системи, механізми політичної соціалізації й т.д. Сучасні порівняльні політичні дослідження охоплюють десятки, а то й сотні порівнюваних об'єктів, проводяться з використанням як якісних підходів, так і новітніх математичних і кібернетичних засобів збору й обробки інформації.
Існує кілька різновидів порівняльних досліджень: кросснаціональні порівняння орієнтовані на зіставлення держав один з другою; порівняно орієнтований опис окремих випадків; бінарний аналіз, заснований на порівнянні двох (найчастіше схожих країн); кросскультурні й кроссінституційні порівняння, націлені відповідно на зіставлення національних культур й інститутів.
Системний метод акцентує увагу на цілісності політики й характері її взаємин із зовнішнім середовищем. Найбільш широке застосування системний метод знаходить при дослідженні складних об'єктів, що розвиваються, – багаторівневих, як правило, таких що самоорганізуються. До них, зокрема, і відносяться політичні системи, організації, інститути. При системному підході об'єкт розглядається як безліч елементів, взаємозв'язок яких обумовлює цілісні властивості цієї безлічі. Наприклад, серед політичних інститутів важливе місце належить державі. При її аналізі основний акцент робиться на виявленні різноманіття зв'язків і відносин, що мають місце як усередині держави (системи), так й у її взаєминах із зовнішнім оточенням (іншими по-літичними інститутами усередині країни, державами).
За допомогою системного методу вдається також чітко визначити місце політики в розвитку суспільства, її найважливіші функції, можливості при здійсненні перетворень.
Однак системний метод малоефективний при аналізі поведінки окре-мих особистостей у політиці (наприклад, ролі лідера), при розгляді конфліктів і дослідженні кризових ситуацій.
Психологічний метод орієнтований на вивчення суб'єктивних механізмів політичного поводження людей, їхніх індивідуальних якостей, рис характеру, а також на з'ясування типових механізмів психологічних мотивацій, ролі підсвідомих факторів у політичному житті.
Механізми підсвідомої мотивації досліджували багато вчених, але особлива роль у цьому напрямку належить З. Фрейду. На його думку, в основі дій людини лежать несвідомі потяги до насолоди сексуальної властивості (лібідо). Але вони вступають у протиріччя з розповсюдженими соціальними обмеженнями. Виникаючі на цьому ґрунті незадоволеність і внутрішні конфлікти приводять до сублімації (тобто перемиканню) енергії інстинктів у різні області життєдіяльності, у тому числі в соціально-політичну сферу.
У цілому психологізм відіграє значну роль у дослідженнях політичної сфери по ряду напрямків:
• вплив психологічних факторів на розробку й прийняття політичних рішень і на їхнє сприйняття громадянами;
• оптимізація образа влади або політичної системи;
• створення психологічних портретів лідерів;
• аналіз залежності політичної поведінки громадян від їхнього вклю-чення в соціальне середовище;
• дослідження психологічних характеристик різних соціальних груп (етносів, класів, груп інтересів, юрби, демографічних і т.п.) і ін.
Своєрідну революцію в політичній науці зробив біхевіористський метод. Біхевіоризм (з англ. "поводження") – у буквальному значенні наука про поведінку. Суть біхевіоризму полягає у вивченні політики за допомогою конкретного дослідження різноманітної поведінки окремих особистостей і груп. Вихідним положенням біхевіоризму є твердження про те, що поведінка людини є реакція на вплив зовнішнього середовища. Цю реакцію можна спостерігати й описати. Політика, стверджують біхевіористи, має особистісний вимір. Колективні, групові дії людей, так чи інакше, зводяться до поведінки конкретних особистостей, що є головним об'єктом політичного дослідження. Біхевіоризм відкидає політичні інститути як об'єкт дослідження й визнає такими поведінку індивідів у політичних ситуаціях.
Біхевіоризм зіграв значну роль у становленні й розвитку порівняльної й прикладної політології. Саме в рамках біхевіоризму одержали всебічний розвиток конкретно-емпіричні методи, використовувані політичною наукою.
До групи конкретно-емпіричних методів відносяться: опитування населення, аналіз статистичного матеріалу, вивчення документів, ігрові методи, математичне моделювання, вивчення фольклору (частівок, анекдотів і т.п.) і ін.
Опитування населення, які проводяться як у формі анкетування, так й інтерв'ювання, дають багатий фактичний матеріал для виявлення різного роду закономірностей. А їхній ретельний аналіз дає можливість робити політичні прогнози.
Аналіз статистичних матеріалів дозволяє одержувати досить надійні результати при виявленні тенденцій розвитку політичних процесів.
Вивчення документів включає аналіз офіційних матеріалів: програм партій, стенограм засідань уряду й парламентів, різного роду звітів, а також щоденників, мемуарів. Значний інтерес можуть представляти кіно-фотодокументи, плакати.
Застосування ігрових методів дає можливість зімітувати розвиток того або іншого політичного явища (переговори, конфлікт і т.п.). Це дозволяє дослідникам розкрити внутрішні механізми досліджуваного явища, видати рекомендації для прийняття рішень.
Метод математичного моделювання складається з дослідження політичних процесів й явищ шляхом розробки й вивчення моделей. Наприклад, по призначенню виділяють вимірювальні, описові, пояснювальні й передбачувані моделі.
Сьогодні, у зв'язку з удосконалюванням ЕОМ і програмних технологій, моделювання політичних макро- і мікропроцесів стало одним з першорядних напрямків у розвитку методології політичної науки.
Вивчення фольклору: анекдотів, частівок, поговірок і т. п. дає змогу одержати унікальний матеріал для політичних досліджень, допомагає зрозуміти відношення широких верств населення до тих чи інших політичних діячів, до прийнятих політичних рішень.
Роль політології особливо зростає в умовах реформуючого суспільства, коли доводиться вносити серйозні зміни в структуру політичної системи, у зміст політичного процесу й характеру влади. Політологія допомагає вирішувати виникаючі на цьому шляху проблеми, регулювати суспільну свідомість і контролювати політичне поводження різних груп людей.
Особливе значення політологія має для конкретної людини в суспільстві, яке тільки створює демократичні засади життя. Політологія збагачує особистість політичним досвідом, формує свідомого та самостійного суб'єкта історичного процесу.
Питання й завдання:
1. Яка структура політики? Охарактеризуйте її основні елементи.
2. Що вивчає політологія?
3. Проаналізуйте зв'язок політології з тими науками, які ви вивчаєте в своєму вузі.
4. Визначте головні категорії політології.
5. Які з функцій політології, на Ваш погляд, є найважливішими для су-часного українського суспільства і чому?
6. Які методи дослідження використовує політологія?
7. Яка роль політології у Вашій професійній підготовці?
Рекомендована література
1. Бебик В. М. Базові засади політології: Історія, теорія, методологія, практика. – К., 2000.
2. Боришполец К. П. Методы политологических исследований: (Учеб. пособие для вузов). – М., 2005.
3. Горбатенко І. Розвиток політології як навчальної дисципліни: здобутки, проблеми, перспективи. // Ґенеза. – 2006. – №1. – С. 129 – 133.
4. Ващенко К. Основні форми і принципи дослідження політичного аналізу й прогнозу. // Політичний менеджмент. – 2007. – № 1. – С. 165 -172.
5. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти I- IV рівнів акредитації. 2-е вид., випр. і доп. – К., Львів, 2001.
6. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.
7. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К., 2004.
8. Тягло О. Українська наука про політику. Спроба оцінки потенціалу. // Політичний менеджмент. – 2004. – № 1. с. 3 – 18.
9. Челлен Р. О политической науке, ее соотношении с другими отраслями знания и об изучении политического пространства. // Полис: политиче-ские исследования  – 2005. – № 2. – С. 115 – 126.

Політологія, як і всяка інша наука, має свою історію виникнення, становлення й розвитку. Елементи політичного наукового знання довгий час складалися й розвивалися в рамках загальних філософських теорій.
Варто мати на увазі, що ідеї й погляди мислителів, виражені в теоретичній формі, є частиною політичної свідомості даної епохи. Їхні особливості пов'язані з усією системою соціокультурних й економічних факторів, у яких жив і творив той або інший мислитель. Але разом з тим, багато які із цих ідей мають неминуще значення. Вони заклали фундамент сучасної політичної науки й практики. Без вивчення історії політичної думки неможливий аналіз сучасних політичних явищ і процесів.
2.1 Політична думка Стародавнього Сходу
Політична думка зародилася в далекій давнині в країнах Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилонія, Індія, Китай, Персія). Чільне місце в політичній свідомості займали міфи про божественне походження громадських порядків. Подання міфології про земні порядки й у цілому досвід такого підходу до організації громадського життя людей вплинули на наступну політичну думку. В VIII-VI ст. до н.е. почався відхід від релігійно-міфологічних уявлень до раціоналістичного трактування соціально-політичних явищ. Політичні погляди набувають певну філолофсько-етичну спрямованість.
Власне політичні теорії виникають в VI-IV ст. до н.е. у рамках китайської суспільної думки, а у витоків стояли відомі китайські філософи Лао-цзи (579–499 р. до н.е.), Конфуцій (551–479 р. до н.е.), Мо-цзи (480–400 р. до н.е.).
Фундаментальну роль у всій історії етичної й політичної думки Китаю зіграло вчення Конфуція. Його погляди викладені в книзі “Лунь юй” (“Бесіди та висловлювання”), складеної його учнями. Конфуцій розвив патріархально-патерналістську концепцію держави. Держава трактується їм як велика родина. Влада імператора (“сина неба”) уподібнюється владі батька, а відносини правлячих і підданих – сімейним відносинам, де молодші залежать від старших.
Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій призивав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємини на засадах чесноти. Основна чеснота підданих складається, згідно з Конфуцієм, у відданості уряду, у слухняності й шанобливості до всіх “старших”. Політична етика Конфуція в цілому спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами й низами суспільства й стабілізації правління.
Конфуціанство (а з IV ст. н.е. – неоконфуціанство) було пануючою ідеологією не тільки в Китаї, воно одержало поширення в Японії, Кореї, В'єтнамі й інших країнах.
З V – IV ст.. до н.е. у Китаї відома ще одна політико-філософська школа – даосизм, основоположником якої був Лао-цзи. В основі цього вчення лежить поняття "дао", що за китайськими віруваннями, означало правильний життєвий шлях людини чи народу, зумовлений велінням неба. За сутністю "дао" є уособленням справедливості, всебічного порядку й доброзичливості. Якщо відносини в державі будуються згідно з приписами "дао", там панують справедливість і порядок, а значить добробут і щасливе життя; якщо ж ці приписи не виконуються, то в суспільстві виникають нерівність, насилля, та інші вади.
Китайський мислитель Мо-цзи виступав із ідеями виборності прави-теля, соціальної рівності людей. Він критикував соціальну несправедли-вість, засуджував аристократизм і закликав до проведення реформ на ко-ристь народу. Він вважав, що здійснення реформ передбачає не тільки використання звичаїв, а й запровадження законів.
2.2 Політичні вчення античності
Політична думка Древньої Греції розвивалася в принципово інших умовах, порівняно зі Сходом. Тут політичні ідеї знайшли форму теорій із властивими їм ознаками цілісності, системності. Цьому сприяв ряд обста-вин. Суспільний розподіл праці обумовив ріст не тільки її продуктивності: класовий розподіл суспільства на рабів і рабовласників сприяв звільненню певного прошарку людей від господарської діяльності, надав їм можливість займатися винятково розумовою працею, створенням теорій суспільного устрою. Активний розвиток політичних теорій був затребуваний самим способом організації громадського життя. Такою унікальною формою виступав поліс – місто-держава з нечисленним населенням і прилягаючої до міста сільською місцевістю. У полісі заняття політикою було правом й обов'язком всіх вільних громадян, які у формі голосування в народних зборах брали участь у вирішенні державних справ. У полісах ішла постійна боротьба між рабами й рабовласниками, а також усередині панівного класу за владу. Ця боротьба знайшла відбиття в боротьбі різних течій філософської й політичної думки Древньої Греції.
Вищим досягненням грецької політичної думки є політична філософія Платона й політична наука Аристотеля.
