THE WORLD OF EDUCATION

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » THE WORLD OF EDUCATION » Электронные учебники и лекции » Підручник з політології


Підручник з політології

Сообщений 1 страница 30 из 70

1

Полный учебник Скачать
Вступ
Політологія як система знань про політику.

Тема 1 Сутність і роль політики та політології у житті суспільства
1.1 Політика як суспільне явище   
1.2 Становлення політології як науки і навчальної дисципліни. Її предмет і взаємозв'язок з іншими науками   
1.3 Категорії і функції політології. Прикладна політологія
1.4 Методи політологічного дослідження 

Тема 2 Історія світової політичної думки
                 2.1 Політична думка Стародавнього Сходу 
                 2.2 Політичні вчення античності 
                 2.3 Основні риси політичної думки епохи Середньовіччя 
                 2.4 Політична думка епохи Відродження 
                 2.5 Політичні ідеї Нового часу 
                 2.6 Політичні теорії Х1Х – початку ХХ ст.
                 2.7 Розвиток зарубіжної політології  у ХХ ст

Тема 3 Історія української політичної думки 

3.1 Джерела політичних ідей в Україні 
З.2 Розвиток ідей державності в козацько-гетьманський   період 
3.3 Основні напрямки розвитку суспільно-політичної думки в Україні в ХVIII -XIX ст.
3.4 Соціально-політична думка про національне відродження й державність України початку XX ст. 
3.5  Зародження і утвердження сучасної політичної думки й політичної науки в Україні 

Тема 4. Політична ідеологія.  Сучасні ідейно-політичні течії   

4.1 Поняття, структура й функції політичної ідеології 
4.2 Лібералізм і неолібералізм 
4.3 Консерватизм і неоконсерватизм 
4.4 Соціалізм і сучасна соціал-демократія 
4.5 Націоналізм і його форми 
4.6 Фашизм та неофашизм

Тема 5 Політична влада 

5.1 Сутність влади: основні теоретичні підходи
5.2 Структура політичної влади 
5.3 Види влади. Специфіка політичної влади 
5.4 Проблеми легітимності влади   

Тема 6 Вибори в органи політичної влади 
Соціальні функції й види виборів 
Принципи виборів
Типи виборчих  систем 
Виборча система України 
Терміни і поняття     
Контрольні тести до модуля № 1 Політологія як система знань про політику

Політичні режими та політична система суспільства 
 
      Тема 7 Політичні режими  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

          7.1. Політичний режим: поняття й ознаки  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
          7.2. Демократичний режим  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
         7.3. Тоталітарний режим  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
         7.4. Авторитарний режим  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
         7.5. Політичний режим сучасної України  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

      Тема 8  Політична система  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

          8.1 Поняття політичної системи  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .   
          8.2 Структура й функції політичних систем  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
          8.3 Типологія політичних систем  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
         8.4 Політична система України  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

      Тема 9 Держава як базовий інститут політичної системи   .  .  .  .  .  . 

         9.1 Особливості держави як політичної організації  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  . 
         9.2. Форми державного правління  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
         9.3. Форми державного устрою  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
         9.4 Правова держава: сутність і основні принципи  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
         9. 5 Економічна та соціальна політика держави  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Тема 10 Політичні партії та партійні системи .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

           10.1Причини виникнення й ознаки політичної партії  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
           10.2 Цілі й функції політичних партій  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
           10.3 Типи політичних партій  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
           10.4 Сутність і різновиди партійних систем .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
           10.5. Зародження й розвиток багатопартійної системи в Україні  .  .  .  .

Тема 11 Громадські об'єднання і рухи  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

11.1 Поняття,  структура та функції громадських об'єднань і рухів  .  .
11.2 Типологія громадських об'єднань   .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Тема 12 Політична культура  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

12.1 Поняття політичної культури і її структурні елементи  .  .  .  .  .  .  .
12.2 Типологія політичної культури  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
12.3 Формування політичної культури  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
12.4. Політична культура сучасної України   .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  . 
Терміни і поняття  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  . 
Контрольні тести до модуля №2   Політичні режими та політична система суспільства  .  .  . 

Особистість, політика, суспільство.

Тема 13 Особистість і політика  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

                 13.1 Людина як суб'єкт і об'єкт політики  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
                 13.2 Політична участь   .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
                 13.3 Політична соціалізація  .   .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

       Тема 14 Громадянське суспільство  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

            14.1 Історичні уявлення про громадянське суспільство  .  .  .  .  .  .  .  .  .
            14.2 Поняття й сутність громадянського суспільства  .  .  .  .  .  .  .  .  .  . 
            14.3 Структура й функції громадянського суспільства  .  .  .  .  .  .  .  .  . 
            14.4 Особливості формування громадянського суспільства в Україні  . 

Тема 15 Політичне лідерство 

15.1 Природа й сутність лідерства  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
15.2 Типологія політичного  лідерства  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  . 
15.3 Функції політичних лідерів   .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  . 
15.4 Сучасні тенденції в розвитку політичного лідерства  .  .  .  .  .  .  .  . 
Тема 16 Політичні еліти  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  . 

16.1 Походження політичної еліти і її роль у суспільстві  .  .  .  .  .  .  .  . 
16.2 Політична еліта: структура й системи відбору   .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .   
16.3 Сучасні теорії еліт  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
16.4 Політична еліта України  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .   .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Тема 17 Політика і етнонаціональні відносини  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

17.1 Сутність етносу та нації  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
17.2 Роль і місце етнонаціональних відносин у політичному житті  .  .
17.3 Поняття та зміст етнонаціональної політики  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
17.4 Особливості етнонаціональних відносин та етнонаціональної  політики  в сучасній Україні  .  .  .  .   
     
Тема 18 Світовий політичний процес 
18.1 Зовнішня політика держави: функції, цілі, засоби  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
18.2 Міжнародні відносини: поняття, суб'єкти, форми й принципи  .  .  .
18.3 Сучасні тенденції розвитку міжнародних відносин  .  .  .  .  .  .  .  .  .
18.4 Україна в сучасному геополітичному просторі.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  . 
Терміни і поняття  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  . 
Контрольні тести до модуля №3 Особистість, політика, суспільство  .  .
Рекомендовані варіанти контрольних робіт з політології для студентів заочної форми навчання  .  .  .
Список використаної та рекомендованої літератури  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Скачать

0

2

Вступ

Глибокі перетворення, здійснювані в останні роки в українському суспільстві, ставлять нові завдання й перед вищою школою. У нових умовах кардинально міняється зміст підготовки кваліфікованих фахівців. Безперечно, першорядне значення, як і колись має професійна складова знань випускника вузу. Однак потрібно враховувати й те, що характерною рисою становлення демократії в Україні стали глибокі зміни в політичному житті країни. Сучасне громадянське життя все більше характеризується тенденціями політизації, цей процес йде нерівномірно і часто суперечливо, що вимагає посиленої уваги до нього. Політологія як наука про політику саме і вивчає ту галузь життєдіяльності людей, що пов'язана з владними стосунками, державним устроєм суспільства, політичними інститутами, принципами, нормами та взаємовідносинами між собою, суспільством і державою.
Завдання навчального курсу політології полягає в тому, щоб дати студентові теоретичні основи політичної науки, розкрити зміст основних категорій і понять, навчити його правильно орієнтуватися в політичній практиці, підготувати до активної участі в політичному житті. Дуже важливо, щоб кожен, хто вивчив курс політології, умів зв'язувати отримані знання з життям, політичною практикою, підвищив політичну культуру.
Відзначені моменти враховувалися при підготовці навчального посібника. Розкриваючи теми, автор виходив з тієї методичної вимоги, що в навчальному посібнику повинне викладатися тільки те, що є безперечним, доведеним, загальновизнаним, устояним. Все інше – це предмет наукових дискусій, теоретичних досліджень. Якоюсь мірою спірні, недостатньо з'ясовані питання можна й потрібно зачіпати в лекціях, обговорювати на семінарських заняттях. Що стосується семінарських занять, то при підготовці до них варто користуватися крім навчального посібника, додатковою літературою, зазначеною до кожної теми.
Посібник створено відповідно до вимог сучасної програми нормативної дисципліни "Політологія", рекомендованої для впровадження в практику викладання цієї дисципліни у вищих закладах освіти, з впровадженням кредитно-модульних нормативів згідно з переходом ВНЗ на європейську (болонську) систему навчання.
При підготовці навчального посібника широко використано політологічні традиції вітчизняної й західної політології та новітні напрацювання українських і зарубіжних учених-політологів. При цьому автор спиралася на принцип комплексного вивчення студентами суспільних наук, що передбачає оволодіння ними поряд з політологією низки історичних, філософських, економічних та соціальних дисциплін.
Для полегшення користування навчальним посібником, у текстах жирним шрифтом і курсивом виділені визначення понять, ключові моменти, найважливіші характеристики політичних явищ і процесів, імена видатних мислителів. Цей посібник відрізняється від багатьох виданих раніше навчальних посібників наявністю в кожній темі малюнків, таблиць, що робить виклад теоретичного матеріалу більше доступним і зрозумілим. Для активізації пізнавального інтересу й самоконтролю до кожної теми курсу сформульовані питання й дані завдання.
Викладення матеріалу по кожному модулю завершується коротким словником основних політологічних термінів і понять, використаних при розкритті тем і контрольними тестами.
Наприкінці посібника запропоновані варіанти контрольних робіт для студентів заочної форми навчання. Всього 10 варіантів, кожний з них включає 4 питання і короткі методичні вказівки до їх висвітлення.
Завершується робота списком використаної і рекомендованої літератури  для поглибленого вивчення політології.

0

3

Політологія як система знань про політику.

Тема 1 Сутність і роль політики та політології у житті суспільства

1.1 Політика як суспільне явище
1.2  Становлення політології як науки і навчальної дисципліни. Її предмет і взаємозв'язок з іншими науками.
1.3 Категорії і функції політології. Прикладна політологія.
1.4 Методи політологічного дослідження.