Платон (427–347 р. до н.е.) – один з найбільших мислителів не тільки античності, але й всієї історії філософії й політичних вчень. Погляди Платона змінювалися протягом його довгого творчого шляху. Він одним з перших дав систематичний виклад своїх політичних ідей у діалогах “Держава”, “Політик” й “Закони”. Платон був об'єктивним ідеалістом. Суспільство він розумів як відбиття вічних ідей, що існують незалежно від дійсності. Найбільш важливою й безпосередньою формою існування суспільства Платон вважав державу. Філософ прагнув намалювати картину ідеального суспільства й держави.
Так, в “Державі” його ідеальне суспільство складається із трьох ста-нів: правителів -філософів, воїнів-стражів, а також ремісників і землеробів. Ієрархія станів заснована на їхній відповідності трьом початкам людської душі – розумному, хороброму й діловому. Кожен стан зайнятий своєю справою: філософи-мудреці здійснюють справедливе правління, оскільки тільки їм доступно істинне знання; стражі захищають суспільство; ремісники й землероби створюють матеріальні засоби життя. Для закріплення соціальної ієрархії філософ використовує міф про домішування Богом до кожного стану певного металу: правителям – золота, воїнам – срібла, виробникам – міді й заліза. Справедливість, як принцип досконалої держави, полягає в тому, що кожен стан займається своєю справою і має своє особливе становище у суспільній ієрархії.
Друга риса ідеальної держави – аристократичне правління, при якому правлять тільки розумні люди. Здатність засвоїти мудрість, яка передається нащадкам шляхом підбору батьків і довгого навчання "мистецтву політики", присутня філософам. Єдність держави може підірвати егоїзм окремих людей. Платон бачив вирішення цієї проблеми в обмеженні споживання тільки найнеобхіднішим і в скасуванні будь-якої власності та сім'ї для станів правителів, воїнів.
Держава залишається ідеальною доти, доки кожен стан займається своєю справою. Однак псування характеру правителів та підлеглих, необ-ґрунтовані претензії інших станів (тих, хто не володіє мудрістю) на владу призводять до розкладу ідеальної держави і до поступової її заміни більш низькими державними формами. Ідеальна держава, реалізована у формі монархії (царської влади) або у формі аристократії (правління філософів), вироджується в тимократію (владу воїнів), потім в олігархію (владу не багатьох, яку Платон розуміє як плутократію – панував багатих). Надмірна майнова нерівність викликає невдоволення народу, що призводить до утвердження демократії, яка потім змінюється найгіршою формою держави – тиранією. Тиранія – найгірший вид державного устрою, де панують беззаконня, свавілля, насильство. Колообіг державних форм завершується поверненням в ідеальний стан.
Сам Платон не розкриває механізму облагородження тиранії. Демократію він також розглядає як недосконалу форму держави, що, ймовірно, було продиктовано неприйняттям грецьким мислителем її практичного втілення в афінському полісі: рішення народу не завжди були мудрими, демократичними процедурами часто користувалися авантюристи для приходу до влади. Аргументуючи своє ставлення до демократії, філософ виказує проникливу думку про небезпеку надмірної свободи, тому що з крайньої свободи може народитися найжорстокіше рабство. Історія знає приклади, що підтверджують цей прогноз.
Подальший розвиток і поглиблення античної політичної думки після Платона пов'язане з ім'ям його учня й критика Аристотеля (384–322 р. до н.е.), якому належать крилаті слова: “Платон мені друг, але більший друг – істина”. Аристотель – один із самих універсальних мислителів в історії. На жаль, багато з його творів загублені. Політична тематика докладно висвітлюється в таких збережених його роботах, як “Політика”, “Афінська політика”, “Етика”.
Держава, за Аристотелем, виникла природним шляхом для задоволення життєвих потреб громадян, але мета її існування – досягнення блага людей. Аристотель першим назвав людину "істотою політичною", тобто такою, що може жити лише в державі. На його думку, "природа вселила в людину прагнення до державного об'єднання".
Аристотель проводить класифікацію існуючих форм державного правління на правильні й неправильні . В основі цієї класифікації лежить принцип: чи служить дана форма правління досягненню загальної користі чи особистому благу правителів. Правильною він вважає таку форму державного устрою, при якій переслідується загальне добро, незалежно від того, чи править один, деякі або багато хто. Неправильна – така форма, при якій переслідуються приватні цілі. Між цими двома групами він установлює певний взаємозв'язок. Неправильні форми виступають як відхилення від правильних. У першу групу входять монархія, аристократія й політія. Відхилення від монархії – тиранія, від аристократії – олігархія, від політії – демократія.

2.6 Політичні теорії Х1Х – початку ХХ ст.
Для першої половини XIX ст. характерне зміцнення буржуазних прав і свобод, прийняття відповідних кодексів і конституцій. Активізується діяльність політичних партій. Виникає сучасна представницька держава у формі конституційної монархії або республіки.
На початку XIX ст. проблеми науки про політику, політичну владу й політичні відносини знайшли розробку в працях відомого німецького філософа Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770–1831 р.). Політичні питання функціонування держави й права перебували в центрі уваги Гегеля на всіх етапах творчої еволюції його поглядів. У найбільш цільному й систематичному виді вони викладені в одному із самих значних здобутків історії політичних навчань “Філософії права” (1820 р.). Основне завдання філософії права, відповідно до Гегеля, – наукове пізнання держави й права, а не вказівка на те, якими вони повинні бути.
Основні положення політичної концепції Гегеля полягають у наступ-ному:
По-перше, держава того часу – це конституційна монархія, що володіє сильною бюрократичною виконавчою владою, урівноваженою участю громадян в управлінні.
По-друге, правова й інституціональна структура держави перебуває в процесі змін, викликаних пристосуванням теоретичних передумов до традиційних умов.
По-третє, політичне життя кожної епохи формується й визначається домінуючими духовними й матеріальними силами даної епохи, її культури й цивілізації.
Гегель виділяє громадянське суспільство й політичну державу, дає їхнє визначення й указує на розходження.
Стосовно до конкретно-історичного аспекту гегелівського навчання варто звернути увагу на те, що в умовах напівфеодальної Німеччини Гегель при всій помірності й компромісності його поглядів займав історично прогресивні позиції, обґрунтовував необхідність суспільних перетворень, був прихильником конституційної монархії й законності ,буржуазних прав і свобод, приватної власності й свободи договорів і т.п.
Політичне вчення Гегеля вплинуло на наступну історію політичної думки. Гегелівська філософія давала досить широкий простір для обґрунтування як консервативних, реакційних, так і критичних, опозиційних поглядів. Це було наочно продемонстровано в наступній історії гегельянства й трактувань його вчення з різних ідейно-теоретичних позицій.
В XIX ст. сформувалося марксистське політичне вчення, яке зробило вплив не тільки на розвиток теорії, але й на долі багатьох народів. Засновниками марксизму були Карл Маркс (1818–1883 р.) і Фрідріх Энгельс (1820–1895 р.).
Більше півтора сторіч не вщухають суперечки навколо теоретичної спадщини К. Маркса й Ф. Энгельса. На відміну від гегельянства, марксизм виступає не тільки як напрямок теоретичної думки, але і як впливова течія соціально-політичної думки, тісно пов'язана з масовими суспільними рухами XIX і ХХ ст. На думку ряду політологів, марксистська концепція політики в її класичному виді виступила в якості “моста”, що забезпечує наступність між класичними концепціями минулого й сучасних її інтерпретацій. Багато сучасних концепцій політики формувалися під безпосереднім впливом марксизму або в боротьбі з ним.
Основні політологічні концепції марксизму:
1. Матеріалістичне розуміння історії. Основний принцип цієї концепції – визнання первинності суспільного буття й вторинності суспільної свідомості. Зі складної сукупності суспільних явищ марксизм виділяє матеріальні відносини, які визначають ідеологічні суспільні відносини. В основі цього виділення лежить той простий і природний факт, що люди, перш ніж займатися наукою, політикою, філософією, релігією й т.п., мають їсти, пити, одягатися, мати житло й т.д. У процесі виробництва матеріальних благ вони вступають у певні, від їхньої волі не залежні виробничі відносини, які становлять матеріальну основу, реальний базис суспільства, на якому піднімається ідеологічна й політична надбудова суспільства.
2. Класовий підхід до всіх явищ, що відбувають у суспільстві. Наприклад, обумовленість факту існування політичної надбудови наявністю соціальних класів, визначеність форми держави процесами взаємодії класів, залежність напрямків і методів діяльності апарата держави від співвідношення класових сил і т.д.
3. Вчення про диктатуру пролетаріату. К. Маркс і Ф. Энгельс обґрунтовували необхідність завоювання політичної влади пролетаріатом для побудови нового суспільства.
Політологічні концепції марксизму знайшли відбиття в теоретичній і практичній діяльності В.І. Леніна (1870–1924 р.). У ленінських роботах особлива увага приділена походженню, суті й майбутності держави, питанням диктатури пролетаріату як влади робітничого класу. У політологічній спадщині Леніна значне місце належить також вченню про політичну партію. Ленін розробив теоретичні основи й створив політичну партію, що зуміла взяти в руки політичну владу в державі й довгий час залишалася єдиною правлячою партією.
Особлива роль у розвитку політичної науки належить німецькому соціологові Максу Веберу (1864–1920 р.). Як і класики марксизму, М. Вебер вважав, що політика – це область суспільних відносин, що стосується влади або надання впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то усередині держави між групами людей, які вона в собі містить. Однак веберовський підхід відрізняється від марксизму акцентуванням уваги на соціокультурних факторах політичного розвитку (цінностях, віруваннях, ідеалах і т.д.). Під впливом М. Вебера в політичній науці склалося стале переконання про демократію як специфічну західну цінність, нерозривно пов'язану із протестантською етикою, духом індивідуалізму, культурою консенсусу.
Найбільш істотна ідея веберовської концепції політики полягає в то-му, що політика є особливим видом людської діяльності. З одного боку, вона являє собою підприємство, апарат легітимного панування, а з іншого боку – специфічну професійну діяльність, що зачіпає все громадське життя. Все суспільство й всі люди в цьому підприємстві залежно від свого місця діляться на три категорії: перша – політики з нагоди (рядові виборці); друга – політики по сумісництву (партійні активісти); третя – професіонали. Значний внесок був зроблений М. Вебером у розвиток теорій влади, бюрократії, лідерства. Цей матеріал буде розглянутий у відповідних розділах курсу.
2.7. Розвиток зарубіжної політології у ХХ ст.
ХХ століття стало часом становлення самостійної політичної науки не тільки як галузі наукового знання, але і як специфічного інструмента перетворення суспільства. Затребуваність політичної науки реальністю й на цій основі становлення й розвиток її практичної функції виразилося в наступному. По-перше, у розумінні світовою громадськістю високої практичної значимості висновків політології як для зміцнення й удосконалювання інститутів демократії усередині конкретних суспільств, так і для створення рівноправних міжнародних відносин. Цьому завданню стала служити створена в 1949 р. у Парижу під егідою ЮНЕСКО Міжнародна асоціація політичної науки. По-друге, це виразилося в перетворенні політології в одну з авторитетних галузей соціального знання. У всіх розвинених країнах фахівці-аналітики в області політології є важливою ланкою в прийнятті стратегічних рішень.
Активний розвиток політології на Заході було викликано необхідністю знайти цивілізовані форми спільного проживання індивідів, що розрізняються своїми соціально-економічними, природними, статусними можливостями. Західна політологія виходить із однієї культурної традиції, що опирається на тезу про повну раціональність поводження окремого індивіда. Однак, з огляду на раціонально-егоїстичну природу його інтересів, європейська й американська політична думка по-різному уявляють собі механізм забезпечення політичної стабільності й згоди в суспільстві. Європейська наука акцентує увагу на діяльності політичних інститутів: держави, партій, права, що віддзеркалюють стійкі групи інтересів, у рамках яких реалізує свої права й індивід. Американська політична думка схильна розглядати політику як процес прийняття рішень, у якому дуже важливо знати мотивацію індивідуальної поведінки, можливу реакцію окремої людини на нього.
Розглядаючи основні напрямки розвитку політичної думки, варто мати й уявлення про основні політологічні національні школи, що забезпечують цей розвиток.
Однією із самих представницьких є політологічна наука США. Серед багатьох американських політологів, які залишили глибокий слід у розвитку політології, особливо виділяються А. Бентлі (1870–1957 р.), Ч. Мерріам (1874–1953 р.), Г. Лассуэлл (1902–1979 р.) і Г. Моргентау (1904–1980 р.). Вони створили й затвердили школу прагматизму й політичного реалізму, зв'язали з політологією такі методи дослідження, як біхевіоризм і психоаналіз.