0

4

В основі всіх процесів, що відбуваються в суспільстві, можна виявити політику, хоча не все в людських відносинах можна звести до політики. У наш час немає людини, яка могла б сказати, що вона перебуває поза радіусом дії політики. Навіть якщо людина вважає себе аполітичною, вона змушена визнавати й одночасно поважати рішення політичної влади. Знання політики відповідає інтересам кожної людини, яка прагне зрозуміти своє місце й роль у суспільстві, повніше задовольнити свої потреби в співтоваристві з іншими людьми, впливати на вибір цілей і засобів їхньої реалізації в державі.
Люди усвідомлюють політику двома шляхами: через повсякденні пог-ляди, одержувані в повсякденному практичному досвіді, і через наукове знання, що є результатом дослідницької діяльності. Повсякденні несистематизовані уявлення про політику існували протягом багатьох віків. У тій або іншій формі вони властиві кожній людині. Відбиваючи переважно практичну сторону політичних явищ, повсякденні знання можуть бути істинними або помилковими. У цілому ж вони не відбивають дійсність глибоко й всебічно й тому не можуть служити надійним орієнтиром людини у світі політики. Все це покликана систематизувати політична наука і її вивчення.
1.1 Політика як суспільне явище
Політологія – наука про політику. Для розуміння предмета політології потрібно з'ясувати суть поняття "політика". Слово "політика" походить від давньогрецького "polis" (місто-держава) та його похідних: "politike" (мистецтво управляти державою), "polites" (громадянин), "politicas" (державний діяч) та ін. Аналізуючи ці терміни приходимо до висновку, що поняття політики охоплює надзвичайно широкий спектр суспільної діяльності, спрямованої на здобуття, використання, підтримку або повалення державної влади. Як сфера суспільного життя політика включає відносини між суб'єктами, власне управлінську і організаційну діяльність, поведінку людей, їх соціально-політичні інтереси, потреби, мотиви і традиції функціонування політичних інститутів та організацій, політичні ідеї та погляди.
Суб'єкти політики – це особи і соціуми, а також створені ними установи і організації, які беруть активну, свідому участь в політичному процесі.
Об'єктами політики є всі явища політичного та суспільного життя – елементи політичної, економічної, правової і культурно-духовної підсистем суспільства, а також соціуми і окремі особи, на які спрямована діяльність суб'єктів політики.
Політика має складну будову. У науковій літературі виділяють різні аспекти й складові частини політики. Одне з найбільш широко розповсю-джених розподілів політики – розмежування в ній форми, змісту й процесу (відносин).
Форма політики – це її організаційна структура (держава, партії й т.д.), а також норми, закони, що забезпечують її стійкість, стабільність і що дозволяють регулювати політичне поводження людей.
Зміст політики виражається в її цілях і цінностях, у мотивах і механізмах прийняття політичних рішень, у проблемах, які вона вирішує.
У політичному процесі знаходить висвітлення складний конфліктний характер політичної діяльності, прояв і здійснення відносин різних соціальних груп, організацій й індивідів.
Форма, зміст і процес не вичерпують будову політики. У якості її самостійних елементів можна виділити: 1) політичну свідомість, що включає внутрішній світ, менталітет, ціннісні орієнтації й установки індивідів, а також політичні погляди й теорії; 2) нормативні ідеї: програми й виборчі платформи політичних партій, цільові настанови груп інтересів, політико-правові норми; 3) інститути влади й боротьби за неї; 4) відносини володарювання – панування й підпорядкування, а також політичного суперництва, боротьби.
Політика може здійснюватися на декількох рівнях: будівництво й експлуатація лікарень, шкіл, суспільний транспорт і т.п.).
1. Нижчий рівень включає рішення місцевих проблем (житлові умови,
2. Локальний рівень вимагає державного втручання. Це політика на рівні регіону. Її здійснюють великі групи, зацікавлені в розвитку свого регіону.
3. Національний рівень, або його ще називають макрорівень, характеризує політику на державному рівні: це публічна примусова влада, особливості її устрою й функціонування.
4. Міжнародний рівень, або мегауровень відноситься до діяльності міжнародних організацій: ООН, ЄС, НАТО й ін.
Роль політики як особливої сфери громадського життя обумовлена її властивостями:
• універсальністю, всеохоплюючим характером, здатністю впливати на практично будь-які сторони життя, елементи суспільства, відносини, події;
• включенністтю, або проникаючою здатністю, тобто можливістю безмежного проникнення, як наслідок,
• атрибутивністю – здатністю сполучатися з неполітичними суспі-льними явищами й сферами
Границі політики в суспільстві є, але вони завжди рухливі. Протягом людської історії вони то розширювалися, (причому настільки, що іноді політика охоплювала все суспільство), то звужувалися.
Майже будь-яка суспільна проблема може стати політичною в тому випадку, якщо, на думку політичних лідерів вона зачіпає інтереси всього суспільства й вимагає обов'язкових для всіх громадян рішень. Вона поширюється на багато економічних, культурних й інших суспільних явищ, причому інколи, здавалося б, навіть на сугубо особисті інтимні області. Так, наприклад, на початку 90-х років ХХ ст. у Польщі, ФРН і деяких інших країнах гострі політичні дискусії й протистояння між різними суспільно-політичними рухами викликало питання із приводу заборони абортів.
Політика багато в чому залежить від конкретних історичних умов, пануючої в суспільстві ідеології, моральних і релігійних норм, рівня розвитку самої людини, її світосприйняття та культури.

0

5

1.2 Становлення політології як науки і навчальної дисцип-ліни.
Її предмет і взаємозв'язок з іншими науками.

Політична наука як самостійна галузь знань виникає на рубежі Середньовіччя й Нового часу, коли мислителі почали роз'ясняти політичні процеси за допомогою наукових, а не релігійно-міфологічних аргументів. Основи наукової політичної теорії заклали Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Л. Монтеск'є й ін. Класиками політичної теорії стали такі дослідники новітнього часу, як М. Вебер, Р. Міхельс, М. Дюверже, Р. Дарендорф та ін.
Політологія як самостійна наукова дисципліна почала формуватися в другій половині ХІХ ст. В 1857 р. Ф. Лейбер починає читати курс політології в Колумбійському коледжі, в 1880 р. у цьому ж коледжі створюється перша школа політичної науки, що поклало початок активному формуванню в США системи політологічних навчальних і наукових закладів. А в 1903 р. була створена Американська асоціація політичних наук, у тому ж році почав видаватися політичний журнал.
У Франції викладання «політичних і моральних наук» було започатковано ще в часи Великої французької революції. Нині більшість французьких провінцій мають інститути політичних наук.
У Великобританії з 1885 р. функціонує Лондонська школа економічних і політичних наук, де відбувається підготовка працівників органів державної влади та управлінців різних рівнів.
В 1896 м італійський політолог і соціолог Г. Моска опублікував книгу «Елементи політичної науки», що дає підстави говорити про розширення політичної науки в Європі, починаючи з кінця ХІХ ст.
Завершився процес становлення політології як самостійної науки й навчальної дисципліни в 1948 р. У цьому ж році під егідою ЮНЕСКО була створена Міжнародна асоціація політичної науки. На проведеному нею Міжнародному конгресі з питань політичної науки (Париж, 1948 р.) був визначений зміст цієї науки й рекомендовано включити курс політології до вивчення в системі вищої освіти як загальнообов'язкової дисципліни. Були вироблені визначення й співвідношення основних складових частин політичної науки: 1) політичної теорії; 2) політичних інститутів; 3) партій, груп і суспільної думки; 4) міжнародних відносин.
У СРСР політологія тривалий час розглядалася як буржуазна теорія, лженаука й тому перебувала в зародковому стані. Окремі політологічні проблеми розглядалися в рамках історичного матеріалізму, наукового комунізму, історії КПРС, інших суспільних наук. При цьому їхнє вивчення носило догматичний, однобокий характер. Політологію, як новий навчальний курс, починають викладати у всіх вищих навчальних закладах України тільки після розпаду СРСР.
Як самостійна наука політологія має свій об'єкт і специфічний пред-мет пізнання.
Об'єктом політології виступає сфера політичних відносин у суспільстві.
Сфера політичних відносин набагато ширше того, що можна було б назвати чистою політикою. Вона охоплює процеси функціонування й розвитку влади, включення мас у політику, економічні, соціальні й духовні інтереси суспільства. Політична сфера являє собою взаємодію в політичному процесі великих і малих соціальних груп, об'єднань громадян, окремих індивідів. Політична сфера включає й соціально-політичні інститути, і організації, за допомогою яких здійснюється взаємодія між окремими суб'єктами політики.
Предметом політології є закономірності формування й розвитку політичної влади, форми й методи її функціонування й використання в державно організованому суспільстві.
Своєрідність політології полягає в тім, що всі соціальні явища й процеси вона розглядає співвідносно з політичною владою. Без влади не може бути політики, оскільки саме влада виступає засобом її реалізації. Категорія «політична влада» універсальна й охоплює всі політичні явища. Наприклад, проблеми реформи політичної системи, які дуже гостро обговорюються в нашій державі. З погляду правової науки вони являють собою суперечку про зміст правових норм, з погляду політології – це теоретичне відбиття боротьби різних соціальних сил за володіння економічною й політичною владою в суспільстві.
Таким чином, політологія – це система знань про політику, політичну владу, політичні відносини й процеси, про організацію політичного життя суспільства.
Політологія виникла й розвивається у взаємодії з багатьма науками, що досліджують окремі сторони політики як суспільного явища (див. мал. 1.1).
Власні підходи до вивчення різних аспектів політики мають історія й географія, право й соціологія, філософія й економіка, психологія й кібернетика й ряд інших наук. Кожна з них має своїм предметом дослідження того або іншого аспекту сфери політичних відносин, починаючи від методологічних і кінчаючи конкретно-прикладними питаннями.
Історія вивчає реальні суспільно-політичні процеси, різні точки зору на ці процеси. Тим самим дозволяє з'ясовувати й пояснювати причини політичних процесів, що відбуваються.
Філософія створює загальну картину світу, з'ясовує місце людини і її діяльності в цьому світі, дає загальні поняття про принципи й умови пізнання, займається розробкою теоретичних концепцій взагалі, політичних – зокрема.
Економічна теорія розглядає економічні процеси як основу політичної сфери, що дає можливість зрозуміти природу політичних відносин.
Право окреслює загальні рамки діяльності всіх державних структур, а також інших організацій, громадян й їхніх об'єднань, тобто рамки формування явищ, важливих для політики.
Соціологія дає політології інформацію про функціонування суспільства як системи, про взаємодію різних соціальних груп в аспекті політичних відносин. Особливо коштовними для політології є методологічні розробки соціології щодо проведення емпіричних досліджень (анкетування, контент-аналіза, експертних опитувань і т.п.).
Тісно пов'язана політологія із психологією. Аналізуючи діяльність людини в політичній сфері, політолог використовує поняття, розроблені психологічною наукою: «потреби», «інтереси», «ідеали» й ін.
У своїх дослідженнях політологія опирається також на дані політичної географії й політичної антропології, використовує матеріали політичної глобалістики.
В останнє десятиліття з'явився цілий ряд спеціальних політологічних дисциплін: політичне моделювання, політична іміджіологія, політичний маркетинг й ін. Такі науки як кібернетика, логіка, статистика, теорія систем дають політології форму, кількісні виміри, конструкції подачі наукових повідомлень із погляду абстрактних тлумачень політичних явищ і процесів.

0

6

1.3 Категорії й функції політології. Прикладна політологія
Як і всяка наукова дисципліна, що має предмет дослідження, політо-логія має свою систему категорій, тобто вузлових понять, за допомогою яких розкривається предмет науки.
Специфікою політологічного категорійного апарата є те, що будучи сформованим пізніше, ніж апарати інших суспільствознавчих наук, він запозичив багато категорій з історичних, філософських, правових, соціологічного словників. Чимало термінів політологія почерпнула з області природничих наук: кібернетики, біології, теоретичної математики й ін. Система політологічних категорій перебуває в розвитку, вона постійно збагачується й на міжнародному, і на вітчизняному рівнях. Проте вже встоялися, увійшли в широку практику деякі елементарні поняття. Вони^-то й будуть розкриватися й тлумачитися в наступних темах.
До числа найважливіших категорій політології відносяться: політика, політична влада, політична система суспільства, політичний режим, громадянське суспільство, політичні партії, політична культура, політична еліта, політичне лідерство й ін.
Політологічні поняття й оцінки, вплив політології на життя сучасного суспільства стають усе більше розповсюдженими й істотними. Це свідчить про наявність різноманітних зв'язків політології із суспільством, про виконання нею ряду важливих функцій. Виділимо найбільш очевидні.

Теоретико-пізнавальна функція пов'язана з виявленням, вивченням, розумінням різних тенденцій. труднощів, протиріч політичних процесів, з оцінкою політичних подій, що відбулися.
Методологічна функція політичної науки, припускає, що розуміння загальних закономірностей політичного життя суспільства допоможе іншим соціальним наукам у вирішенні їхніх специфічних завдань.
Аналітична функція політології, як й інших суспільних наук, спрямована на збагнення суті політичних процесів, явищ, їхню всебічну оцінку.
Регулятивна функція полягає в тім, що політологія сприяє виробленню правильних орієнтирів у бурхливих політичних потоках, забезпечує вплив людей й організацій на політичний процес, їхню участь у політичних подіях.
Суть прогностичної функції в тім, що знання світових тенденцій політичного розвитку і їхнє співвіднесення з існуючими в суспільстві групами інтересів дозволяє завчасно визначити ефективність передбачуваних політичних рішень. Наявність попередньої експертизи допомагає застрахувати суспільство від негативних наслідків і неефективних дій.
Наукове прогнозування майбутнього здійснює спеціальна наука – футурологія. Характерною рисою футурології є те, що вона складає середньострокові прогнози (близько 50 років). Однак цей період занадто великий, щоб визнати вірогідним пряме прогнозування наслідків. На сучасному етапі особливо великого значення набуває короткострокове прогнозування наслідків політичної поведінки суб'єктів у різних регіонах країни та політичних акцій, що проводяться ними.
Умовно політологію можна розділити на теоретичну й прикладну. Обидві складові нерозривно пов'язані між собою, доповнюють і збагачують один одного.
Теоретична політологія ставить своїм завданням отримання нового знання, пояснення і розуміння політичної реальності, розробку нових концептуальних моделей реальності.
Прикладна політологія – це галузь політичної науки, що досліджує конкретні політичні ситуації з метою одержання для зацікавлених осіб й організацій певної інформації, розробки для них політичних прогнозів, практичних порад і рекомендацій.
Специфіка прикладної політології яскраво проявляється в її цілях і кінцевому продукті. Теоретична політологія ставить метою одержання нових загальних абстрактних знань, досить універсальних, або знань, що характеризують цілі типи явищ. Прикладна політологія прагне розробити в основному короткострокові прогнози передбачуваних подій, дати конкретні рекомендації певним учасникам політичного процесу.
Прикладними політологічними дослідженнями займаються, як правило, професійні аналітики, експерти, іміджмейкери (фахівці зі створення в уяві громадян, особливо виборців, позитивного образа політика), радники політичних діячів й інших особистостей, що мають відношення до реальної політики.
Прикладні дослідження звичайно здійснюються за замовленням державних органів, партій, інших організацій, кандидатів на виборні пости й т.д. Такі дослідження досить широко використовуються при підготовці урядових рішень, а також при проведенні виборчих кампаній. Прикладна політологія розробляє технології керування виборчими кампаніями, процесами створення політичних партій й об'єднань, використання можливостей засобів масової інформації в досягненні тих або інших політичних цілей.

0

7

1.4 Методи політологічного дослідження.
Діяльність людей у будь-якій її формі (наукова, практична й т.д.) визначається цілим рядом факторів. Кінцевий її результат залежить не тільки від того, хто діє (суб'єкт) або на що вона спрямована (об'єкт), але й від того, як відбувається даний процес, які способи, прийоми, засоби при цьому застосовуються.
Методи дослідження – це прийоми й способи досягнення певних ре-зультатів у практичній і пізнавальній діяльності.
Залежно від конкретної мети дослідження політологія вибирає різні прийоми й способи аналізу, яких досить багато. Умовно методи, використовувані при вивченні політичних явищ і процесів, можна розділити на загальнотеоретичні й конкретно-емпіричні (див. мал. 1.3).
В реальних дослідженнях всі методи взаємно переплітаються, доповнюючи один одного.
До групи загальнотеоретичних методів відносяться інституціональний, історичний, системний, порівняльний, психологічний, біхевіористський й ін.

Інституціональний метод орієнтований на вивчення взаємодії полі-тичних інститутів: держави, її органів, політичних партій й інших громадських організацій. Аналіз будується, виходячи зі сформованих і суспільно вкорінених політичних форм і формальних правил прийняття рішень.
Історичний метод заснований на вивченні політичних явищ у їхньому розвитку. Достоїнство історичного методу полягає насамперед у тім, що він дає можливість вивчати політичні процеси в контексті тієї історичної обстановки, у якій вони виникають і розвиваються. Також цей метод дозволяє аналізувати неодноразово повторювані в історії явища (наприклад, війни й революції).
Використовуючи історичний метод, дослідники мають можливість узагальнювати сучасний історичний досвід розвитку політичних систем. Аналіз різних етапів у русі політичних процесів дозволяє виявити закономірності в їхньому розвитку.
Важливість застосування в політичному аналізі історичного методу у великій мірі обумовлена потребами політичної практики. Своєчасне й правильне його застосування дозволяє уникнути проявів волюнтаризму й суб'єктивізму в політиці.
Порівняльний метод. Для того щоб зрозуміти істинну сутність світу політичного, необхідно вивчати різні форми його прояву в різних країнах і регіонах, соціально-економічних, суспільно-історичних ситуаціях, у різних націй і народів і т.д. У цьому контексті як об'єкти порівняльного аналізу можуть виступати не тільки політична система у всій цілісності, її форми, типи й різновиди, але і її конкретні складові. А це державні структури, законодавчі органи, партії й партійні системи, виборчі системи, механізми політичної соціалізації й т.д. Сучасні порівняльні політичні дослідження охоплюють десятки, а то й сотні порівнюваних об'єктів, проводяться з використанням як якісних підходів, так і новітніх математичних і кібернетичних засобів збору й обробки інформації.
Існує кілька різновидів порівняльних досліджень: кросснаціональні порівняння орієнтовані на зіставлення держав один з другою; порівняно орієнтований опис окремих випадків; бінарний аналіз, заснований на порівнянні двох (найчастіше схожих країн); кросскультурні й кроссінституційні порівняння, націлені відповідно на зіставлення національних культур й інститутів.
Системний метод акцентує увагу на цілісності політики й характері її взаємин із зовнішнім середовищем. Найбільш широке застосування системний метод знаходить при дослідженні складних об'єктів, що розвиваються, – багаторівневих, як правило, таких що самоорганізуються. До них, зокрема, і відносяться політичні системи, організації, інститути. При системному підході об'єкт розглядається як безліч елементів, взаємозв'язок яких обумовлює цілісні властивості цієї безлічі. Наприклад, серед політичних інститутів важливе місце належить державі. При її аналізі основний акцент робиться на виявленні різноманіття зв'язків і відносин, що мають місце як усередині держави (системи), так й у її взаєминах із зовнішнім оточенням (іншими по-літичними інститутами усередині країни, державами).
За допомогою системного методу вдається також чітко визначити місце політики в розвитку суспільства, її найважливіші функції, можливості при здійсненні перетворень.
Однак системний метод малоефективний при аналізі поведінки окре-мих особистостей у політиці (наприклад, ролі лідера), при розгляді конфліктів і дослідженні кризових ситуацій.
Психологічний метод орієнтований на вивчення суб'єктивних механізмів політичного поводження людей, їхніх індивідуальних якостей, рис характеру, а також на з'ясування типових механізмів психологічних мотивацій, ролі підсвідомих факторів у політичному житті.
Механізми підсвідомої мотивації досліджували багато вчених, але особлива роль у цьому напрямку належить З. Фрейду. На його думку, в основі дій людини лежать несвідомі потяги до насолоди сексуальної властивості (лібідо). Але вони вступають у протиріччя з розповсюдженими соціальними обмеженнями. Виникаючі на цьому ґрунті незадоволеність і внутрішні конфлікти приводять до сублімації (тобто перемиканню) енергії інстинктів у різні області життєдіяльності, у тому числі в соціально-політичну сферу.
У цілому психологізм відіграє значну роль у дослідженнях політичної сфери по ряду напрямків:
• вплив психологічних факторів на розробку й прийняття політичних рішень і на їхнє сприйняття громадянами;
• оптимізація образа влади або політичної системи;
• створення психологічних портретів лідерів;
• аналіз залежності політичної поведінки громадян від їхнього вклю-чення в соціальне середовище;
• дослідження психологічних характеристик різних соціальних груп (етносів, класів, груп інтересів, юрби, демографічних і т.п.) і ін.
Своєрідну революцію в політичній науці зробив біхевіористський метод. Біхевіоризм (з англ. "поводження") – у буквальному значенні наука про поведінку. Суть біхевіоризму полягає у вивченні політики за допомогою конкретного дослідження різноманітної поведінки окремих особистостей і груп. Вихідним положенням біхевіоризму є твердження про те, що поведінка людини є реакція на вплив зовнішнього середовища. Цю реакцію можна спостерігати й описати. Політика, стверджують біхевіористи, має особистісний вимір. Колективні, групові дії людей, так чи інакше, зводяться до поведінки конкретних особистостей, що є головним об'єктом політичного дослідження. Біхевіоризм відкидає політичні інститути як об'єкт дослідження й визнає такими поведінку індивідів у політичних ситуаціях.
Біхевіоризм зіграв значну роль у становленні й розвитку порівняльної й прикладної політології. Саме в рамках біхевіоризму одержали всебічний розвиток конкретно-емпіричні методи, використовувані політичною наукою.
До групи конкретно-емпіричних методів відносяться: опитування населення, аналіз статистичного матеріалу, вивчення документів, ігрові методи, математичне моделювання, вивчення фольклору (частівок, анекдотів і т.п.) і ін.
Опитування населення, які проводяться як у формі анкетування, так й інтерв'ювання, дають багатий фактичний матеріал для виявлення різного роду закономірностей. А їхній ретельний аналіз дає можливість робити політичні прогнози.
Аналіз статистичних матеріалів дозволяє одержувати досить надійні результати при виявленні тенденцій розвитку політичних процесів.
Вивчення документів включає аналіз офіційних матеріалів: програм партій, стенограм засідань уряду й парламентів, різного роду звітів, а також щоденників, мемуарів. Значний інтерес можуть представляти кіно-фотодокументи, плакати.
Застосування ігрових методів дає можливість зімітувати розвиток того або іншого політичного явища (переговори, конфлікт і т.п.). Це дозволяє дослідникам розкрити внутрішні механізми досліджуваного явища, видати рекомендації для прийняття рішень.
Метод математичного моделювання складається з дослідження політичних процесів й явищ шляхом розробки й вивчення моделей. Наприклад, по призначенню виділяють вимірювальні, описові, пояснювальні й передбачувані моделі.
Сьогодні, у зв'язку з удосконалюванням ЕОМ і програмних технологій, моделювання політичних макро- і мікропроцесів стало одним з першорядних напрямків у розвитку методології політичної науки.
Вивчення фольклору: анекдотів, частівок, поговірок і т. п. дає змогу одержати унікальний матеріал для політичних досліджень, допомагає зрозуміти відношення широких верств населення до тих чи інших політичних діячів, до прийнятих політичних рішень.
Роль політології особливо зростає в умовах реформуючого суспільства, коли доводиться вносити серйозні зміни в структуру політичної системи, у зміст політичного процесу й характеру влади. Політологія допомагає вирішувати виникаючі на цьому шляху проблеми, регулювати суспільну свідомість і контролювати політичне поводження різних груп людей.
Особливе значення політологія має для конкретної людини в суспільстві, яке тільки створює демократичні засади життя. Політологія збагачує особистість політичним досвідом, формує свідомого та самостійного суб'єкта історичного процесу.
Питання й завдання:
1. Яка структура політики? Охарактеризуйте її основні елементи.
2. Що вивчає політологія?
3. Проаналізуйте зв'язок політології з тими науками, які ви вивчаєте в своєму вузі.
4. Визначте головні категорії політології.
5. Які з функцій політології, на Ваш погляд, є найважливішими для су-часного українського суспільства і чому?
6. Які методи дослідження використовує політологія?
7. Яка роль політології у Вашій професійній підготовці?
Рекомендована література
1. Бебик В. М. Базові засади політології: Історія, теорія, методологія, практика. – К., 2000.
2. Боришполец К. П. Методы политологических исследований: (Учеб. пособие для вузов). – М., 2005.
3. Горбатенко І. Розвиток політології як навчальної дисципліни: здобутки, проблеми, перспективи. // Ґенеза. – 2006. – №1. – С. 129 – 133.
4. Ващенко К. Основні форми і принципи дослідження політичного аналізу й прогнозу. // Політичний менеджмент. – 2007. – № 1. – С. 165 -172.
5. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти I- IV рівнів акредитації. 2-е вид., випр. і доп. – К., Львів, 2001.
6. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.
7. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К., 2004.
8. Тягло О. Українська наука про політику. Спроба оцінки потенціалу. // Політичний менеджмент. – 2004. – № 1. с. 3 – 18.
9. Челлен Р. О политической науке, ее соотношении с другими отраслями знания и об изучении политического пространства. // Полис: политиче-ские исследования  – 2005. – № 2. – С. 115 – 126.