У наш час американська політологія проводить дослідження в таких напрямках:
• вивчення основ американського управління й політики – загальнонаціональних політичних інститутів, виборчих технологій, політичного лідерства, політичного поводження на федеральному й регіональному рівні й ін.;
• порівняльна політика, пов'язана з дослідженням політичних про-блем у багатьох країнах;
• міжнародні відносини й світова політика. Досліджуються про-блеми війни й миру, міжнародних суспільних рухів, контролю за озброєнням і роззброюванням, роботи міжнародних організацій;
• політична філософія й політична наука. Розробляється широке коло проблем – від історії політичної думки до її сучасних філософських інтерпретацій;
• розробка змісту й методів прикладної політології, яка досліджує практичні аспекти функціонування політики в конкретних сферах громадського життя від рівня особистості, соціальної групи до виробничої, ділової, фінансової, культурної, соціально-побутової й іншої сфер життя.
Провідними політологами в США в цей час є Р. Даль, Д. Істон, З. Бжезинський, Р. Такер, С. Хантінгтон, Ч. Эліот, Ф. Хайєк й ін.
Головною особливістю розвитку німецької політології є те, що вона в значній мірі зберігає теоретико-філософський характер, продовжуючи в значній мірі традиції німецької класичної філософії. У цілому структуру сучасної німецької політичної науки можна розділити на три великих блоки: 1) фундаментальна політична філософія й дослідження науково-методологічних принципів політичної науки; 2) державотворчі концепції, пов'язані із традиційною філософією держави й загальне вчення про державу в юриспруденції; 3) глобальні політико-соціологічні теорії суспільства.
Провідними політологами Німеччини є Р. Дарендорф, Г. Майєр, Ф. Нойман й ін.
Своїм затвердженням і розвитком французька політична наука багато в чому зобов'язана Р. Арону (1905–1983), М. Дюверже. Вони фундаментально досліджували такі політологічні проблеми, як розподіл політичної влади серед безлічі суб'єктів, співвідношення влади й авторитету, плутодемократії, ліберальної демократії й технодемократії політичних партій.
Англійська політологія охоплює досить широке коло проблем: полі-тична мобілізація, політичні зміни, діяльність політичних партій, груп тиску, політичні еліти й лідерство – це тільки деякі аспекти, що вивчаються англійськими вченими. Серед відомих англійських політологів варто назвати Г. Ласку, К. Поппера, Р. Роуза й ін.
З початку 90-х років особливий напрямок у західній політології становлять концепції реформування постсоціалістичних країн. Ці концепції досить суперечливі, у них відстоюються різні інтереси й цілі. Одні з них виходять із установок, продиктованих лише інтересами західної сторони, нав'язують (і часто небезуспішно) молодим державам по суті далекі їм моделі розвитку. Інші керуються потребами формування нового глобального світового порядку. Треті – щиро намагаються визначити найбільш ефективні шляхи виходу цих країн із кризи, висловлюючи при цьому чимало цікавих ідей. У цих умовах надзвичайно зростає роль і значення безпосередньо національних політологічних шкіл молодих суверенних держав.
Питання й завдання
1. Охарактеризуйте політичну думку Древнього Сходу.
2. Яку форму державного правління вважав найбільш прийнятною Пла-тон і чому?
3. Як ставилися Платон й Аристотель до демократії?
4. Визначите основні риси політичної думки епохи Середньовіччя.
5. Чому Н. Макіавеллі вважають родоначальником політичної науки?
6. Зрівняєте погляди Т. Гоббса й Дж. Локка на місце й роль держави.
7. Оцініть внесок Ш.Л.Монтеск'є й Ж.Ж.Руссо в розвиток політичної тео-рії.
8. Які основні політологічні концепції марксизму?
9. Назвіть основні політологічні школи сучасності і їхніх представників.
Рекомендована література
1. Аристотель. Політика. Пер. з давньогрец., передм. О. Кислюк. – К., 2005.
2. Бебик В. М. Базові засади політології: Історія, теорія, методологія, практика. – К., 2000.
3. Гегель. Философия права. – М., 1990.
4. Гоббс Т. Левиафан. // Соч. – М., 1991. – Т. 2.
5. История политических и правовых учений / Под общ. ред. В.С.Нерсесянца. – М., 2000.
6. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера. Пер. з нім. Ред. Є . Причепій. – К., 2002.
7. Макиавелли Н. Государь; Рассуждения о первой декаде Тита Ливия. – М., 2000.
8. Платон. Держава. Пер. з давньогрец. та комент.: Д. Коваль. – К., 2005.
9. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.
10. Політологія: історія та методологія // за ред.. Ф.М. Кирилюка. – К., 2000.
11. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К., 2004.
12. Политология: Хрестоматия / Сост. М.А. Василик, М.С. Вершинин. – М., 2001.

Політична думка в Україні не має такої великої історії, як, скажімо, китайська, середньо-східна та західноєвропейська. Однак з моменту утво-рення державності на території сучасної України наперекір усім незгодам, міжусобицям правителів і розоренню, імперському пануванню чужинців політичні проблеми вивчались і розвивались, здійснювалась політична діяльність.
Зародження і розвиток української політичної думки є невід'ємною частиною національної інтелектуальної скарбниці. З'ясування передумов цього феномена, аналіз провідних ідей, сформульованих визначними українськими мислителями на стадії еволюції національної суспільно-політичної, морально-етичної традиції у період з Х ст. до початку ХХ ст., має велике значення для з'ясування поступу національної духовної культури, процесу формування сучасних державотворчих орієнтацій.
3.1. Джерела політичних ідей в Україні
Розвиток політичної думки безпосередньо пов'язаний з історією українського народу, його боротьбою за волю й незалежність. Протягом IХ-Х ст. відбувався процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва й формувалося суспільство феодального типу – Київська Русь. Із цього часу починається формування держави, розвиток права й політичних поглядів, все це знаходить відображення в літературній творчості, філософії, історії й т.п. Важливим етапом у духовно-культурному й політичному житті Київської Русі було прийняття християнства. Князь Київський Володимир Святославович (?-1015) розумів, що зміцнення держави можливе лише за умови потужної релігійної централізації. Його релігійна реформа остаточно затвердила християнство в ролі державної релігії Київської Русі. Це мало велике значення для розширення міжнародних зв'язків Київської держави, вхо-дження її в число потужних держав раннього середньовіччя.
Основними суспільно-політичними ідеями Київської Русі були погляди про об'єднання удільних князівств навколо великого князя Київського, самостійності й незалежності Русі. Поряд із цим теоретична думка намагається усвідомити сутність християнського світогляду, розкрити соціально-політичні джерела становлення державності Київської Русі.
У документах, що свідчать про значний розвиток політико-правової думки в Київській Русі, визначено вирішення найбільш істотних проблем – походження держави; становлення правлячої династії; єдності й суверенності політичної влади; організації найбільш доцільних форм правління (можливості й навіть необхідності обмеження влади великого князя за допомогою ради дружини, ради бояр і т.п.); законності й реалізації вищих владних повноважень; відносин між церквою й державою.
Одним з найдавніших пам'ятників російсько-української писемності, у якому автор намагається розкрити багато що з названих вище проблем, є "Слово про закон і благодать" (ХI ст.) митрополита Київського Іларіона, який відстоював рівноправність всіх християнських народів.
В ХI ст. жили і творили засновники чернецтва в Україні-Русі й Печерської лаври Антоній та Феодосій. Їхні духовні надбання розвивали при переробці найдавніших літописних зведень 30 -40 років ХI ст. ігумен Никон, диякон Нестор-літописець та ігумен Сильвестр у "Повісті минулих літ". Цей видатний твір охоплює найважливіші події від біблейського потопу до започаткування християнства на Наддніпрянщині апостолом Андрієм Первозданним, від розселення народів – до політичного гуртування слов'янських племен, їх перших політичних провідників, приходу варягів, виникнення власної державності тощо.
У розвитку політико-державної думки в Київській Русі провідне місце належить безсмертному "Слову про Ігорів похід", у якому підкреслюється ідея необхідності політичного об'єднання російських земель і припинення міжусобної боротьби.
У другій половині XII ст. Київська Русь розпалася на окремі князівства й землі. У цей же період на території Русі починається формування трьох окремих народностей: на північному сході – російської, що одержала назву Велика Русь, на південно-заході – української, котра одержала назву Мала Русь, або Україна (назва “Україна” зустрічається в письмових джерелах з 1187 р.), на заході формувалася білоруські народності з назвою Біла Русь.
В XII-XVII ст. українські землі були розділені й розграбовані – спочатку татаро-монголами, потім Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдавією, кримськими татарами.
Історія суспільно-політичних ідей на Україні має особливості, пов'я-зані з відсутністю протягом багатьох століть своєї державності, націо-нально-територіальною роздробленістю, національним і релігійним гноб-ленням і національно-визвольним рухом, що не припинявся.
На початку XVII ст. в умовах панування польської шляхти в Україні українці не мали власної державності, влада на землях українських належала польському королеві. Єдиною силою тоді, що протистояла польському пануванню, була православна церква. В 1620 р. гетьман Війська Запорізького Петро Сагайдачний відновив Київську метрополію й всю православну ієрархію. Тоді ж зростає роль Києво-Печерської Лаври –зосередження вчених і політичних діячів, духівництва. Пізніше створюються Братська школа, Київська Лавра, Київський колегіум, засновником якого став архімандрит Петро Могила (пізніше був перетворений у Києво-Могилянську академію).
У творчій спадщині Петра Могили (1597-1647 р.) значне місце займають соціально-політичні проблеми й вчення. Розглядаючи державу й суспільство, Петро Могила не відокремлює їх одне від другого. Держава виникає з необхідності забезпечення природних потреб людей на базі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організує виховання й розвиток душі й тіла, об'єднує людей і захищає їх своїми засобами.
Погляди Петра Могили на співвідношення церкви й держави по-різному сприймали й розвивали діячі Києво-Могилянської академії – Стефан Яворський, Феофан Прокопович й ін. Стефан Яворський – професор Києво-Могилянської академії, а пізніше – охоронець патріаршого престолу в Росії. У його працях знаходять висвітлення події, що відбуваються в суспільному житті в Україні й Росії, рішучий протест проти соціального й національного гноблення. Під впливом ідей Платона й Аристотеля він розглядає проблему державності й права, спостерігається його відхід від теології світської влади.
Значне місце у творчості Феофана Прокоповича займали проблеми держави, абсолютної монархії, співвідношення світської й церковної влади. Сутність розробленої цим ученим теорії просвітительського абсолютизму складалася в аргументації пріоритету світської влади, підпорядкування церкви державі, секуляризації, тобто перетворенні церковних і монастирських маєтків у світські. Модифікуючи теорію природного права й суспільного договору, Ф. Прокопович пристосовує її до умов України й Росії.
3.2. Розвиток ідей державності в казацько-гетьманський період
Під тиском різних обставин, насамперед зовнішніх, Україна протягом століть не могла стати національною незалежною державою. Але ідея власної державності жила в народі. Її носіями, поряд з ученими й політичними діячами, стали прості люди, які тікали від польських гнобителів у мало обжиті місцевості нижнього Дніпра й створили своєрідну суспільно-політичну спільність – козацтво. В 40-х роках ХVI ст. окремі козацькі загони (січі) об'єдналися в Запорізьку Січ. У конкретних історичних умовах це утворення виконувало функції української держави Тут існували свої правові норми з яскраво вираженою тенденцією до їх затвердження по всій Україні. Політичний лад Запорізької Січі можна охарактеризувати як православну республіку з демократичними рисами. У ній утворилася своєрідна суспільна система з характерною виборністю старшин, функціонуванням козацької ради, на якій вирішувалися всі найважливіші питання внутрішнього життя Січі і її відносин з іншими державами.
Авторитет Запорізької Січі особливо виріс у роки національно-визвольної боротьби українського народу 1648–1654 р. під предводительством гетьмана Богдана Хмельницького (бл. 1595–1657 р.).
Використавши досвід Запорізької Січі, Б. Хмельницький створив державу, що мала всі ознаки такої: систему політичної влади, територію, політико-адміністративний устрій, судову систему й судочинство, право, фінансову систему й податки, військо й великі міжнародні зв'язки.