0

8

Тема 2 Історія світової політичної думки
2.1 Політична думка Стародавнього Сходу.
2.2 Політичні вчення античності
2.3 Основні риси політичної думки епохи Середньовіччя
2.4 Політична думка епохи Відродження
2.5 Політичні ідеї Нового часу
2.6 Політичні теорії Х1Х – початку ХХ ст..
2.7 Розвиток зарубіжної політології у ХХ ст.

0

9

Політологія, як і всяка інша наука, має свою історію виникнення, становлення й розвитку. Елементи політичного наукового знання довгий час складалися й розвивалися в рамках загальних філософських теорій.
Варто мати на увазі, що ідеї й погляди мислителів, виражені в теоретичній формі, є частиною політичної свідомості даної епохи. Їхні особливості пов'язані з усією системою соціокультурних й економічних факторів, у яких жив і творив той або інший мислитель. Але разом з тим, багато які із цих ідей мають неминуще значення. Вони заклали фундамент сучасної політичної науки й практики. Без вивчення історії політичної думки неможливий аналіз сучасних політичних явищ і процесів.
2.1 Політична думка Стародавнього Сходу
Політична думка зародилася в далекій давнині в країнах Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилонія, Індія, Китай, Персія). Чільне місце в політичній свідомості займали міфи про божественне походження громадських порядків. Подання міфології про земні порядки й у цілому досвід такого підходу до організації громадського життя людей вплинули на наступну політичну думку. В VIII-VI ст. до н.е. почався відхід від релігійно-міфологічних уявлень до раціоналістичного трактування соціально-політичних явищ. Політичні погляди набувають певну філолофсько-етичну спрямованість.
Власне політичні теорії виникають в VI-IV ст. до н.е. у рамках китайської суспільної думки, а у витоків стояли відомі китайські філософи Лао-цзи (579–499 р. до н.е.), Конфуцій (551–479 р. до н.е.), Мо-цзи (480–400 р. до н.е.).
Фундаментальну роль у всій історії етичної й політичної думки Китаю зіграло вчення Конфуція. Його погляди викладені в книзі “Лунь юй” (“Бесіди та висловлювання”), складеної його учнями. Конфуцій розвив патріархально-патерналістську концепцію держави. Держава трактується їм як велика родина. Влада імператора (“сина неба”) уподібнюється владі батька, а відносини правлячих і підданих – сімейним відносинам, де молодші залежать від старших.
Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій призивав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємини на засадах чесноти. Основна чеснота підданих складається, згідно з Конфуцієм, у відданості уряду, у слухняності й шанобливості до всіх “старших”. Політична етика Конфуція в цілому спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами й низами суспільства й стабілізації правління.
Конфуціанство (а з IV ст. н.е. – неоконфуціанство) було пануючою ідеологією не тільки в Китаї, воно одержало поширення в Японії, Кореї, В'єтнамі й інших країнах.
З V – IV ст.. до н.е. у Китаї відома ще одна політико-філософська школа – даосизм, основоположником якої був Лао-цзи. В основі цього вчення лежить поняття "дао", що за китайськими віруваннями, означало правильний життєвий шлях людини чи народу, зумовлений велінням неба. За сутністю "дао" є уособленням справедливості, всебічного порядку й доброзичливості. Якщо відносини в державі будуються згідно з приписами "дао", там панують справедливість і порядок, а значить добробут і щасливе життя; якщо ж ці приписи не виконуються, то в суспільстві виникають нерівність, насилля, та інші вади.
Китайський мислитель Мо-цзи виступав із ідеями виборності прави-теля, соціальної рівності людей. Він критикував соціальну несправедли-вість, засуджував аристократизм і закликав до проведення реформ на ко-ристь народу. Він вважав, що здійснення реформ передбачає не тільки використання звичаїв, а й запровадження законів.
2.2 Політичні вчення античності
Політична думка Древньої Греції розвивалася в принципово інших умовах, порівняно зі Сходом. Тут політичні ідеї знайшли форму теорій із властивими їм ознаками цілісності, системності. Цьому сприяв ряд обста-вин. Суспільний розподіл праці обумовив ріст не тільки її продуктивності: класовий розподіл суспільства на рабів і рабовласників сприяв звільненню певного прошарку людей від господарської діяльності, надав їм можливість займатися винятково розумовою працею, створенням теорій суспільного устрою. Активний розвиток політичних теорій був затребуваний самим способом організації громадського життя. Такою унікальною формою виступав поліс – місто-держава з нечисленним населенням і прилягаючої до міста сільською місцевістю. У полісі заняття політикою було правом й обов'язком всіх вільних громадян, які у формі голосування в народних зборах брали участь у вирішенні державних справ. У полісах ішла постійна боротьба між рабами й рабовласниками, а також усередині панівного класу за владу. Ця боротьба знайшла відбиття в боротьбі різних течій філософської й політичної думки Древньої Греції.
Вищим досягненням грецької політичної думки є політична філософія Платона й політична наука Аристотеля.
Платон (427–347 р. до н.е.) – один з найбільших мислителів не тільки античності, але й всієї історії філософії й політичних вчень. Погляди Платона змінювалися протягом його довгого творчого шляху. Він одним з перших дав систематичний виклад своїх політичних ідей у діалогах “Держава”, “Політик” й “Закони”. Платон був об'єктивним ідеалістом. Суспільство він розумів як відбиття вічних ідей, що існують незалежно від дійсності. Найбільш важливою й безпосередньою формою існування суспільства Платон вважав державу. Філософ прагнув намалювати картину ідеального суспільства й держави.
Так, в “Державі” його ідеальне суспільство складається із трьох ста-нів: правителів -філософів, воїнів-стражів, а також ремісників і землеробів. Ієрархія станів заснована на їхній відповідності трьом початкам людської душі – розумному, хороброму й діловому. Кожен стан зайнятий своєю справою: філософи-мудреці здійснюють справедливе правління, оскільки тільки їм доступно істинне знання; стражі захищають суспільство; ремісники й землероби створюють матеріальні засоби життя. Для закріплення соціальної ієрархії філософ використовує міф про домішування Богом до кожного стану певного металу: правителям – золота, воїнам – срібла, виробникам – міді й заліза. Справедливість, як принцип досконалої держави, полягає в тому, що кожен стан займається своєю справою і має своє особливе становище у суспільній ієрархії.
Друга риса ідеальної держави – аристократичне правління, при якому правлять тільки розумні люди. Здатність засвоїти мудрість, яка передається нащадкам шляхом підбору батьків і довгого навчання "мистецтву політики", присутня філософам. Єдність держави може підірвати егоїзм окремих людей. Платон бачив вирішення цієї проблеми в обмеженні споживання тільки найнеобхіднішим і в скасуванні будь-якої власності та сім'ї для станів правителів, воїнів.
Держава залишається ідеальною доти, доки кожен стан займається своєю справою. Однак псування характеру правителів та підлеглих, необ-ґрунтовані претензії інших станів (тих, хто не володіє мудрістю) на владу призводять до розкладу ідеальної держави і до поступової її заміни більш низькими державними формами. Ідеальна держава, реалізована у формі монархії (царської влади) або у формі аристократії (правління філософів), вироджується в тимократію (владу воїнів), потім в олігархію (владу не багатьох, яку Платон розуміє як плутократію – панував багатих). Надмірна майнова нерівність викликає невдоволення народу, що призводить до утвердження демократії, яка потім змінюється найгіршою формою держави – тиранією. Тиранія – найгірший вид державного устрою, де панують беззаконня, свавілля, насильство. Колообіг державних форм завершується поверненням в ідеальний стан.
Сам Платон не розкриває механізму облагородження тиранії. Демократію він також розглядає як недосконалу форму держави, що, ймовірно, було продиктовано неприйняттям грецьким мислителем її практичного втілення в афінському полісі: рішення народу не завжди були мудрими, демократичними процедурами часто користувалися авантюристи для приходу до влади. Аргументуючи своє ставлення до демократії, філософ виказує проникливу думку про небезпеку надмірної свободи, тому що з крайньої свободи може народитися найжорстокіше рабство. Історія знає приклади, що підтверджують цей прогноз.
Подальший розвиток і поглиблення античної політичної думки після Платона пов'язане з ім'ям його учня й критика Аристотеля (384–322 р. до н.е.), якому належать крилаті слова: “Платон мені друг, але більший друг – істина”. Аристотель – один із самих універсальних мислителів в історії. На жаль, багато з його творів загублені. Політична тематика докладно висвітлюється в таких збережених його роботах, як “Політика”, “Афінська політика”, “Етика”.
Держава, за Аристотелем, виникла природним шляхом для задоволення життєвих потреб громадян, але мета її існування – досягнення блага людей. Аристотель першим назвав людину "істотою політичною", тобто такою, що може жити лише в державі. На його думку, "природа вселила в людину прагнення до державного об'єднання".
Аристотель проводить класифікацію існуючих форм державного правління на правильні й неправильні . В основі цієї класифікації лежить принцип: чи служить дана форма правління досягненню загальної користі чи особистому благу правителів. Правильною він вважає таку форму державного устрою, при якій переслідується загальне добро, незалежно від того, чи править один, деякі або багато хто. Неправильна – така форма, при якій переслідуються приватні цілі. Між цими двома групами він установлює певний взаємозв'язок. Неправильні форми виступають як відхилення від правильних. У першу групу входять монархія, аристократія й політія. Відхилення від монархії – тиранія, від аристократії – олігархія, від політії – демократія.

0

10

Але, якщо Платон шукав ідеальну форму правління, то Аристотель у якості найкращої воліє рекомендувати одну з існуючих форм. Як таку форму він розглядає політію. У політії, на його думку, править більшість в інтересах загальної користі. Дана форма держави поєднує в собі кращі сторони аристократії й демократії, але вільна від їхніх крайностей і недоліків.
Аристотель розробив питання про громадянство. Громадянином, на його думку, був той, хто "володів сукупністю громадянських прав, захищав поліс, брав участь в управлінні, суді". Мислитель виправдовував рабство як "річ натуральну". У цілому Аристотель пов'язував політику з моральністю(доброчесністю) та етикою, що є вступом до політики.
Політичні погляди видатного грецького історика Полібія (210 – 128 р. до н.е.)викладені у багатотомній праці "Всесвітня історія". Він вважав, що історія виникнення держави та зміна її форм відбувається по кругообігу й проходить шість основних стадій: царство, тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Найкращою формою правління є поєднання царської влади, аристократії, демократії; така змішана форма забезпечує стабільність у державі.
Таким чином, основними проблемами політичної філософії античної Греції були форми державності, характер влади, положення індивіда в державі.
2.3 Основні риси політичної думки епохи Середньовіччя
Епоха Середньовіччя припадає на V – XV ст. В цей час політичне знання приймає яскраво виражену релігійно-етичну форму. У середньовічному світогляді панує уявлення про визначальну роль Бога в природі, суспільному й особистому житті. Влада осмислюється як здійснення божого промислу. Покора державній владі – одна з вимог християнської моралі. В основі цієї вимоги лежить завіт Ісуса Христа: “Віддайте кесареві Кесареве, а Богові боже”.
Найбільш розвинену концепцію середньовічного відношення до політики сформулював один із самих великих й авторитетних мислителів християнства – єпископ Августин Аврелій (354–430 р.) у своєму знаменитому трактаті “Про град Божий".
Держава розглядається Августином як частина універсального порядку, творцем і правителем якого є Бог. Тому всі государі повинні служити своєю владою як Богові, так і людині. Адже держава – це велика кількість людей, об'єднаних суспільними зв'язками. Держава, що ставить свою метою задоволення тільки земних благ, позбавлена правди, є панування сили. З тих пір як держава містить у собі диявольську волю, вона стає суспільним тираном. Тільки держава Божа має щиру правду, і в ній здійснюється загальне прагнення до єдності й вічного миру.
Форми правління розрізняються Августином залежно від тих обов'язків, які покладаються на верховну владу. Головними серед них він вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема, повагу до Бога й повагу до людини. Якщо в державі зберігаються справедливість і повага до релігії, то всі форми правління, так само як авторитет і повноваження влади, стають гідними того, щоб їм підкорятися.
Основна риса соціально-політичних поглядів Августина – обґрунту-вання та виправдання нерівності у суспільстві. Багатство одних і бідність інших він пояснював зіпсованістю природи людини внаслідок гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августином, запрограмоване на небесах. Звідси – висновок про неправомірність революційних виступів народу проти устрою "гармонійної нерівності".
Інший видатний мислитель – Фома Аквінський (1225–1274 р.) – жив в період пізнього середньовіччя і був найбільш впливовим богословом у Західній Європі тієї доби. У 1323 році він був зачислений до лику святих римсько-католицької церкви, а його вчення було визнано згодом офіційною ідеологією католицизму.
Згідно поглядам Ф. Аквінського, державна влада походить від Бога й тому повинна бути підлегла духовній. Це положення було пов'язано із прагненням середньовічних теологів обґрунтувати верховенство духовної (церковної) влади над світською. Незважаючи на божественну природу державної влади, її надбання й використання, вважав Фома Аквінський, залежить від людей. Отже, сутність влади божественна, але форми її реалізації визначаються самими людьми. Збурювання народу проти влади монарха визнавалося смертним гріхом, оскільки було рівносильне виступу проти Бога. Однак сама світська влада повинна додержуватися християнських заповідей і не гнітити свій народ. У противному випадку Фома Аквінський визнавав правомірним повалення тирана.
Християнство намагалося удержати політику в підлеглому положенні як світський придаток релігії, нав'язувало теоретичне розуміння держави й влади як елементів божественної діяльності й підконтрольності.
2.4 Політична думка епохи Відродження
У соціально-економічному житті Західної Європи, починаючи з XIV ст.. в Італії й з XV ст. в інших країнах, відбувається цілий ряд змін, що знаменують початок тієї історичної епохи, яка одержала назву Відродження. Однією з головних рис епохи Відродження є відмова від переважної орієнтації всієї ідеологічної системи на надприродні, духовно-релігійні цінності й поворот убік земних природних потреб й інтересів людини.
У політичній думці епохи Відродження на місце релігійного, теокра-тичного пояснення політики, держави й права приходять світські концепції, у яких висувалися й відстоювалися вимоги незалежної від церкви держави, єдиної й централізованої державної влади.
Найбільш яскравим представником політичної думки епохи Відро-дження був Н. Макіавеллі (1469–1527 р.), якого вважають засновником політичної науки. Цей факт є визнанням його заслуг у розвитку політичної думки. У творах “Государ”, “Міркування про першу декаду Тіта Лівія”, "Історія Флоренції" Н. Макіавеллі викладає основні положення нового, раціоналістичного підходу до проблем політичної науки. Відповідно до них політика розглядалася як самостійна сфера діяльності, вільна від релігії, відносно автономна від інших областей життя суспільства. Влада у всіх її проявах є серцевиною політики, і, отже, становить головний предмет політичної науки, – затверджував Н. Макіавеллі.
Наукові принципи політичного мистецтва Н. Макіавеллі виводив на основі дослідження реальних якостей людської природи, розміщення й руху сил, що борються в суспільстві, інтересів і пристрастей. Завдання політичної науки Н. Макіавеллі бачить у тім, щоб пояснювати дійсне положення речей, ґрунтуючись на фактичному матеріалі, на історичному досвіді, а не віддаватися утопічним мріям, ілюзіям і додержуватися догм. Не пристосовувати дійсність під канонізовані схеми, а, навпаки, на основі пізнання реальної дійсності виводити відповідні політичні принципи й залежно від них творити політичну історію. У цьому полягає істинно прогресивний характер методології Н. Макіавеллі.
Н. Макіавеллі ввійшов в історію політології як мислитель, який роз-межував суспільство і державу. Він, власне, ввів у науку і сам термін "держава" (stato).
Держава в теорії Н. Макіавеллі означає політичний стан суспільства: відносини пануючих й підвладних, наявність відповідним чином улаштованої, організованої політичної влади, наявність юстиції, установ, законів. Він розглядає державу не як застиглу, нерухому структуру, а в розвитку, що постійно змінюється і залежить від співвідношення сил, що борються за владу.
При аналізі політичних форм Н. Макіавеллі звертається до всіляких факторів, що впливають на їхнє становлення й зміну: економічних, військових, територіальних, географічних, демографічних, етнічних. Особлива увагу він приділяє психологічним аспектам політики. Н. Макіавеллі вловив взаємозв'язок морального й психологічного стану суспільства з політичними формами й із цього погляду є одним з піонерів політичної психології.
В роботі “Государ” Н. Макіавеллі незвичайно яскраво малює образ володаря, що зневажає моральні канони й по трупах своїх рідних, близьких, друзів і підданих іде до вершин слави й могутності держави. Головним критерієм оцінки діяння правителя була могутність держави, задля досягнення якої можна використовувати будь-які методи і засоби. Таким чином, про правила політичного мистецтва Н.Макіавеллі міркує не з погляду справедливості, моралі й т.п., а з позицій політичної мети, при досягненні якої моральні критерії є чимось другорядним і підлеглим і без коливань повинні бути відкинуті для успіху справи. Мета виправдує засоби.
З тих пір дії політиків, що зневажають нормами моралі, стали називатися “макіавеллізмом”. Історичний досвід показує, що використання аморальних засобів для досягнення політичних цілей в остаточному підсумку приводило до знецінювання самої мети. Приклад прояву макіавеллізму – застосування в СРСР у часи сталінізму антигуманних, а часом і нелюдських засобів в ім'я досягнення прекрасних, власне кажучи, і змісту й ідеалів.
В цілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він:
• став розглядати політику як самостійну сферу діяльності, вільну від релігії, відносно автономну від інших областей життя суспільства;
• заклав основи політичної науки;
• увів в політичний лексикон поняття "держава" у сучасному його розумінні;
• явився засновником політичної психології;
• сформулював суперечливий, але вічний принцип "мета виправдовує засоби".
2.5 Політичні ідеї Нового часу
Політичні ідеї Нового часу (XVI-XIX ст.) були спрямовані на обґрунтування можливості устрою суспільства на принципах раціоналізму, свободи й громадянської рівності. У цей період висновки політичної науки усе більше здобували практичний характер, орієнтуючись на рішення назрілих соціальних проблем.