За формою правління Україна була республікою, чим істотно відрізнялася від тодішніх монархій європейського континенту. У цій державі реальна влада була зосереджена в руках насамперед козацької старшини, яку зумів згуртувати навколо себе Б. Хмельницький. Центральне місце у всій системі нової влади займав гетьман. У силу надзвичайних умов війни в його руках зосереджувалися військова, у значній частині законодавча, адміністративно-судова влада. Він керував роботою військової ради й радою генеральної старшини, очолював збройні сили, всю старшинську адміністрацію й судочинство, був главою генерального уряду.
Реальна оцінка міжнародної ситуації й співвідношення сил привели гетьмана Б. Хмельницького і його прихильників до висновку про необхід-ність знайти союзника в боротьбі за національну незалежність. Такого союзника Б. Хмельницький побачив у Російській державі. У результаті п'ятирічної переписки, обміну посольствами між Україною й Росією, в 1654 р. був підписаний договір.
Відповідно до договору за козацькою Україною в межах її території визнавалися новий самостійний політичний устрій, адміністративно-територіальний поділ, суд і судочинство, збройні сили, соціально-економічні відносини, правова система, самостійність у проведенні внутрішньої політики. Частково обмежувався суверенітет Української держави у відносинах з деякими країнами: вона втрачало права на самостійну політику у взаєминах з Польщею й Туреччиною. Поряд із цим Україна повинна була виплачувати певну суму доходів у російську скарбницю. Подібний правовий статус свідчить, що Україна мала після укладання договору з Росією значно більше прав, чим дає автономія або навіть протекторат. Переважна більшість дослідників, які аналізують правовий статус України після Переяславської Ради 1654 р. (М. Грушевський, В. Липинський, Р. Лащенко й ін.), одностайно визнають Україну після 1654 р. державою.
Після укладання договору з Російською державою Б. Хмельницький мав намір змінити зовнішню політику. Він вів переговори зі Швецією, Пруссією, Трансільванією, Литвою, Молдавією, задумавши створити глобальну міжнародну систему, що повинна була базуватися на нових принципах взаємодії європейських держав. Але цим задумам не призначено було здійснитися. В 1657 р. Б. Хмельницький умер.
Політику Б. Хмельницького по зміцненню державності України багато хто намагався продовжити. Однак, незважаючи на прагнення гетьманів П. Дорошенко, І. Мазепи відродити незалежну державу, імперія Романових чіпко тримала Україну у своїх руках і поступово ліквідувала усі права, надані їй договором 1654 р.
Своєрідним явищем у національній політичній думці цього періоду були Пакти і конституції прав і вольностей Війська Запорозького 1710 р., які нині часто іменуються "Конституцією Пилипа Орлика". Було здійснено спробу узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини на основі державницьких традицій пращурів українства та політичного досвіду Запорозької Січі, досягнень західноєвропейської політико-правової науки. Але задумки Пилипа Орлика підтримані не були. Завершили перший етап українського конституціоналізму Решетилівські 1709 р. та Петербурзькі 1728 р. конституції, які зводили нанівець політичні права Гетьманщини, ухвалені за доби Б. Хмельницького. Крапку на праві українського народу на політичне самовизначення поставила Катерина II та створена нею II Малоросійська колегія, скасувавши у 1764 р. Гетьманство, а залишки автономії – протягом наступних двох десятиліть.
3.3 Основні напрямки розвитку суспільно-політичної думки в Україні в ХVIII -XIX ст.
У XVIII ст. в Україні значну роль у розвитку соціально-політичної думки відіграло просвітництво. Активними творцями вітчизняної філософії просвітництва були Г. Сковорода, Яків Козельський, Володимир Капніст, Петро Лодій, Василь Каразін й ін.
Просвітництво – суспільно-політична течія, представники якої прагнули усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут шляхом поширення ідей добра, справедливості, наукових знань.
Серед просвітителів України помітною фігурою на політичному небокраї виступав Григорій Сковорода (1722–1794 р.).
У своїх філософських концепціях і просвітительській діяльності Г.Сковорода приділяє головну увагу людині і її сутності, різко засуджує пороки сучасного йому суспільства, таврує царат як оплот зла, критикує духівництво, чиновників феодального державного апарата, жагуче відстоює рівність між людьми, право кожного, незалежно від соціального стану, на щастя, вважаючи волю найвищим досягненням людини.
Просвітництво в Україні XVIII ст. розвивалося в руслі вимог суспільно-політичного життя, осмислюючи самі гострі й важливі проблеми.
В 40-х роках XIX ст. в Україні формуються два основних напрямки суспільно-політичної думки: ліберально-демократичне й революційно-демократичне. Ідеологами ліберально-демократичного напрямку виступали: Микола Костомаров, Володимир Антонович, Михайло Драгоманів й інші, а революційно-демократичного – Сергій Подолинський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка й інші. Чітке розмежування на два ведучих напрямки проявилося й у діяльності першої таємної політичної організації в Україні – Кирило-Мефодіївськім товаристві. Ця організація виникла в Києві наприкінці 1845 – початку 1846 р. і ставила своєю метою створення слов'янської демократичної федерації на чолі з Україною. Засновниками товариства були професор Київського університету Микола Костомаров, студент Василь Бє-лозерський і чиновник, генерал-губернатор Микола Гулак. Активну участь у діяльності товариства приймав Тарас Шевченко. Організація проіснувала недовго. Царський уряд розкрив й розгромив Кирило-Мефодіївське товариство, а Тараса Шевченко за революційну діяльність заарештували й в 1847 р. віддали в солдати.
Основні ідеї організації й програмні положення викладені в «Книзі буття українського народу» й «Уставі Слов'янського товариства святих Кирила й Мефодія». Товариство ставило завданням національне й соціальне звільнення України: ліквідацію кріпосництва, станових привілеїв, проголошення свободи совісті й т.д. До складу слов'янської федерації передбачалося ввійти Україні, Росії, Польщі, Чехії, Сербії, Болгарії. Вища законодавча влада повинна належати двопалатному сейму, а виконавча – президентові. Члени товариства прагнули створити політичний ідеал, здійснення якого принесло б насамперед волю Україні.
У другій половині XIX ст. в історії суспільно-політичної думки України видне місце займає творчість Михайла Драгоманова (1841–1895 р.). Його суспільно-політична концепція сполучала соціалістичні ідеї соціальної рівності й справедливості з буржуазно-демократичними ідеями конституційного права, широкого місцевого самоврядування, необхідністю політичної боротьби й т.п.
Суть його програми політичної боротьби для українців полягала в тому, щоб домагатися політичних реформ, демократизації й федералізації в рамках Росії й Австро-Угорщини, а центром цієї національної боротьби повинна була стати Галичина. Він уважав, що національні права можуть бути досягнуті на основі політичних свобод – чим більше політичних свобод, тим більше національних прав.
Одним із представників революційно-демократичної течії в політич-ній думці України був І. Франко (1856–1916 р.). Він був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентував увагу не на класових, а на загальнолюдських цінностях. Соціалізм, на думку И. Франко, повинен базуватися на широкому самоврядуванні. Мислитель виступав за рівність всіх націй і вважав, що найкращим рішенням національної проблеми може бути створення державних об'єднань змішаного (федеративно-конфедеративного) типу, основою яких була б солідарність інтересів.

Тема 4. Політична ідеологія. Сучасні ідейно-політичні течії
4.1 Поняття, структура й функції політичної ідеології
4.2 Лібералізм і неолібералізм
4.3 Консерватизм і неоконсерватизм
4.4 Соціалізм і сучасна соціал-демократія
4.5 Націоналізм і його форми
4.6 Фашизм та неофашизм

4.4 Соціалізм і сучасна соціал-демократія
Третьою найбільш впливовою світовою політичною ідеологією є соціалізм. Ідеї соціалізму виникли в далекій давнині. Відповідно до них будувалося життя ранньохристиянських громад. Але своє теоретичне й ідеологічне оформлення соціалізм одержав тільки в Новий час у роботах класиків утопічного соціалізму Т. Мора, Т. Кампанелли, Р. Оуена, Ш. Фур'є, А. Сен-Сімона.
У середині Х1Х ст. спробу дати наукове обґрунтування ідеології соціалізму розпочали німецькі мислителі К. Маркс і Ф. Энгельс. На базі навчання К. Маркса й Ф. Энгельса сформувалася велика ідеологічна течія марксистський соціалізм.
На початку ХХ ст. марксизм розколовся на дві протиборчі один з другою галузі: ленінізм (більшовизм) і соціал-демократію. Таким чином, у рамках соціалістичної ідеології сформувалися два нових ідеологічних напрямки: комуністичне й соціал-демократичне.
Загальні ціннісні установки комуністичної й соціал-демократичної ідеологій:
• Ідея рівності й братерства всіх людей;
• Заснована на рівності, соціальна справедливість;
• Пріоритет суспільного над особистим;
• Визнання необхідності енергійного втручання держави в регулю-вання суспільних відносин.
Однак у конкретних соціально-політичних й економічних програмах між цими ідеологічними напрямками пролягає глибока прірва.
Комуністична ідеологія являла собою вкрай радикальну течію, яка акцентувала увагу на революційних методах побудови "світлого комуністичного майбутнього". Соціалізм розглядався як перша, нижча, незріла фаза комунізму – суспільно-економічної формації, для якої характерні:
• Ліквідація приватної власності й експлуататорських класів;
• Затвердження суспільної власності на засоби виробництва, та ведучої ролі робітничого класу;
• Здійснення принципу "від кожного – за здібностями, кожному – за працею";
• Забезпечення на цій основі соціальної справедливості, умов для всебічного розвитку особистості.
Реалізація цієї ідеології на практиці здійснювалася через соціальне насильство, повну заборону приватної власності, ринкових відносин і політичної опозиції. У результаті цього соціалістичний громадський порядок протиставив себе свободі й демократії. Це привело не тільки до глибокої кризи й ліквідації самого порядку, але й до кризи уявлень про соціалізм.
У деяких країнах комуністична ідеологія виявилася здатна до реформування. Так, у Китаї, сприйнявши ряд ринкових, національних й інших ідей, вона є ідейною основою швидкого, динамічного економічного росту й соціального розвитку.
Більш життєздатною й соціально-ефективною на практиці виявилася ідеологія соціал-демократизму, що затверджує:
Пріоритет мирних еволюційних засобів досягнення рівності й соціа-льної справедливості;
• Відмову від насильницьких форм класової боротьби;
• Пропаганду концепції соціального партнерства, згладжування соціально-економічних протиріч;
• Активне державне втручання в економічне життя суспільства, перерозподіл доходів на користь незаможних, розвиток державного сектора економіки й численних державних соціальних програм.
Соціал демократичний підхід розглядає соціалізм як суспільний лад, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпечення росту середнього класу, досягненням вищого рівня політичної, соціальної, економічної свободи, соціальної рівності та справедливості.
Соціал-демократична ідеологія є сьогодні політичною доктриною центристських сил, хоча зароджувалася вона як "ліва" ідеологія усередині марксизму. Пластичність теоретичних положень, які ніколи не мали ортодоксального характеру, дозволила їй органічно змінюватися разом зі зміною соціальної дійсності.
Сучасна соціал-демократія інтегрувала досягнення політичної думки різних напрямків, наприклад, марксизму й лібералізму, і створила ідеологію, що виражає інтереси широких верств суспільства: робітників, інтелігенції, підприємців.
Світова соціал-демократія – організована політична сила й координатором її діяльності виступає Соціалістичний Інтернаціонал. В уставі Соцінтерна відзначено, що ця організація поєднує партії, метою діяльності яких є демократичний соціалізм. Соцінтерн створений для зміцнення зв'язків між соціал-демократичними партіями, координації їхньої політичної діяльності й поширення зв'язків з іншими партіями.
4.5. Націоналізм і його форми
Ідеологія націоналізму виникла в епоху становлення ліберальних національних держав і в певному розумінні є продовженням лібералізму, перенесенням його ідеалів на сферу національного життя.
Ідеологія націоналізму:
• обґрунтовує пріоритетність національних інтересів;
• формулює цілі і цінності нації як суб'єкта політичного процесу, дійової особи історії.
В сучасній ідеології націоналізму виділяють три течії: демократичний націоналізм, національний екстремізм та шовінізм. Спільною рисою усіх течій націоналізму є акцентування національної ідеї – ідеї про утворення націями своїх національних держав. А відмінності у трактування її змісту та співвідношення з іншими ідеями і іншими завданнями.
Демократичний, а точніше ліберально-демократичний націоналізм – це конструктивна течія, закладена у фундамент більшості демократичних держав. Демократичний націоналізм не заперечує прав людини, а захищає їх разом із правом національної ідентичності, культурного розвитку. Він розглядає націю та її політико-державне самовизначення не як самодостатність, а в контексті демократизації суспільного життя, реалізації гуманістичних ідеалів. За своєю природою такий націоналізм апелює до розуму, до загальнолюдської моралі. Стверджуючи необхідність (а в певні періоди – пріоритетність) вирішення національного питання для даної нації (у тих аспектах, в яких воно існує), демократичний націоналізм не нехтує розв'язанням інших невідкладних питань політичного, соціального і економічного розвитку. Націоналізм у цьому випадку обумовлений історичною стадією розвитку тієї нації, яку представляють національні демократи, а їхній демократизм випливає з прагнення включити свою націю у загально цивілізаційний процес, прилучити її до ринку, демократії та інших надбань сучасної цивілізації.
Демократичний націоналізм притаманний усім державним націям із ліберальним конституційним ладом. В той же час він має певні відмінності у двох типах країн: там де національна державність існує тривалий час і їй уже ніщо не загрожує, і там, де така державність щойно утверджується і до певної міри ще перебуває під загрозою. У другому випадку демократичний націоналізм, сповідуючи ті ж самі принципи, що й у першому, за формою менш толерантний, він більше наголошує на правах нації (особливо в царині мовно-культурного розвитку), на проблемах її безпеки, частіше апелює до емоцій.
Національний екстремізм і шовінізм – це два протилежні за завдан-ням, але однакові за методами боротьби різновиди право-радикального націоналізму.
Національний екстремізм виступає з позицій захисту інтересів "сво-єї" нації, її культури, мови, відкидаючи при цьому аналогічні права для інших національних та етнічних груп.
Шовінізм – агресивна форма націоналізму, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації, схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті.
Національний екстремізм притаманний націям, що самостверджуються, а шовінізм – панівним націям або таким, що прагнуть домогтися панування над іншими народами. Якщо в шовінізмі присутній момент біологічного обґрунтування переваг власної нації та її політичних цілей, то він перетворюється у расизм.
Названі течії право-радикального націоналізму є різновидом політичного екстремізму, що використовує національні, імперські (або расові) гасла для досягнення своїх політичних цілей. Часто його корені – загально соціальні або загальнополітичні. Тому і пояснення причин домінування цього націоналізму треба шукати не в природі національних рухів, як таких, а в тих суспільних умовах , за яких вони розгортаються.
Таким чином, існує націоналізм як прагнення націй до збереження своєї ідентичності, створення умов для розвитку своєї самобутності, як пошуки шляхів політичного самоствердження, передусім через створення власної держави. А є націоналізм як гіпертрофія цих прагнень, як ексклюзивна ідея нації, якій підпорядковуються всі інші ідеї і прагнення. Наближеною до цієї форми націоналізму є ідеологія фашизму.
4.6. Фашизм і неофашизм
Фашизм (від латинського fascio –пучок, в'язка) –ідейно-політична течія, що сформувалась на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості.
Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Б.Муссоліні (1922 – 1945) та Німеччині за режиму А. Гітлера (1933- 1945).
У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують "давні інстинкти" людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія "гальмує єдність нації". Ідеал суспільного ладу для фашизму – тоталітарна держава, позбавлена "хиб ліберальної демократії", здатна до всеохопного контролю за особою в суспільстві в ім'я єдності та процвітання "великої раси", а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її "гниттю". Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не може завоювати собі життєвий простір, має загинути , – заявляв Гітлер.
Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію:
• на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу;
• заперечували поняття "клас" і "класова боротьба", а визнавали головними політичними поняттями –"раса", "нація", оскільки класи роз'єднують вищу спільність людей – націю;
• не визнавали жодних прав робітників, службовців.
Апологети фашизму вважали, що профспілки збурюють "стадні ін-стинкти" працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись.
Основу формування фашистських або профашистських режимів в Італії, Німеччині, Іспанії, Угорщині, Хорватії, Румунії, Словаччині та інших країнах становили вкрай ідеологізовані партійні організації, з жорстокою, напіввійськовою структурою, з лідерами-вождями на чолі. Здобуваючи тими чи іншими засобами державну владу, вождистські партії перетворювали державу на знаряддя втілення націоналістичних утопій, обґрунтування колоніальних загарбань, проведення репресивних заходів проти політичних супротивників і всіх, хто не згоден з політикою режиму.
Нацизм – різновид фашизму в Німеччині, походить від назви націо-нал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Прийшовши у 1933 р. до влади, нацисти застосували найжорстокіші методи і форми насильства для придушення всіх прогресивних рухів, організували кривавий терор щодо політичних противників і представників "неповноцінних (як вони проголошували) рас", насамперед євреїв. Оголосили непримиренну війну прогресивній культурі. Нацисти розв'язали Другу світову війну 1939 -1945 рр., у ході якої широко застосовували геноцид щодо євреїв, слов'ян та інших "неарійських" народів.
Після розгрому нацистської Німеччини безславно впали фашистські режими в інших європейських країнах.
Проте від фашизму людство ще не вилікувалося. Модифікований повоєнний фашизм нині зветься неофашизмом. Як політична течія він виник у 60-х роках ХХ ст.. Тоді ж формувалася його ідеологія та неофашистські організації, які діють майже у всіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та Африці.
Неофашизм – різноманітні варіанти відтворення елементів ідеоло-гії і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.
Неофашистська ідеологія дещо відсунула на другий план гітлерівську расистську тезу про перевагу німців над сусідніми європейськими народами. Неофашисти говорять тепер про білу людину взагалі, яку протиставляють "кольоровим народам". Неофашисти США, наприклад, твердять про "перевагу англосаксонської раси".
Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження "справжнього", "первісного", "чистого" фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію "нового", "гуманізованого" фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твердження, що людина – хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів.
Питання й завдання
1. З'ясуйте причини появи ідеологій.
2. Які функції здійснює політична ідеологія?
3. Назвіть характерні риси лібералізму та неолібералізму.
4. Які цінності являються базовими в ідеології консерватизму?
5. В чому особливість більшовицької версії соціалізму?
6. Які відмінні особливості соціал-демократичної ідеології?
7. У чому різниця між демократичним націоналізмом і право-радикальними різновидами націоналізму: національним екстремізмом і шовінізмом?
8. В чому суть фашистської ідеології?
9. Чи існує в Україні підґрунтя для розвитку неофашизму?
Рекомендована література
1. Галкин А. Консерватизм как система ценностей: Взлеты и падения // Мировая экономика и международные отношения. – 2001. – № 2.
2. Волинський А. Ідеологічна структуризація суспільно-політичних інтересів // Політичний менеджмент. – 2004. – № 5. – С. 71 – 81.
3. Заболоцький В.П. Лібералізм: ідея, ідеал, ідеологія. – Донецьк, 2001.
4. Капустин Б. Г. Что такое либерализм? // Свободная мысль – ХХI. – 2004. – № 8. – С. 33– 55.
5. Капустин Б. Г. Что такое консерватизм? // Свободная мысль -ХХI. – 2004. – №2. – С. 44 – 53.
6. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.- Львів, – 2001.
7. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.
8. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К., 2004.
9. Честнейшин Н. В. Консерватизм и либерализм: тождество и различие. // Полис: политические исследования. – 2006. – № 4. – С. 168 – 173.
10. Рахшмир П.Ю. Происхождение фашизма. М.: Наука, 1981
11. История фашизма в Западной Европе. М.: Наука, 1987
12. Галкин А.А. Размышления о фашизме // Социальные трансформации в Европе ХХ века. М., 1998
13. Дамье В.В. Тоталитарные тенденции в ХХ веке // Мир в ХХ веке. М.: Наука, 2001

Тема влади є центральною в політології. Вона дає ключ до розуміння політичних інститутів, політичних рухів і самої політики. Визначення поняття влади, її сутності та характеру має найважливіше значення для розуміння природи політики та держави, уможливлює виокремлення політики й політичних відносин з усієї сукупності соціальних відносин.
5.1. Сутність влади: основні теоретичні підходи
Поняття “влада” у повсякденному житті й у науковому середовищі вживається в різних значеннях. Філософи говорять про владу над об'єктивними законами суспільства, соціологи – про владу соціальну, економісти про владу – господарську, юристи – про державну владу, природознавці – про владу над природою, політики – про політичну владу, психологи – про владу людини над собою, батьки – про сімейну владу й т.п.
Феномену влади приділяли пильну увагу всі видатні представники політичної науки. Уже античні мислителі Платон, Аристотель й інші намагалися проникнути в сутність соціальної природи політичної влади. У середні століття й Новий час до проблем влади великий інтерес проявляли Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Локк, Э. Кант і багато інших. Істотні внески у розробку теорії влади зробили Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, М. Вебер.
Питання влади перебувають у центрі уваги сучасної політології й соціології. Але незважаючи на пильну увагу вчених до проблем влади, багато закордонних дослідників пишуть про ореол містики й таємничості, які оточують владу, про те, що поняття влада “смутно”. Французький учений Шевальє писав, що реальна влада завжди вабила до себе більше, чим міркування про неї. М.С. Хрущов у своїх мемуарах висловився про владу так: “Можна насититися всім: їжею, жінками ..., не можна насититися тільки владою, її хочеться усе більше й більше”.
Так що ж таке влада?
Історичний досвід показує, що там, де з'являється необхідність у по-годжених діях людей (будь те окрема родина, група, соціальна верства, нація або суспільство в цілому), відбувається підпорядкування їхньої діяльності досягненню певних загальних цілей. І одночасно визначаються провідні й ведені, пануючі й підвладні, пануючі й підлеглі. Мотиви підпорядкування досить різноманітні. Вони можуть бути засновані на зацікавленості в досягненні поставленої мети, на переконанні в необхідності виконання розпоряджень, на авторитеті пануючих або просто на почутті страху перед небажаними наслідками у випадку непокори.
Таким чином, владні відносини об'єктивно властиві громадському життю. Вони необхідні для підтримки цілісності і єдності суспільства, для організації суспільного виробництва.
У політології існує кілька напрямків наукової думки, що представляють різні методологічні підходи до вивчення влади, її сутності, природи й т.п. Основні з них:
• телеологічний, що характеризує владу як стійку здатність досяг-нення поставлених цілей, одержання намічених результатів за допомогою інших людей;
• біхевіористський, що розглядає владу як особливий тип поведін-ки, при якому одні люди командують, – а інші – підкоряються (англійське слово behavior у перекладі означає "поведінка”); Цей підхід індивідуалізує розуміння влади, зводячи його до взаємодії реальних особистостей.
• інструменталістський, що трактує владу як можливість викорис-тання певних засобів впливу, у тому числі насильства;
• структурно-функціналістський, що розглядає владу як власти-вість соціальної організації, як спосіб самоорганізації людської спільності, заснований на доцільності поділу функцій управління й виконання;
• реляціоністський, що розглядає владу як взаємодію індивідів, коли один індивід змінює поведінку іншого.
Крім названих, існують й інші підходи до проникнення в сутність влади.
З урахуванням багатоаспектності влади можна дати лише саме загальне її визначення.
Влада – це здатність і можливість здійснювати свою волю, вплива-ти на діяльність, поведінку людей за допомогою різного роду засобів – права, авторитету, примуса, переконання, насильства.
5.2 Структура політичної влади.
Основними компонентами влади є її джерела, суб'єкти, об'єкти, ресурси й процес, що є результатом взаємодії всіх її компонентів і що характеризується, насамперед механізмом, що забезпечує стабільність усього процесу володарювання.
Джерела влади – владна першооснова. Як джерела влади можуть виступати авторитет, сила, закон, багатство, знання, соціальний і політичний статус, харизма й т.д. Американський футуролог О. Тоффлер у книзі “Зміщення влади: знання, багатство й сила на порозі ХХ століття” докладно аналізує три основних джерела, що живлять владу. Згідно О. Тоффлеру, сила, багатство й влада зв'язані в єдину систему, у певних умовах взаємозамінні й у сукупності націлені на підтримку влади. Кожний із цих джерел дає владі певну якість: сила або погроза її застосування здатні лише на грубий примус, функціонально обмежені й властиві лише владі нижчого рівня. Багатство є джерелом влади середньої якості, що може мати у своєму розпорядженні як негативні, так і позитивні засоби стимулювання. Знання лежать в основі влади вищої якості, найбільш ефективної. Тоффлер стверджує, що в сучасному світі знання (у різних формах: інформації, науки, мистецтва, етики) у силу своїх переваг – нескінченності (невичерпності), загальнодоступності, демократичності – підкорили силу й багатство, ставши визначальним фактором функціонування влади.