Політична наука Нового часу пов'язана з іменами найбільших мислителів ряду країн. Вона начебто переміщається з однієї країни в іншу, випливаючи із суспільних подій, що розвертаються.
Одним з таких мислителів був англієць Томас Гоббс (1588–1679 р.). Своє політичне навчання він виклав у філософській праці “Філософські основи вчення про громадянина” і трактаті “Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської”.
В "Левіафані" Т. Гоббс розкриває свою концепцію влади й держави. Він проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада – душа держави, посадові особи – суглоби, нагороди й покарання – нерви, справедливість і закони – розум та воля, громадянський мир – здоров'я, непокора – хвороба, громадянська війна – смерть держави. Людина як біологічна істота – природне тіло, держава – твір мистецтва. Саму державу було створено за допомогою суспільного договору.
Природний, додержавний стан Т. Гоббс розглядає як війну всіх проти всіх. Інстинкт самозбереження диктує людині два протилежні прагнення: збереження власної свободи і намагання здобути панування над іншими. Звідси виникає війна всіх проти всіх. І вихід із тваринного життя тільки один – ухвалення суспільного договору про заснування влади й держави. Люди погоджуються втратити частину особистої свободи, обравши правителя або верховний орган, які владарювали б над ними і поклали кінець всезагальній війні.
Т. Гоббс наділяє державу необмеженими повноваженнями стосовно своїх підданих, крім права на їхнє життя. Він виходить із того, що верховна влада ніяким договором зі своїм народом не зв'язана, тому що піддані уклали договір не з нею, а між собою. Концепція Т. Гоббса повністю виключає будь-яку форму контролю верховної влади з боку суспільства. Правителю належать всі види влади, і він не підлягає суду, стоїть вище законів, тому що останні встановлені ним самим.
Щоб не одержали поширення думки й навчання, які підривали б суспільну стабільність, однією з найважливіших функцій держави стає контроль і регламентація духовного життя. Філософ вважає не тільки можливим, але й необхідним введення “в інтересах загального миру” цензури над книгами, проповідями й зверненнями до народу.
Слідом за Н. Макіавеллі Т. Гоббс став розглядати державу не через призму теології, а виводить її закони з розуму й досвіду. Починаючи з Т. Гоббса, у західноєвропейській політичній теорії затверджується розуміння держави як машини, що мала потім довгу й складну долю.
Видатний англійський мислитель другої половини XVII ст. Дж. Локк (1632–1704 р.) своє політичне навчання виклав у праці “Два трактати про державне правління”. Його вважають родоначальником лібералізму. Він уперше чітко розділив такі політичні поняття, як особистість, суспільство, держава й поставив особистість вище суспільства й держави. Згідно Дж. Локку, людина від народження має природні права (на життя, волю й власність). Приватна власність для нього – засіб створення вільного суспільства. Дж. Локк продовжив аналіз суспільного договору, трактуючи його як установу громадянського суспільства й підкреслюючи, що держава підкоряється суспільству й особистості. Держава діє тільки в інтересах захисту прав особистості, тому що особистості створюють суспільство, а суспільство створює держава.
При державному устрої варто передбачити в ньому поділ влади таким чином, щоб створенням законів займалися одні особи й установи, а приведенням цих законів у виконання – інші, тобто розділити владу законодавчу й виконавчу. Судова влада розчинялася у виконавчій. Перше місце приділяється владі законодавчій як верховній (але не абсолютній) у країні. Інші влади повинні підкорятися їй. Разом з тим вони зовсім не є пасивними придатками законодавчої влади й роблять на неї (зокрема, влада виконавча) досить активний вплив.
Навчання Дж. Локка про державу засновано на багатьох досягненнях політичного знання й передової наукової думки ХVII ст. У ньому ці досягнення були не просто зібрані, але поглиблені, перероблені з урахуванням історичного досвіду, що збагатився революцією в Англії.
Ідеї Дж. Локка одержують свій розвиток у роботах видного політичного мислителя Франції Шарля Луї Монтеск'є (1689–1755 р.). Головна книга Монтеск'є “Про дух законів” зробила його одним з авторитетних класиків політичної думки.
Ш. Л. Монтеск'є в аналіз політичної сфери вводить дію не тільки різних соціальних факторів (релігії, вдач, звичаїв, рис характеру, способу життя, основних занять), але й фактори географічного середовища. Так, він затверджує, що в жарких країнах клімат сприяє встановленню деспотичної форми правління. Жара приводить до втрати мужності, малодушності народу, і він не може посилено виступати проти сваволі й зловживання владою з боку правителів, упокорюється зі своїм рабським положенням. Навпроти, холодний клімат сприяє збереженню в людях мужності, і в таких країнах частіше встановлюються республіки. Помірний клімат Європи сприяє встановленню монархій.
Серед факторів, що впливають на форми правління, Ш. Л. Монтеск'є називає ґрунт, ландшафт, величину території країни. Так, він затверджував, що “республіка по своїй природі вимагає невеликої території, інакше вона не удержиться”. Монархія ж по своїй природі вимагає середньої величини. Навпроти, для деспотії характерні великі розміри держави.
Однак головний внесок Ш. Л. Монтеск'є в політичну теорію пов'яза-ний з обґрунтуванням теорії поділу влади. Ціль поділу влади – гарантувати безпеку громадян від сваволі й зловживання владою, забезпечити їхню свободу. А це, на думку Ш. Л. Монтеск'є, можливо тільки при відносно незалежному співіснуванні законодавчої, виконавчої й судової влади.
Ш. Л. Монтеск'є вірив у прогрес, який він пов'язував із установленням політичної свободи. Так, він говорив, що політична свобода сприяє розвитку економіки, промисловості, торгівлі; відстоював ідеї свободи слова, печаті, совісті. Прогресивне значення мали його ідеї усунення крайностей майнової нерівності, про обов'язок держави забезпечити громадян засобами до життя.
Гуманізм властивий міркуванням Ш. Л. Монтеск'є про мир як про перший природний закон людини, його закликам відмовитися від насильства й поневолення одних народів іншими.
Незрівнянно більше радикальними, чим політичні ідеї Монтеск'є, були погляди іншого французького мислителя XVIII в. Жак-Жака- Руссо (1712–1778 р.). Він був ідеологом дрібної буржуазії, широких народних мас, у першу чергу селянства, і відстоював ідею конституційної монархії, ідею народного представництва.
Ідея народного суверенітету була відома й до Ж. Ж. Руссо. Але він розвив її, стверджуючи, що народний суверен – це колективна істота, що не може бути представлена окремою особистістю; це влада, здійснювана загальною волею або волею більшості, що неподільна. Демократія й свобода – лише там, де законодавцем є народ. Але, допускаючи все-таки можливість народного представництва для країн з великою територією, Ж. Ж Руссо однаково підкреслював, що й тут депутати – слуги народу і їхні постанови можуть стати законом лише після затвердження їх референдумом.
У державі Ж.-Ж. Руссо розрізняє законодавчу й виконавчу (урядову) владу. Перша є волею політичного організму, друга – його силою. Урядова влада засновується актом суверенної законодавчої влади, що обумовлює підлеглу роль уряду.
Ідеї Ж.-Ж. Руссо одержали законодавче закріплення в Декларації прав людини й громадянина (1789 р.) , і особливо в 1793 р., а також в інших актах Великої французької революції.
Прогресивна політична думка одержала в XVIII ст. поширення й на протилежному від Англії й Франції березі океану – на атлантичному узбережжі Північної Америки. Підвищений інтерес до політичної теорії був обумовлений інтенсивним розвитком капіталістичних відносин й у зв'язку із цим загостренням економічних і політичних протиріч між колонією й метрополією, а також посиленням міжкласових антагонізмів. Наслідком посилення як внутрішніх, так і зовнішніх протиріч була війна за незалежність 1775-1783 р., по своїй сутності це була буржуазно-демократична, антиколоніальна революція.
Одним із найвизначніших американських політичних і суспільних діячів періоду боротьби за незалежність є Томас Пейн (1737 – 1809 р.), відомий своїм політичним трактатом "Здоровий глузд" і памфлетом "Права людини". Він вважав, що держава є результатом розвитку суспільства, а завданням уряду є забезпечити безпеку, права і свободи громадян. Реалізацію демократичного ідеалу Т. Пейн вбачав у запровадженні загального виборчого права, широкому народному представництві, збереженні обмеженої приватної власності.
Одна із самих яскравих особистостей у літописі визвольної боротьби американського народу за демократію Томас Джефферсон (1743–1826 р.). Він став автором великого революційного документа тієї епохи – Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки (прийнята 4 липня 1776 року). Основні положення Декларації: всі люди мають рівні природжені права на життя, свободу, власність, на щастя й безпеку; народ – джерело влади і йому належить суверенітет, уряд – слуга народу; всі державні влади повинні діяти в інтересах народу, і якщо вони порушують ці інтереси, народ вправі відмовитися від неугодного йому уряду; поділ влади. По суті, це була перша Декларація прав людини.

0

11

2.6 Політичні теорії Х1Х – початку ХХ ст.
Для першої половини XIX ст. характерне зміцнення буржуазних прав і свобод, прийняття відповідних кодексів і конституцій. Активізується діяльність політичних партій. Виникає сучасна представницька держава у формі конституційної монархії або республіки.
На початку XIX ст. проблеми науки про політику, політичну владу й політичні відносини знайшли розробку в працях відомого німецького філософа Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770–1831 р.). Політичні питання функціонування держави й права перебували в центрі уваги Гегеля на всіх етапах творчої еволюції його поглядів. У найбільш цільному й систематичному виді вони викладені в одному із самих значних здобутків історії політичних навчань “Філософії права” (1820 р.). Основне завдання філософії права, відповідно до Гегеля, – наукове пізнання держави й права, а не вказівка на те, якими вони повинні бути.
Основні положення політичної концепції Гегеля полягають у наступ-ному:
По-перше, держава того часу – це конституційна монархія, що володіє сильною бюрократичною виконавчою владою, урівноваженою участю громадян в управлінні.
По-друге, правова й інституціональна структура держави перебуває в процесі змін, викликаних пристосуванням теоретичних передумов до традиційних умов.
По-третє, політичне життя кожної епохи формується й визначається домінуючими духовними й матеріальними силами даної епохи, її культури й цивілізації.
Гегель виділяє громадянське суспільство й політичну державу, дає їхнє визначення й указує на розходження.
Стосовно до конкретно-історичного аспекту гегелівського навчання варто звернути увагу на те, що в умовах напівфеодальної Німеччини Гегель при всій помірності й компромісності його поглядів займав історично прогресивні позиції, обґрунтовував необхідність суспільних перетворень, був прихильником конституційної монархії й законності ,буржуазних прав і свобод, приватної власності й свободи договорів і т.п.
Політичне вчення Гегеля вплинуло на наступну історію політичної думки. Гегелівська філософія давала досить широкий простір для обґрунтування як консервативних, реакційних, так і критичних, опозиційних поглядів. Це було наочно продемонстровано в наступній історії гегельянства й трактувань його вчення з різних ідейно-теоретичних позицій.
В XIX ст. сформувалося марксистське політичне вчення, яке зробило вплив не тільки на розвиток теорії, але й на долі багатьох народів. Засновниками марксизму були Карл Маркс (1818–1883 р.) і Фрідріх Энгельс (1820–1895 р.).
Більше півтора сторіч не вщухають суперечки навколо теоретичної спадщини К. Маркса й Ф. Энгельса. На відміну від гегельянства, марксизм виступає не тільки як напрямок теоретичної думки, але і як впливова течія соціально-політичної думки, тісно пов'язана з масовими суспільними рухами XIX і ХХ ст. На думку ряду політологів, марксистська концепція політики в її класичному виді виступила в якості “моста”, що забезпечує наступність між класичними концепціями минулого й сучасних її інтерпретацій. Багато сучасних концепцій політики формувалися під безпосереднім впливом марксизму або в боротьбі з ним.
Основні політологічні концепції марксизму:
1. Матеріалістичне розуміння історії. Основний принцип цієї концепції – визнання первинності суспільного буття й вторинності суспільної свідомості. Зі складної сукупності суспільних явищ марксизм виділяє матеріальні відносини, які визначають ідеологічні суспільні відносини. В основі цього виділення лежить той простий і природний факт, що люди, перш ніж займатися наукою, політикою, філософією, релігією й т.п., мають їсти, пити, одягатися, мати житло й т.д. У процесі виробництва матеріальних благ вони вступають у певні, від їхньої волі не залежні виробничі відносини, які становлять матеріальну основу, реальний базис суспільства, на якому піднімається ідеологічна й політична надбудова суспільства.
2. Класовий підхід до всіх явищ, що відбувають у суспільстві. Наприклад, обумовленість факту існування політичної надбудови наявністю соціальних класів, визначеність форми держави процесами взаємодії класів, залежність напрямків і методів діяльності апарата держави від співвідношення класових сил і т.д.
3. Вчення про диктатуру пролетаріату. К. Маркс і Ф. Энгельс обґрунтовували необхідність завоювання політичної влади пролетаріатом для побудови нового суспільства.
Політологічні концепції марксизму знайшли відбиття в теоретичній і практичній діяльності В.І. Леніна (1870–1924 р.). У ленінських роботах особлива увага приділена походженню, суті й майбутності держави, питанням диктатури пролетаріату як влади робітничого класу. У політологічній спадщині Леніна значне місце належить також вченню про політичну партію. Ленін розробив теоретичні основи й створив політичну партію, що зуміла взяти в руки політичну владу в державі й довгий час залишалася єдиною правлячою партією.
Особлива роль у розвитку політичної науки належить німецькому соціологові Максу Веберу (1864–1920 р.). Як і класики марксизму, М. Вебер вважав, що політика – це область суспільних відносин, що стосується влади або надання впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то усередині держави між групами людей, які вона в собі містить. Однак веберовський підхід відрізняється від марксизму акцентуванням уваги на соціокультурних факторах політичного розвитку (цінностях, віруваннях, ідеалах і т.д.). Під впливом М. Вебера в політичній науці склалося стале переконання про демократію як специфічну західну цінність, нерозривно пов'язану із протестантською етикою, духом індивідуалізму, культурою консенсусу.
Найбільш істотна ідея веберовської концепції політики полягає в то-му, що політика є особливим видом людської діяльності. З одного боку, вона являє собою підприємство, апарат легітимного панування, а з іншого боку – специфічну професійну діяльність, що зачіпає все громадське життя. Все суспільство й всі люди в цьому підприємстві залежно від свого місця діляться на три категорії: перша – політики з нагоди (рядові виборці); друга – політики по сумісництву (партійні активісти); третя – професіонали. Значний внесок був зроблений М. Вебером у розвиток теорій влади, бюрократії, лідерства. Цей матеріал буде розглянутий у відповідних розділах курсу.
2.7. Розвиток зарубіжної політології у ХХ ст.
ХХ століття стало часом становлення самостійної політичної науки не тільки як галузі наукового знання, але і як специфічного інструмента перетворення суспільства. Затребуваність політичної науки реальністю й на цій основі становлення й розвиток її практичної функції виразилося в наступному. По-перше, у розумінні світовою громадськістю високої практичної значимості висновків політології як для зміцнення й удосконалювання інститутів демократії усередині конкретних суспільств, так і для створення рівноправних міжнародних відносин. Цьому завданню стала служити створена в 1949 р. у Парижу під егідою ЮНЕСКО Міжнародна асоціація політичної науки. По-друге, це виразилося в перетворенні політології в одну з авторитетних галузей соціального знання. У всіх розвинених країнах фахівці-аналітики в області політології є важливою ланкою в прийнятті стратегічних рішень.
Активний розвиток політології на Заході було викликано необхідністю знайти цивілізовані форми спільного проживання індивідів, що розрізняються своїми соціально-економічними, природними, статусними можливостями. Західна політологія виходить із однієї культурної традиції, що опирається на тезу про повну раціональність поводження окремого індивіда. Однак, з огляду на раціонально-егоїстичну природу його інтересів, європейська й американська політична думка по-різному уявляють собі механізм забезпечення політичної стабільності й згоди в суспільстві. Європейська наука акцентує увагу на діяльності політичних інститутів: держави, партій, права, що віддзеркалюють стійкі групи інтересів, у рамках яких реалізує свої права й індивід. Американська політична думка схильна розглядати політику як процес прийняття рішень, у якому дуже важливо знати мотивацію індивідуальної поведінки, можливу реакцію окремої людини на нього.
Розглядаючи основні напрямки розвитку політичної думки, варто мати й уявлення про основні політологічні національні школи, що забезпечують цей розвиток.
Однією із самих представницьких є політологічна наука США. Серед багатьох американських політологів, які залишили глибокий слід у розвитку політології, особливо виділяються А. Бентлі (1870–1957 р.), Ч. Мерріам (1874–1953 р.), Г. Лассуэлл (1902–1979 р.) і Г. Моргентау (1904–1980 р.). Вони створили й затвердили школу прагматизму й політичного реалізму, зв'язали з політологією такі методи дослідження, як біхевіоризм і психоаналіз.
У наш час американська політологія проводить дослідження в таких напрямках:
• вивчення основ американського управління й політики – загальнонаціональних політичних інститутів, виборчих технологій, політичного лідерства, політичного поводження на федеральному й регіональному рівні й ін.;
• порівняльна політика, пов'язана з дослідженням політичних про-блем у багатьох країнах;
• міжнародні відносини й світова політика. Досліджуються про-блеми війни й миру, міжнародних суспільних рухів, контролю за озброєнням і роззброюванням, роботи міжнародних організацій;
• політична філософія й політична наука. Розробляється широке коло проблем – від історії політичної думки до її сучасних філософських інтерпретацій;
• розробка змісту й методів прикладної політології, яка досліджує практичні аспекти функціонування політики в конкретних сферах громадського життя від рівня особистості, соціальної групи до виробничої, ділової, фінансової, культурної, соціально-побутової й іншої сфер життя.
Провідними політологами в США в цей час є Р. Даль, Д. Істон, З. Бжезинський, Р. Такер, С. Хантінгтон, Ч. Эліот, Ф. Хайєк й ін.
Головною особливістю розвитку німецької політології є те, що вона в значній мірі зберігає теоретико-філософський характер, продовжуючи в значній мірі традиції німецької класичної філософії. У цілому структуру сучасної німецької політичної науки можна розділити на три великих блоки: 1) фундаментальна політична філософія й дослідження науково-методологічних принципів політичної науки; 2) державотворчі концепції, пов'язані із традиційною філософією держави й загальне вчення про державу в юриспруденції; 3) глобальні політико-соціологічні теорії суспільства.
Провідними політологами Німеччини є Р. Дарендорф, Г. Майєр, Ф. Нойман й ін.
Своїм затвердженням і розвитком французька політична наука багато в чому зобов'язана Р. Арону (1905–1983), М. Дюверже. Вони фундаментально досліджували такі політологічні проблеми, як розподіл політичної влади серед безлічі суб'єктів, співвідношення влади й авторитету, плутодемократії, ліберальної демократії й технодемократії політичних партій.
Англійська політологія охоплює досить широке коло проблем: полі-тична мобілізація, політичні зміни, діяльність політичних партій, груп тиску, політичні еліти й лідерство – це тільки деякі аспекти, що вивчаються англійськими вченими. Серед відомих англійських політологів варто назвати Г. Ласку, К. Поппера, Р. Роуза й ін.
З початку 90-х років особливий напрямок у західній політології становлять концепції реформування постсоціалістичних країн. Ці концепції досить суперечливі, у них відстоюються різні інтереси й цілі. Одні з них виходять із установок, продиктованих лише інтересами західної сторони, нав'язують (і часто небезуспішно) молодим державам по суті далекі їм моделі розвитку. Інші керуються потребами формування нового глобального світового порядку. Треті – щиро намагаються визначити найбільш ефективні шляхи виходу цих країн із кризи, висловлюючи при цьому чимало цікавих ідей. У цих умовах надзвичайно зростає роль і значення безпосередньо національних політологічних шкіл молодих суверенних держав.
Питання й завдання
1. Охарактеризуйте політичну думку Древнього Сходу.
2. Яку форму державного правління вважав найбільш прийнятною Пла-тон і чому?
3. Як ставилися Платон й Аристотель до демократії?
4. Визначите основні риси політичної думки епохи Середньовіччя.
5. Чому Н. Макіавеллі вважають родоначальником політичної науки?
6. Зрівняєте погляди Т. Гоббса й Дж. Локка на місце й роль держави.
7. Оцініть внесок Ш.Л.Монтеск'є й Ж.Ж.Руссо в розвиток політичної тео-рії.
8. Які основні політологічні концепції марксизму?
9. Назвіть основні політологічні школи сучасності і їхніх представників.
Рекомендована література
1. Аристотель. Політика. Пер. з давньогрец., передм. О. Кислюк. – К., 2005.
2. Бебик В. М. Базові засади політології: Історія, теорія, методологія, практика. – К., 2000.
3. Гегель. Философия права. – М., 1990.
4. Гоббс Т. Левиафан. // Соч. – М., 1991. – Т. 2.
5. История политических и правовых учений / Под общ. ред. В.С.Нерсесянца. – М., 2000.
6. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера. Пер. з нім. Ред. Є . Причепій. – К., 2002.
7. Макиавелли Н. Государь; Рассуждения о первой декаде Тита Ливия. – М., 2000.
8. Платон. Держава. Пер. з давньогрец. та комент.: Д. Коваль. – К., 2005.
9. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.
10. Політологія: історія та методологія // за ред.. Ф.М. Кирилюка. – К., 2000.
11. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К., 2004.
12. Политология: Хрестоматия / Сост. М.А. Василик, М.С. Вершинин. – М., 2001.