Суб'єкти влади – носії влади, активна діюча величина в системі влади, від якої виходить вплив, випливають розпорядження, вказівки.
Суб'єкти влади, узяті в іншому відношенні, можуть бути і є самі об'єктами для вищестоящої влади.
Об'єкти влади – явища, предмети, органи, установи, підприємства, населення, на керівництво (керування) якими за законом або підзаконними актами спрямована діяльність влади.
Суб'єкти політичної влади мають складний, багаторівневий характер. Її первинними авторами є індивіди й соціальні групи, вторинними – політичні організації; суб'єктами найбільш високого рівня, що безпосередньо представляють у владних відносинах різні групи й організації, – політичні еліти й лідери. Зв'язок між цими рівнями може порушуватися.
Таким чином, суб'єктом влади може бути окрема людина, організа-ція, спільність людей, наприклад народ або навіть світове співтовариство, об'єднана наприклад в ООН.
Безпосереднім суб'єктом влади звичайно виступають ті люди, які концентрують у своїх руках величезний вплив і довіру, фінансову могутність, потужні важелі впливу на інших людей.
Республіканська форма правління, демократичний політичний режим припускає владу народу, яку він реалізує безпосередньо (безпосередня демократія) і опосередковано через своїх представників у вищих органах політичної влади (представницька демократія). Однак можливості безпосередньої демократії обмежені багатьма обставинами. По-перше, занадто мало форм, що дозволяють залучити до вирішення політичних питань відразу весь народ (вищими із цих форм є вільні вибори й референдуми). По-друге, політичне керування суспільством – це постійна, компетентна робота. Представити в ролі такого органа весь народ просто неможливо. От чому влада народу – це насамперед представницька демократія, народ делегує свої владні права відповідним органам влади (законодавчим, виборчим, судовим) і конкретним особам (президент, прем'єр-міністр).
Влада неможлива без підпорядкування об'єкта. Суб'єкт завжди прагне, окрім засобів примуса, підкорити своїй волі об'єкт. Готовність об'єкта до підпорядкування залежить від ряду факторів: від власних якостей об'єкта володарювання, від характеру висунених до нього вимог, від ситуації й засобів впливу, які має в своєму розпорядженні суб'єкт. В остаточному підсумку в об'єкта владної волі завжди є нехай крайній, але все-таки вибір – загинути, але не підкоритися. Усвідомлення залежності влади від рівня покірності населення знайшло своє практичне політичне вираження в акціях громадянської непокори, широко використовуваних у сучасному світі, у тому числі й в Україні, як засіб ненасильницької боротьби.
Важливою соціальною причиною підпорядкування одних людей ін-шим є нерівномірний розподіл ресурсів влади.
Ресурси влади – це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об'єкт влади відповідно до цілей суб'єкта. Ресурси влади дуже різноманітні. Вони можуть застосовуватися для заохочення, покарання або переконання.
Ресурси влади так само різноманітні, як різноманітні засоби задово-лення різних потреб й інтересів людей. Існує кілька класифікацій ресурсів. Американський політолог А. Этціоні виділяє утилітарні, примусові й нормативні ресурси.
Утилітарні – це матеріальні й інші соціальні блага, пов'язані з по-всякденними інтересами людей. З їхньою допомогою влада може “купува-ти” не тільки окремих політиків, але й цілі верстви населення. Ці ресурси використаються як для заохочення, так і для покарання (збільшення або зменшення зарплати, надання або позбавлення соціальних пільг і т.п.).
Примусові – це міри адміністративного й громадського осуду або покарання. Вони використовуються тоді, коли не спрацьовують утилітарні ресурси. Це, наприклад, судове переслідування учасників страйку, не злякавшихся економічних санкцій.
Нормативні – це засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації й норми поведінки людини. Вони покликані переконати підлеглих у спільності інтересів керівника й підлеглих, забезпечити схвалення дій суб'єкта влади, прийняття його вимог.
Існує класифікація ресурсів відповідно до найважливіших сфер жит-тєдіяльності: економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові.
Економічні – це матеріальні цінності, необхідні для суспільного й особистого виробництва й споживання, гроші як їхній загальний еквівалент, техніка, земля, корисні копалини й т.п.
Політична влада використовує економічні ресурси для вирішення багатьох проблем загальнодержавного й міжнародного характеру. За допомогою економічних засобів політична влада може стимулювати інвестиції в національну економіку, стимулювати структурну перебудову господарства, не допустити монополізацію господарських галузей однієї або двома компаніями, сповільнити темпи інфляції й істотно скоротити безробіття й багато чого іншого. Для досягнення зазначених цілей політична, державна влада використовує, насамперед, кошти державного бюджету.
Соціальні ресурси – здатність підвищення або зниження соціального статусу або рангу, місця в соціальній стратифікації. Вони частково збіга-ються з економічними ресурсами. Наприклад, доход і багатство, будучи економічним ресурсом, одночасно характеризують і соціальний статус. Разом з тим, соціальні ресурси включають такі показники, як посада, престиж, медичне обслуговування, соціальне забезпечення й т.п.
У тих країнах, де високий рівень розвитку соціальних програм – за-вдяки чому населенню надана широка система страхування, високий рівень пенсій, розвинена система благодійних організацій і т.п., – більшість громадян зацікавлена в збереженні існуючої політичної влади.
Культурно-інформаційні ресурси – знання й інформація, а також засоби їхнього одержання й поширення: інститути науки й освіти, засоби масової інформації й ін. Контроль над знаннями й інформацією звичайно прямо пов'язаний з володінням економічними ресурсами, що мають першорядну значимість. Разом з тим, у сучасному світі досить чітко проявляється тенденція підвищення ролі культурно-інформаційних ресурсів як джерела влади. Мова йде, у першу чергу, про засоби масової інформації. Інформаційні ресурси здатні служити різним цілям: не тільки поширенню об'єктивних відомостей про діяльності уряду, положенню в суспільстві, але й маніпулюванню – управлінню свідомістю й поведінкою людей всупереч їхнім інтересам, а нерідко й волі, заснованому на спеціальних методах обману.
Силові ресурси – це армія, поліція (міліція), різні служби безпеки, прокуратура, суд, а також приналежна їм техніка, озброєння, в'язниці й т.д. Цей вид ресурсів традиційно вважається найбільш ефективним, вирішальним джерелом влади. Його використання здатне позбавити людину життя, волі й майна – його вищих цінностей. Особливо часто політична влада прибігає до такого роду ресурсів у випадках ослаблення своєї сили, мощі й впливу на суспільство.
Різні ресурси влади звичайно застосовуються її суб'єктами в комплексі, особливо державою, у більшому або меншому ступені всіма видами ресурсів, що володіє.
У сучасних умовах політична влада використає різні методи свого функціонування:
• установлення позитивних стимулів, переконання;
• примус;
• маніпулювання (різного роду обіцянки, які найчастіше не виконуються, установлення пільг і т.д.);
• блокування небажаних наслідків (створення перешкод конкурен-там у боротьбі за владу, зокрема шляхом використанням піар-технологій, залякування негативними наслідками й т.д.);
• прямий і непрямий інформаційний контроль (нав'язування реко-мендацій, пропозицій, створення певного іміджу й т.д.).
Домінуючим принципом механізму функціонування політичної влади є принцип її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Дж. Локка й французького просвітителя, правознавця, філософа Ш. Л. Монтеск'є. Відповідно до цієї теорії для правильного й ефективного функціонування держави повинні існувати незалежні друг від друга законодавча, виконавча й судова влади. Це створює систему "стримувань і противаг" проти посилення однієї галузі влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею; сприяє продуманості, вивіреності, балансу в прийнятті рішень, а виходить, дієвості політичного керівництва й управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення волі й незалежності окремого індивіда, його захисту.
Носієм законодавчої влади виступає вищий представницький державний орган – парламент; виконавча влада – президент, уряд, міністерства й відомства, державно-адміністративні установи; судова влада – незалежні суди, що підкоряються тільки закону.
Уперше принцип поділу влади знайшов своє юридичне оформлення в Конституції США (1787), потім у Конституційних актах Великої французької революції. У сучасному світі в переважній більшості країн Конституціями закріплений поділ влади, у тому числі й в Україні.

Тема 6 Вибори в органи політичної влади
6.1Соціальні функції й види виборів
6.2 Принципи виборів
6.3Типи виборчих систем.
6.4 Виборча система України

Загальність – всі громадяни, незалежно від статі, расової, національної, класової або професійної приналежності, освіти, мови, рівня доходу, багатства, конфесії або політичних переконань мають активне (як виборець) і пасивне (як кандидат) право на участь виборах. Загальність обмежується певним набором цензів. Цей набір значною мірою й характеризує рівень демократичності виборчого права.
Виборчі цензи – вимоги, яким повинен відповідати громадянин для одержання права брати участь у виборах.
Віковий ценз дозволяє участь у виборах лише з певного віку, як правило, при досягненні повноліття. Для реалізації пасивного виборчого права віковий ценз, як правило, вище двадцяти років. В Україні кандидатом на посаду президента може стати громадянин не молодший тридцяти п'яти років, а депутатом Верховної Ради – не молодший двадцяти одного року.
Ценз громадянства поширює пасивне виборче право тільки на громадян за народженням.
Ценз недієздатності обмежує виборчі права психічно хворих, що повинно бути підтверджене судовим рішенням.
Моральний ценз обмежує або позбавляє виборчих прав осіб, що перебувають по вироку суду в місцях позбавлення волі.
У багатьох виборчих системах існує ценз осілості, що висуває як умову допуску до виборів, певний строк проживання в даній місцевості. Наприклад, для парламентських виборів потрібне постійне проживання у відповідному виборчому окрузі: у США – 1 міс., у ФРН – 3 міс., у Канаді – 12 міс., в Ірландії – мати “місце для сну”, у Норвегії – проживати в країні не менш 5 років.
Довгий час у багатьох країнах виборче право було привілеєм чоловічої статі й зовсім не поширювалося на жінок, тобто існував ценз статі. Уперше ценз статі був відмінений у Новій Зеландії в1893 р., в 1920 р. ценз статі скасували в США, в 1928 р. – в Англії, в 1944 р. – у Франції, в 1956 р. – у Греції, в 1971 р. – у Швейцарії.
Рівність – кожен виборець має тільки один голос, що оцінюється незалежно від його приналежності тій або іншій людині. При цьому ні майнове положення, ні посада, ні які-небудь інші статусні або особисті якості не повинні впливати на положення громадянина як виборця.
Рівність виборчих прав передбачає також примірну рівність чисельності виборців у виборчих округах. Це необхідно для того, щоб голоси виборців мали приблизно однакову вагу при обранні депутата. На практиці забезпечити примірну рівність чисельності виборців у виборчих округах досить складно. Тому деякі відхилення від цього принципу допускаються.
Таємниця виборів – рішення конкретного виборця не повинне бути кому-небудь відомо. Цей принцип забезпечує свободу вибору, охороняє громадян від можливих переслідувань. Практично таємниця виборів забезпечується закритою процедурою голосування, наявністю спеціальних кабін для голосування, стандартною формою бюлетенів для голосування або ж використанням замість паперових бюлетенів спеціальної техніки, що забезпечує таємницю виборчого рішення й полегшує процес голосування й підрахунок його результатів. Таємниця виборів забезпечується також опечатуванням виборчих урн, строгим покаранням за порушення виборчої таємниці й т.д.
Пряме (безпосереднє) голосування – виборець приймає рішення безпосередньо про конкретного кандидата на виборну посаду. Між виборцями й кандидатами немає ніяких опосередкованих інстанцій.
Поряд із принципами виборчого права політична практика виробила принципи організації виборів:
Свобода вибору. Має ряд аспектів. Це насамперед відсутність полі-тичного, адміністративного, соціально-економічного, психологічного й інформаційного тиску на виборців, активістів, кандидатів й організаторів виборів. Приклади політичного тиску – розправи із супротивниками, з активістами або прихильниками партій-конкурентів; адміністративного – погроза зняття з керівної посади керівників й інших посадових осіб, що не зуміли “організувати” перемогу правлячої партії, залякування звільненням працівників, що відмовляються ставити підпис в підтримку висування зацікавленого кандидата й т.п.; соціально-економічного – підкуп, погрози або реальні санкції, у тому числі стосовно цілих категорій населення за допомогою підвищення оплати праці, виплати затриманих зарплат, пенсій, допомоги і т.п., обіцянки пільг і привілеїв для окремих регіонів і т.п.; психологічного – залякування виборців погрозою громадянської війни, масовими репресіями й т.п. у випадку перемоги на виборах і приходу до влади партії-опонента; ін-формаційного – систематична однобока й/або перекручена подача інформації.
Наявність вибору альтернативних кандидатів. По самому своєму значенню термін “вибори” припускає відбір з різних пропозицій. У тому випадку, якщо є лише один кандидат (або партія), мова може йти про його (її) схваленні або несхваленні виборцями, а не про вибори в повному змісті цього слова.
Змагальність, конкурентноздатність виборів. Повинні бути ство-рені умови для всіх кандидатів і політичних сил для боротьби за довіру виборців: ознайомлення їх зі своїми програмами, переконання в перевагах пропонованих рішень актуальних проблем і т.д. При цьому повинні дотримуватися певні етичні принципи, що зобов'язують стримано, терпимо ставитися до політичних конкурентів, не допускаючи образ на їх адресу, фальсифікації фактів і т.д.
Періодичність і регулярність виборів. Вибори здатні виконувати конструктивні функції, служити інструментом демократії за умови, що носії мандатів обираються на певний, не занадто великий строк. Це необхідно для того, щоб виборці могли контролювати своїх представників, запобігати зловживанню владою й коректувати політичний курс уряду.
Рівність можливостей політичних партій і кандидатів. Вона припускає насамперед примірну рівність їх матеріальних й інформаційних ресурсів. На це спрямовано такі міри, як установлення для будь-якої партії рівня витрат на проведення виборів, обмеження розміру внесків організацій й окремих осіб у виборчі фонди партій і кандидатів, надання їм на принципах рівності безкоштовного часу на державному телебаченні й радіо й ін.
6.3. Типи виборчих систем
Головним регулятором виборів є виборча система.
Виборча система – це сукупність правил, прийомів, процесів, що забезпечують і регулюють легітимне формування органів політичної влади.
Виборча система визначає загальні принципи організації виборів, а також способи переведення голосів виборців у мандати, владні посади. Основне призначення виборчої системи – забезпечити представництво волі народу, а також сформувати життєздатні й ефективні органи влади. У кожній країні виборча система формується на основі законодавства, що деталізує основні положення щодо даної системи, зафіксовані в конституції країни.
Виборчі системи пройшли тривалий еволюційний шлях. За майже тривіковий розвиток представницька демократія виробила дві основні форми участі громадян у формуванні органів державної влади й місцевого самоврядування: мажоритарну й пропорційну виборчі системи. На їхній основі в сучасних умовах застосовуються й змішані форми

6.4 Виборча система України
Виборча система України ґрунтується на таких законодавчих актах: Конституції України, законі України "Про вибори Президента України", Законі України "Про вибори народних депутатів України", Законі України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих та сільських, селищних, міських голів".
Законодавчі акти про вибори Президента України передбачають порядок висунення і реєстрації кандидатів у президенти України. Згідно з Конституцією України, чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю   п'ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента вибори проводяться протягом 90 днів з дня їх припинення.
Вибори Президента України проводяться за мажоритарною системою абсолютної більшості.
Чергові вибори до Верховної Ради України проводяться в останню неділю березня п'ятого року повноважень Верховної Ради України. Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться протягом 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень. Рішення про початок виборчої кампанії приймає Центральна виборча комісія (ЦВК).
Депутати Верховної Ради України до 2006 року обиралися за пропорційно-мажоритарною виборчою системою, 50% (225 депутатів) обиралися в одномандатних виборчих округах на основі мажоритарної виборчої системи відносної більшості, а інші 50% депутатів – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.
По багатомандатному загальнодержавному виборчому округу мандати розподілялися між партіями, виборчими блоками партій, що отримали 4 і більше відсотків голосів виборців пропорційно до отриманих ними голосів. По одномандатному виборчому округу обраним вважався кандидат, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні відносно інших кандидатів, котрі балотувались по даному виборчому округу.
Вибори депутатів обласних, районних, міських, селищних та сільсь-ких рад, а також голів цих рад проводилися за мажоритарною системою відносної більшості по одномандатних виборчих округах.
Для проведення виборів до Верховної ради України в 2006 році , згідно з новим Законом України "Про вибори народних депутатів України", ЦВК створила багатомандатний округ, який охоплював усю територію України. Практично всі депутати, за винятком сільських і селищних рад, обиралися за пропорційною виборчою системою. Законом установлені певні бар'єри для відсіювання партій і партійних блоків: для реєстрації в Центральній виборчій комісії вони повинні зібрати на свою підтримку 200 тисяч підписів виборців, а також подолати З % бар'єр для розподілу мандатів у законодавчому органі.
За такою ж системою проводяться дострокові вибори до Верховної Ради України в вересні 2007 року.
Вибори відбуваються на засадах законності, політичного плюралізму, гласності та відкритості, рівності прав усіх суб'єктів виборів, свободи передвиборчої агітації, однакових можливостей доступу до засобів масової інформації.
Безпосереднім актом волевиявлення громадян є голосування. В Україні кожен виборець має голосувати особисто. Процедура голосування складається з ідентифікації особи виборця, отримання бюлетеня і власне самого голосування.
Підрахунок голосів, поданих виборцями, здійснюють члени дільничних виборчих комісій відразу ж після закінчення голосування. Результати виборів по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу встановлює ЦВК на підставі протоколів, складених окружними виборчими комісіями.
Питання й завдання
1. Що таке вибори і які їхні соціальні функції в демократичному суспільстві?
2. Які види виборів ви знаєте?
3. Назвіть і охарактеризуйте основні принципи виборчого права.
4. На яких принципах організуються демократичні вибори?
5. Що таке мажоритарна система і які її види Ви знаєте?
6. Що являє собою пропорційна виборча система?
7. Якій виборчій системі ви віддаєте перевагу й чому? Поясніть.
8. Які особливості виборчої системи України?
Рекомендована література
1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К., 2000.
2. Бекешкіна І Е. Традиція вивчення виборчої поведінки та вітчизняні реалії // Проблеми розвитку соціологічної теорії. – К., 2001.
3. Варій М. Й. Політико-психологічні передвиборчі та виборчі техноло-гії: Навч.- метод. посібник. – К., 2003.
4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.- Львів, – 2001.
5. Политология: Учебник для вузов / под ред. М. А. Василика. – М., 2001.
6. Райковський Б. Політологічний аналіз виборчого процесу // Політич-ний менеджмент. – 2007. – № 2. – С. 68 – 76.
7. Сучасний виборчий РR: Навч. посібник / В. В. Лісничий, В. О. Грищенко, В.М. Іванов та ін. – Сєвєродонецьк, 2001.

Тести до модуля № 1 Політологія як система знань про політику
1. Коли відбулося становлення політичної науки як самостійного наукового напрямку?
а) у ХVII ст.;
б) у ХVШ ст.;
в) у ХIХ ст.;
г) в XX ст.
2. У якій країні була створена перша школа політичної науки?
а) США;
б) Німеччина;
в) Франція;
г) Англія.
3. Міжнародний конгрес по політичній науці (Париж 1948 р.) рекомендував включити курс політології для вивчення в системі вищої освіти як:
а) загальнообов'язкову дисципліну;
б) профільну дисципліну на політичних і юридичних факультетах;
в) обов'язкову тільки для національних університетів;
г) дисципліну на вибір студентів.
4. Що є предметом політології?
а) закономірності розвитку природи, суспільства й людського мислення;
б) закономірності розвитку суспільства як соціальної системи й складових його структурних елементів: особистостей, соціальних спільностей, інститутів;
в) закономірності становлення, функціонування й зміни політичної влади, розвитку політичного процесу;
г) закономірності зміни політичних інститутів і норм у процесі еволюції суспільства.
5. Що є об'єктом політології?
а) суспільство як система;
б) політичні інститути суспільства;
в) сфера політичних відносин у суспільстві;
г) міжнародні відносини
6. Яка з нижче перерахованих груп понять представляє основні категорії політології?
а) власність, гроші кредит, прибуток, рентабельність;
б) влада, демократія, електорат, парламент, держава;
в) суспільство, культура, класи, нації, особистість;
г) право, закон, норма, стаття.
7. Яка з функцій політології допомагає забезпечувати вплив людей і організацій на політичний процес, їхню участь у політичних подіях?
а) теоретико-пізнавальна;
б) прогностична;
в) регулятивна;
г) аналітична.
8. Функція політичної соціалізації полягає:
а) у визначенні відповідності програм і цілей суспільного розвитку можливостям суспільства;
б) у залученні індивідів і груп до певної політичної культури;
в) у розробці альтернативних сценаріїв майбутнього політичного розвитку;
г) у виробленні єдиної ідеології у всіх громадян.
9.За допомогою якого методу політика вивчається за допомогою аналізу офіційних структур і формальних правил прийняття рішень?
а) історичного;
б) соціологічного;
в) інституціонального;
г) психологічного.
10. Який метод політології акцентує увагу на цілісності політики й характері її взаємин із зовнішнім середовищем?
а) інституціональний;
б) психологічний;
в) соціологічний;
г) системний.
11. Який з перерахованих методів відноситься до загальнотеоретич-них?
а) порівняльний;
б) статистичний;
в) математичного моделювання;
г) анкетування.
12. Який з названих методів необхідно використати для визначення рейтингу провідних політиків?
а) статистичний;
б) історичний;
в) інтерв'ювання;
г) вивчення документів.
13. Який метод дослідження дозволяє розглядати політичні процеси в контексті зв'язку минулого, сьогодення й майбутнього?
а) соціологічний;
б) культурологічний,
в) історичний,
г) порівняльний.
14. Прогностична функція політології полягає:
а) у магічному пророкуванні майбутнього;
б) у виробленні єдиної ідеології у всіх громадян;
в) у виробленні здатності раціонально оцінювати політичні процеси;
г) у залученні індивіда до певної політичної культури.
15. Яка з функцій політології пов'язана з виявленням і вивченням тенденцій у розвитку політичних процесів?
а) методологічна;
б) регулятивна;
в) прогностична;
г) теоретико-пізнавальна.
16. Яка функція політичної науки полягає у формуванні певної полі-тичної культури громадян, виробленню політичних знань і навичок полі-тичної участі?
а) прогностична;
б) методологічна;
в) регулятивна;
г) політичної соціалізації.
17. Наука, що розробляє різні політичні технології – це:
а) політична соціологія;
б) політична історія;
в) прикладна політологія;
г) політична філософія.
18. Який метод, використовуваний політологією, орієнтований на з'я-сування ролі підсвідомих факторів у політичному житті?
а) соціологічний;
б) історичний;
в) психологічний;
г) системний.
19. Який метод, використовуваний політологією, орієнтований на ви-вчення суб'єктивних механізмів політичної поведінки людей?
а) статистичний;
б) історичний;
в) психологічний;
г) порівняльний.
20. Яку з перерахованих проблем вивчає прикладна політологія?
а) історія політичних вчень;
б) теорії політичної влади;
в) технології виборчих компаній;
21. Сукупність способів і прийомів одержання політологічних знань це:
а) методи політології;
б) функції політології;
в) категорії політології;
г) закономірності політології.
22. Яку з названих проблем вивчає теоретична політологія?
а) технології виборчих компаній;
б) дослідження загального й особливого в різних політичних систе-мах;
в) проблеми функціонування й розвитку політичної влади;
г) різні моделі федералізму.
23. Сукупність способів одержання політологічних знань – загальнонаукових, логічних, емпіричних – це:
а) функції політології;
б) закономірності політології;
в) методи політології;
г) категорії політології.
24. Фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні зв'язки, ознаки політичних явищ, процесів, інститутів – це:
а) функції політології;
б) закономірності політології;
в) методи політології;
г) категорії політології.
25. Яку з наведених нижче форм держави вважав найбільш прийнят-ною Платон?
а) аристократія;
б) тимократія;
в) олігархія;
г) демократія;
26. Хто із учених Стародавнього світу виділяв правильні й неправи-льні форми держави?
а) Конфуцій;
б) Сократ;
в) Платон;
г) Аристотель.
27. Хто вважається родоначальником політичної науки?
а) Аристотель;
б) Н. Макіавеллі;
в) Т. Гоббс;
г) Платон.
28. Хто першим відокремив політичну науку від теології, філософії, моралі?
а) Ф. Аквінський;
б) Н. Макіавеллі;
в) І. Кант;
г)К. Маркс.
29. Хто з названих учених вніс вагомий внесок у створення й розви-ток теорії держави і її абсолютної влади?
а) Н. Макіавеллі;
б) Т. Гоббс;
в) Ш. Монтеск'є;
г)К. Маркс.
30. Хто з названих мислителів висунув принцип народного суверенітету як основний принцип республіканського ладу?
а) Т. Гоббс;
б) Дж. Локк;
в) Ш. Монтеск'є;
г) Ж-Ж. Руссо.
31. Яку форму реального правління Аристотель уважав гіршою?
а) політію,
б) демократію,
в) аристократію,
г) олігархію.
32. Творцем якої політичної теорії є Р. Міхельс?
а) теорії олігархізації політичної партії;
б) теорії зацікавлених груп;
в) теорії бюрократизації;
г) теорії еліт.
33. Найбільш відомим просвітителем України був:
а) Петро Сагайдачний,
б) Феофан Прокопович,
в) Стефан Яворський,
г) Григорій Сковорода.
34. Хто з названих учених вніс вагомий внесок у створення й розви-ток теорії поділу влади?
а) Н. Макіавеллі;
б) Т. Гоббс;
в) Ш. Монтеск'є;
г) К. Маркс.
35. Яку форму реального правління Аристотель уважав кращою?
а) політію,
б) демократію,
в) аристократію,
г) олігархію.
36. Творцями, якої політичної теорії є італійські вчені В. Парето й Г. Моска?
а) теорії олігархізації політичної партії;
б) теорії зацікавлених груп;
в) теорії бюрократизації;
г) теорії еліт.
37.Хто з гетьманів підписав договір між Росією й Україною?
а) Б. Хмельницький;
б) П. Сагайдачний;
в) И. Мазепа;
г) П. Дорошенко.
38. Хто був засновником Київського колегіуму?
а) Петро Сагайдачний;
б) Петро Могила;
в) Стефан Яворський;
г) Феофан Прокопович.
39.Хто з названих просвітителів України був засновником Харківського університету?
а) П. Сковорода;
б) В. Капніст;
в) П. Лодій;
г) В. Каразін.
40. Автор праці "Хто такі Українці й чого вони хочуть":
а) М. Драгоманов;
б) И. Франко;
в) Н. Костомаров;
г) М. Грушевський.
41. Кращою формою держави М. Драгоманов уважав:
а) імперію;
б) федерацію;
в) конфедерацію;
г) унітарну державу.
42. Яка з перелічених ідеологій особливо апелює до саморегулювання економіки за законами конкуренції і вільного ринку?
а) соціалізм;
б) консерватизм;
в) лібералізм;
г) фашизм;
43. Яка з перелічених ідеологій акцентує увагу на необхідності поєд-нання механізму вільного ринку з державним контролем за економічним життям?
а) консерватизм;
б) фашизм;
в) неолібералізм;
г) соціалізм.
44. Яка з перелічених ідеологій базується на переконаності про вро-джену нерівність людей і недоторканність, святість приватної власності?
а) консерватизм;
б) фашизм;
в) неолібералізм;
г) соціалізм.
45. Що із переліченого є ознакою комуністичної ідеології?
а) релігійна віротерпимість;
б) підпорядкування політики релігійній моралі;
в) ліквідація приватної власності;
г) відмова від насильницьких форм класової боротьби.
46. Для якої з названих ідеологій характерна пропаганда концепції соціального партнерства, згладжування соціально-економічних протиріч?
а) лібералізм;
б) неоконсерватизм;
в) соціал-демократизм;
г)неофашизм.
47. Яка з названих ідеологій формувалась на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу?
а) консерватизм;
б) фашизм;
в) неолібералізм;
г) соціалізм.
48. Який зв'язок між політикою й владою?
а) політика – ціль і засіб влади;
б) влада – ціль і засіб політики;
в) політика й влада не мають нічого спільного;
) політика й влада повністю збігаються.
49. Наука про владу називається:
а) партіологією;
б) біхевіоризмом;
в) кратологією;
г) ідеократією.
50. Форма правління, при якій політична влада перебуває в руках глави церкви, духовенства називається:
а) медіакратією;
б) кратологією;
в) теократією;
г) геронтократією.
51. Що таке легітимність влади?
а) характеристика стабільності влади;
б) достатній рівень політичної культури панівного класу;
в) миролюбна зовнішня політика держави;
г) відповідність дій політичної еліти законам даної держави;
д) характеристика відносини маси громадян або підданих до влади.
52. Юридичне обґрунтування законності політичної влади називаєть-ся:
а) традиційне панування;
б) легальність;
в) легітимність;
г) медіакратія.
53. Для чого використається принцип поділу влади?
а) для запобігання кризи влади;
б) з метою запобігання тиранії;
в) як інструмент руйнування держави;
г) для досягнення консенсусу;
д) для підвищення ефективності функціонування політичної системи.
54. Один з типів легітимного панування, що характеризується відно-шенням до політичного лідера як до вищої надординарної істоти це:
а) харизматичне панування;
б) різновид раціонального панування;
в) легальне панування;
г) традиційне панування.
55. Тип панування, заснований на добровільному визнанні встановлених юридичних норм:
а) традиційне;
б) ідеологічне;
в) харизматичне;
г) раціонально-легальне.
56. Який з методологічних підходів розглядає владу як особливий тип поведінки?
а) теологічний;
б) біхевіористський;
в) реляціоністський;
г) інструменталістський.
57. Що з перерахованого є ознакою падіння легітимності влади?
а) ріст ступеня примусу;
б) проведення вільних демократичних виборів;
в) протистояння між законодавчою й виконавчою гілками влади;
г) забезпечення високого рівня і якості життя.
58. Що з перерахованого відноситься до засобів легітимізації влади?
а) заборона політичних партій і незалежної преси;
б) ріст ступеня примусу;
в) проведення вільних демократичних виборів;
г) протистояння між законодавчою й виконавчою гілками влади;
59. Який ресурс влади найбільшою мірою залежить від засобів масо-вої інформації?
а) інтерес;
б) розподіл матеріальних благ;
в) примус;
г)переконання.
60. До використання якого виду ресурсів варто віднести дії влади, спрямовані на надання різного роду пільг окремим групам населення?
а) економічних
б) соціальних;
в) культурно-інформаційних;
г) силових.
61. Яким виборчим правом користується громадянин, що прийшов у день голосування на виборчу дільницю?
а) активним виборчим правом,
б) пасивним виборчим правом,
в) і тим і іншим,
г) ніяким.
62. З якою метою в ряді країн установлюється максимум передвиборчих видатків?
а) заощадити бюджетні кошти,
б) забезпечити рівність можливостей кандидатів,
в) не допустити повного розорення кандидатів,
г) проконтролювати доходи кандидатів.
63. З якого віку громадяни України мають пасивне виборче право?
а) з 16 років,
б) з 18 років,
в) з 21 року,
г) з 24 років.
64. Чи може Президентом України стати громадянин іншої держави?
а) так;
б) ні.
65. Система, при якій мандати розподіляються між партіями відповідно до числа голосів виборців, зібраної кожною з них називається:
а) пропорційною,
б) мажоритарною,
в) змішаною.
66.Комплекс організаційних, пропагандистських і агітаційних захо-дів, проведених окремим кандидатом – це:
а) політичний маркетинг,
б) виборча процедура,
в) політична реклама
г) виборча кампанія.
67. Уявіть, що Ви балотуєтеся в депутати парламенту по мажоритар-ній системі відносної більшості. За Вас проголосувало 49% виборців вашого виборчого округу. Ваші конкуренти одержали відповідно – 31%, 10%, 5%, 3% і 2% голосів. Чи можна Вас поздоровити з обранням?
а) так;
б) ні.
68. Пропорційна виборча система сприяє:
а) збереженню числа політичних партій,
б) росту числа політичних партій,
в) зменшенню числа політичних партій,
г) зовсім не впливає на ці процеси.
69. Право громадянина виступати в якості обираємого – це:
а) пасивне виборче право,
б) активне виборче право,
в) політичний маркетинг,
г) виборча процедура.
70. Які функції демократичних виборів в органи державної влади?
а) модернізація політичної системи країни,
б) легітимація політичної системи й конкретних інститутів влади,
в) функція політичного прогнозування,
г) створення передумов для олігархізації політичного режиму.
71. По якій виборчій системі здійснюються вибори у Верховну Раду України?
а) по змішаній,
б) по мажоритарній,
в) по пропорційній.
72. Система, в основі якої лежить принцип більшості голосів вибор-ців називається:
а) мажоритарною,
б) пропорційною,
в) змішаною.
73. Які вибори призначаються у випадку дострокового розпуску парламенту?
а) загальні,
б) часткові,
в) чергові,
г) позачергові.
74.Уявіть, що Ви балотуєтеся в депутати парламенту по мажоритар-ній системі абсолютної більшості. За Вас проголосувало 28% виборців. Ваші конкуренти одержали відповідно 25%, 21%, 15%, 7%, 4% голосів. Чи можна Вас поздоровити з обранням?
а) так;
б) ні.
75. Контингент виборців, що голосують за яку-небудь партію на виборах – це:
а) однопартійці,
б) електорат,
в) симпатики,
г) співчуваючі.

Поняття “політичний режим” з'явилося в науковому обороті в другій половині ХХ ст. Це явище політичного життя й політичної системи суспільства в цілому. Це поняття має синтезований характер. Можна сказати, що характеристика політичного режиму найбільш повно показує справжні можливості людини в її взаєминах із владними структурами.
7.1 Політичний режим: поняття й ознаки
Політичний режим – це система прийомів, методів, способів здійснення політичної влади в суспільстві. Поняття політичного режиму є ключовим для формування уявлень про основні системи влади. Виходячи з нього, судять про справжню картину принципів організації політичного устрою суспільства. Політичний режим характеризує певний політичний клімат, що існує в тій або іншій країні в конкретний період її історичного розвитку.
В науці існує два підходи до трактовки режиму: юридичний – робить акцент на формальні норми і правила відправлення влади інститутами держави, і соціологічний, який опирається на аналіз тих прийомів і способів, за допомогою котрих здійснюється реальна публічна влада і котрі в тій чи іншій мірі обумовлені соціокультурними традиціями, системою розподілу праці, характером комунікацій і т.д. Найбільш адекватним засобом відображення політичного режиму є другий підхід. Він дозволяє в якості агентів влади розглядати не тільки уряд і офіційні структури, але і всі соціальні сили, котрі реально впливають на прийняття і здійснення рішень.
Наведене визначення політичного режиму дає саме загальне уявлення про дане поняття. Для більше широкого й конкретного уявлення про політичний режим у певній країні варто проаналізувати основні ознаки політичного режиму:
• Ступінь участі народу в механізмах формування політичної влади, а також самі способи такого формування.
• Співвідношення прав і свобод людини й громадянина із правами держави, гарантованість прав і свобод особи.
• Співвідношення між законодавчою й виконавчою гілками влади.
• Політичне і юридичне положення й роль у суспільстві “силових” структур держави (армії, поліції, органів державної безпеки й т.д.).
• Характер взаємин між центральними й місцевими органами влади й управління.
• Місце й роль недержавних структур у політичній системі суспільства.
• Положення засобів масової інформації, ступінь гласності в суспільстві й прозорості державного апарата.
• Домінування певних методів (переконання, примуса й т.п.) при здійсненні державної влади.
Політичний режим залежить від співвідношення політичних сил у суспільному організмі, особистості загальнонаціонального лідера й особливостей правлячої еліти; історичних і соціокультурних традицій, політичної культури населення. Політичний режим формується спонтанно, внаслідок загальних зусиль багатьох суб'єктів політичного процесу й не може бути встановлений конституціями або іншими законами.
Існує багато класифікацій політичних режимів. Кожна із класифікацій є умовною, оскільки “чистих” політичних режимів у політичній практиці не існує. Залежно від особливостей набору методів і засобів державного володарювання розрізняють два полярних режими – демократичний й антидемократичний. Саме до безлічі цих різновидів можна звести все різноманіття політичних режимів. Крім того, антидемократичні режими ділять за звичаєм на тоталітарні й авторитарні.