0

12

Тема 3 Історія української політичної думки
3.1 Джерела політичних ідей в Україні.
З.2 Розвиток ідей державності в козацько-гетьманський період
3.3   Основні напрямки розвитку суспільно-політичної думки в Україні в ХVIII -XIX ст.
3.4 Соціально-політична думка про національне відродження й дер-жавність України початку XX ст.
3.5 Зародження і утвердження сучасної політичної думки й політичної науки в Україні

0

13

Політична думка в Україні не має такої великої історії, як, скажімо, китайська, середньо-східна та західноєвропейська. Однак з моменту утво-рення державності на території сучасної України наперекір усім незгодам, міжусобицям правителів і розоренню, імперському пануванню чужинців політичні проблеми вивчались і розвивались, здійснювалась політична діяльність.
Зародження і розвиток української політичної думки є невід'ємною частиною національної інтелектуальної скарбниці. З'ясування передумов цього феномена, аналіз провідних ідей, сформульованих визначними українськими мислителями на стадії еволюції національної суспільно-політичної, морально-етичної традиції у період з Х ст. до початку ХХ ст., має велике значення для з'ясування поступу національної духовної культури, процесу формування сучасних державотворчих орієнтацій.
3.1. Джерела політичних ідей в Україні
Розвиток політичної думки безпосередньо пов'язаний з історією українського народу, його боротьбою за волю й незалежність. Протягом IХ-Х ст. відбувався процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва й формувалося суспільство феодального типу – Київська Русь. Із цього часу починається формування держави, розвиток права й політичних поглядів, все це знаходить відображення в літературній творчості, філософії, історії й т.п. Важливим етапом у духовно-культурному й політичному житті Київської Русі було прийняття християнства. Князь Київський Володимир Святославович (?-1015) розумів, що зміцнення держави можливе лише за умови потужної релігійної централізації. Його релігійна реформа остаточно затвердила християнство в ролі державної релігії Київської Русі. Це мало велике значення для розширення міжнародних зв'язків Київської держави, вхо-дження її в число потужних держав раннього середньовіччя.
Основними суспільно-політичними ідеями Київської Русі були погляди про об'єднання удільних князівств навколо великого князя Київського, самостійності й незалежності Русі. Поряд із цим теоретична думка намагається усвідомити сутність християнського світогляду, розкрити соціально-політичні джерела становлення державності Київської Русі.
У документах, що свідчать про значний розвиток політико-правової думки в Київській Русі, визначено вирішення найбільш істотних проблем – походження держави; становлення правлячої династії; єдності й суверенності політичної влади; організації найбільш доцільних форм правління (можливості й навіть необхідності обмеження влади великого князя за допомогою ради дружини, ради бояр і т.п.); законності й реалізації вищих владних повноважень; відносин між церквою й державою.
Одним з найдавніших пам'ятників російсько-української писемності, у якому автор намагається розкрити багато що з названих вище проблем, є "Слово про закон і благодать" (ХI ст.) митрополита Київського Іларіона, який відстоював рівноправність всіх християнських народів.
В ХI ст. жили і творили засновники чернецтва в Україні-Русі й Печерської лаври Антоній та Феодосій. Їхні духовні надбання розвивали при переробці найдавніших літописних зведень 30 -40 років ХI ст. ігумен Никон, диякон Нестор-літописець та ігумен Сильвестр у "Повісті минулих літ". Цей видатний твір охоплює найважливіші події від біблейського потопу до започаткування християнства на Наддніпрянщині апостолом Андрієм Первозданним, від розселення народів – до політичного гуртування слов'янських племен, їх перших політичних провідників, приходу варягів, виникнення власної державності тощо.
У розвитку політико-державної думки в Київській Русі провідне місце належить безсмертному "Слову про Ігорів похід", у якому підкреслюється ідея необхідності політичного об'єднання російських земель і припинення міжусобної боротьби.
У другій половині XII ст. Київська Русь розпалася на окремі князівства й землі. У цей же період на території Русі починається формування трьох окремих народностей: на північному сході – російської, що одержала назву Велика Русь, на південно-заході – української, котра одержала назву Мала Русь, або Україна (назва “Україна” зустрічається в письмових джерелах з 1187 р.), на заході формувалася білоруські народності з назвою Біла Русь.
В XII-XVII ст. українські землі були розділені й розграбовані – спочатку татаро-монголами, потім Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдавією, кримськими татарами.
Історія суспільно-політичних ідей на Україні має особливості, пов'я-зані з відсутністю протягом багатьох століть своєї державності, націо-нально-територіальною роздробленістю, національним і релігійним гноб-ленням і національно-визвольним рухом, що не припинявся.
На початку XVII ст. в умовах панування польської шляхти в Україні українці не мали власної державності, влада на землях українських належала польському королеві. Єдиною силою тоді, що протистояла польському пануванню, була православна церква. В 1620 р. гетьман Війська Запорізького Петро Сагайдачний відновив Київську метрополію й всю православну ієрархію. Тоді ж зростає роль Києво-Печерської Лаври –зосередження вчених і політичних діячів, духівництва. Пізніше створюються Братська школа, Київська Лавра, Київський колегіум, засновником якого став архімандрит Петро Могила (пізніше був перетворений у Києво-Могилянську академію).
У творчій спадщині Петра Могили (1597-1647 р.) значне місце займають соціально-політичні проблеми й вчення. Розглядаючи державу й суспільство, Петро Могила не відокремлює їх одне від другого. Держава виникає з необхідності забезпечення природних потреб людей на базі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організує виховання й розвиток душі й тіла, об'єднує людей і захищає їх своїми засобами.
Погляди Петра Могили на співвідношення церкви й держави по-різному сприймали й розвивали діячі Києво-Могилянської академії – Стефан Яворський, Феофан Прокопович й ін. Стефан Яворський – професор Києво-Могилянської академії, а пізніше – охоронець патріаршого престолу в Росії. У його працях знаходять висвітлення події, що відбуваються в суспільному житті в Україні й Росії, рішучий протест проти соціального й національного гноблення. Під впливом ідей Платона й Аристотеля він розглядає проблему державності й права, спостерігається його відхід від теології світської влади.
Значне місце у творчості Феофана Прокоповича займали проблеми держави, абсолютної монархії, співвідношення світської й церковної влади. Сутність розробленої цим ученим теорії просвітительського абсолютизму складалася в аргументації пріоритету світської влади, підпорядкування церкви державі, секуляризації, тобто перетворенні церковних і монастирських маєтків у світські. Модифікуючи теорію природного права й суспільного договору, Ф. Прокопович пристосовує її до умов України й Росії.
3.2. Розвиток ідей державності в казацько-гетьманський період
Під тиском різних обставин, насамперед зовнішніх, Україна протягом століть не могла стати національною незалежною державою. Але ідея власної державності жила в народі. Її носіями, поряд з ученими й політичними діячами, стали прості люди, які тікали від польських гнобителів у мало обжиті місцевості нижнього Дніпра й створили своєрідну суспільно-політичну спільність – козацтво. В 40-х роках ХVI ст. окремі козацькі загони (січі) об'єдналися в Запорізьку Січ. У конкретних історичних умовах це утворення виконувало функції української держави Тут існували свої правові норми з яскраво вираженою тенденцією до їх затвердження по всій Україні. Політичний лад Запорізької Січі можна охарактеризувати як православну республіку з демократичними рисами. У ній утворилася своєрідна суспільна система з характерною виборністю старшин, функціонуванням козацької ради, на якій вирішувалися всі найважливіші питання внутрішнього життя Січі і її відносин з іншими державами.
Авторитет Запорізької Січі особливо виріс у роки національно-визвольної боротьби українського народу 1648–1654 р. під предводительством гетьмана Богдана Хмельницького (бл. 1595–1657 р.).
Використавши досвід Запорізької Січі, Б. Хмельницький створив державу, що мала всі ознаки такої: систему політичної влади, територію, політико-адміністративний устрій, судову систему й судочинство, право, фінансову систему й податки, військо й великі міжнародні зв'язки.
За формою правління Україна була республікою, чим істотно відрізнялася від тодішніх монархій європейського континенту. У цій державі реальна влада була зосереджена в руках насамперед козацької старшини, яку зумів згуртувати навколо себе Б. Хмельницький. Центральне місце у всій системі нової влади займав гетьман. У силу надзвичайних умов війни в його руках зосереджувалися військова, у значній частині законодавча, адміністративно-судова влада. Він керував роботою військової ради й радою генеральної старшини, очолював збройні сили, всю старшинську адміністрацію й судочинство, був главою генерального уряду.
Реальна оцінка міжнародної ситуації й співвідношення сил привели гетьмана Б. Хмельницького і його прихильників до висновку про необхід-ність знайти союзника в боротьбі за національну незалежність. Такого союзника Б. Хмельницький побачив у Російській державі. У результаті п'ятирічної переписки, обміну посольствами між Україною й Росією, в 1654 р. був підписаний договір.
Відповідно до договору за козацькою Україною в межах її території визнавалися новий самостійний політичний устрій, адміністративно-територіальний поділ, суд і судочинство, збройні сили, соціально-економічні відносини, правова система, самостійність у проведенні внутрішньої політики. Частково обмежувався суверенітет Української держави у відносинах з деякими країнами: вона втрачало права на самостійну політику у взаєминах з Польщею й Туреччиною. Поряд із цим Україна повинна була виплачувати певну суму доходів у російську скарбницю. Подібний правовий статус свідчить, що Україна мала після укладання договору з Росією значно більше прав, чим дає автономія або навіть протекторат. Переважна більшість дослідників, які аналізують правовий статус України після Переяславської Ради 1654 р. (М. Грушевський, В. Липинський, Р. Лащенко й ін.), одностайно визнають Україну після 1654 р. державою.
Після укладання договору з Російською державою Б. Хмельницький мав намір змінити зовнішню політику. Він вів переговори зі Швецією, Пруссією, Трансільванією, Литвою, Молдавією, задумавши створити глобальну міжнародну систему, що повинна була базуватися на нових принципах взаємодії європейських держав. Але цим задумам не призначено було здійснитися. В 1657 р. Б. Хмельницький умер.
Політику Б. Хмельницького по зміцненню державності України багато хто намагався продовжити. Однак, незважаючи на прагнення гетьманів П. Дорошенко, І. Мазепи відродити незалежну державу, імперія Романових чіпко тримала Україну у своїх руках і поступово ліквідувала усі права, надані їй договором 1654 р.
Своєрідним явищем у національній політичній думці цього періоду були Пакти і конституції прав і вольностей Війська Запорозького 1710 р., які нині часто іменуються "Конституцією Пилипа Орлика". Було здійснено спробу узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини на основі державницьких традицій пращурів українства та політичного досвіду Запорозької Січі, досягнень західноєвропейської політико-правової науки. Але задумки Пилипа Орлика підтримані не були. Завершили перший етап українського конституціоналізму Решетилівські 1709 р. та Петербурзькі 1728 р. конституції, які зводили нанівець політичні права Гетьманщини, ухвалені за доби Б. Хмельницького. Крапку на праві українського народу на політичне самовизначення поставила Катерина II та створена нею II Малоросійська колегія, скасувавши у 1764 р. Гетьманство, а залишки автономії – протягом наступних двох десятиліть.
3.3 Основні напрямки розвитку суспільно-політичної думки в Україні в ХVIII -XIX ст.
У XVIII ст. в Україні значну роль у розвитку соціально-політичної думки відіграло просвітництво. Активними творцями вітчизняної філософії просвітництва були Г. Сковорода, Яків Козельський, Володимир Капніст, Петро Лодій, Василь Каразін й ін.
Просвітництво – суспільно-політична течія, представники якої прагнули усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут шляхом поширення ідей добра, справедливості, наукових знань.
Серед просвітителів України помітною фігурою на політичному небокраї виступав Григорій Сковорода (1722–1794 р.).
У своїх філософських концепціях і просвітительській діяльності Г.Сковорода приділяє головну увагу людині і її сутності, різко засуджує пороки сучасного йому суспільства, таврує царат як оплот зла, критикує духівництво, чиновників феодального державного апарата, жагуче відстоює рівність між людьми, право кожного, незалежно від соціального стану, на щастя, вважаючи волю найвищим досягненням людини.
Просвітництво в Україні XVIII ст. розвивалося в руслі вимог суспільно-політичного життя, осмислюючи самі гострі й важливі проблеми.
В 40-х роках XIX ст. в Україні формуються два основних напрямки суспільно-політичної думки: ліберально-демократичне й революційно-демократичне. Ідеологами ліберально-демократичного напрямку виступали: Микола Костомаров, Володимир Антонович, Михайло Драгоманів й інші, а революційно-демократичного – Сергій Подолинський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка й інші. Чітке розмежування на два ведучих напрямки проявилося й у діяльності першої таємної політичної організації в Україні – Кирило-Мефодіївськім товаристві. Ця організація виникла в Києві наприкінці 1845 – початку 1846 р. і ставила своєю метою створення слов'янської демократичної федерації на чолі з Україною. Засновниками товариства були професор Київського університету Микола Костомаров, студент Василь Бє-лозерський і чиновник, генерал-губернатор Микола Гулак. Активну участь у діяльності товариства приймав Тарас Шевченко. Організація проіснувала недовго. Царський уряд розкрив й розгромив Кирило-Мефодіївське товариство, а Тараса Шевченко за революційну діяльність заарештували й в 1847 р. віддали в солдати.
Основні ідеї організації й програмні положення викладені в «Книзі буття українського народу» й «Уставі Слов'янського товариства святих Кирила й Мефодія». Товариство ставило завданням національне й соціальне звільнення України: ліквідацію кріпосництва, станових привілеїв, проголошення свободи совісті й т.д. До складу слов'янської федерації передбачалося ввійти Україні, Росії, Польщі, Чехії, Сербії, Болгарії. Вища законодавча влада повинна належати двопалатному сейму, а виконавча – президентові. Члени товариства прагнули створити політичний ідеал, здійснення якого принесло б насамперед волю Україні.
У другій половині XIX ст. в історії суспільно-політичної думки України видне місце займає творчість Михайла Драгоманова (1841–1895 р.). Його суспільно-політична концепція сполучала соціалістичні ідеї соціальної рівності й справедливості з буржуазно-демократичними ідеями конституційного права, широкого місцевого самоврядування, необхідністю політичної боротьби й т.п.
Суть його програми політичної боротьби для українців полягала в тому, щоб домагатися політичних реформ, демократизації й федералізації в рамках Росії й Австро-Угорщини, а центром цієї національної боротьби повинна була стати Галичина. Він уважав, що національні права можуть бути досягнуті на основі політичних свобод – чим більше політичних свобод, тим більше національних прав.
Одним із представників революційно-демократичної течії в політич-ній думці України був І. Франко (1856–1916 р.). Він був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентував увагу не на класових, а на загальнолюдських цінностях. Соціалізм, на думку И. Франко, повинен базуватися на широкому самоврядуванні. Мислитель виступав за рівність всіх націй і вважав, що найкращим рішенням національної проблеми може бути створення державних об'єднань змішаного (федеративно-конфедеративного) типу, основою яких була б солідарність інтересів.

0

14

3.4. Соціально-політична думка про національне відродження й державність України початку XX в.
На початку XX ст. соціально-політична думка в Україні віддзеркалювала перехід українського національно-визвольного руху від стадії культурного українознавства й освіти до організованого просвітительства в масах. Своєрідним кредо ряду політичних мислителів в Україні ставала підтримка й розвиток національного руху за встановлення державності України, за суверенність із Росією на принципах автономії.
Видне місце в історії науки й культури України кінця XIX ст. – пер-шої половини XX ст. займає Михайло Грушевський (1866–1934 р.) – український мислитель і політичний діяч, творець новітньої схеми політичної історії України, декількох конституційних проектів.
Політичні погляди М. Грушевського, представлені в таких його роботах, як “Початки громадянства”, “Хто такі українці і чого вони хочуть” й ін., були продовженням демократичних традицій політичної думки України XIX ст. Він вважав, що державотворення повинне бути справою самого народу. Держава ж повинна захищати інтереси народних мас, забезпечувати їм волю, справедливість, рівноправність. Державний устрій, на думку М. Грушевського, повинен бути принципово новим, без абсолютизму, централізму й бюрократизму влади, як державне вільне об'єднання в національну цілісність. Він обґрунтовує поняття «народ» як національно-етнічну, духовно-культурну спільність, підкреслюючи, що українські народності відрізняється від найближчих сусідів антропологічними особливостями: будовою тіла й психологічних рис – індивідуальними особливостями у відносинах родинних і суспільних, у побуті й культурі й т.п.
Як історик М. Грушевський прагне з'ясувати питання про роль держави в історичному розвитку. Звертаючись до минулого, він стверджує, що Київська держава виникла на своєму рідному ґрунті й не привнесена варягами, що український народ завжди прагнув до соціального й національного звільнення, до утворення української державності.
Займаючи найвищу політичну посаду в першому Українському національному уряді під час революції 1917 р. у Російській імперії, М. Грушевський зробив спробу втілити свої політичні ідеї в життя, зокрема, створити незалежну українську державу. Це знайшло відбиття в 4 Універсалах Центральної Ради. Але й суперечливість цих документів, і нездатність уряду усвідомити дійсний стан справ в Україні й Росії того часу, настрої мас, і зовнішньополітична ситуація не дали можливості втілити ці ідеї в життя.
Після розгрому Центральної Ради в 1919 р. М. Грушевський. емігрував в Австрію. В 1924 р. він повернувся, став академіком АН УРСР, АН СРСР. З 1930 р. працював у Москві.
На початку XX ст. в Україні підсилюється суспільно-політичний рух. Виникають політичні партії, зароджуються прогресивні рухи. Важливою обставиною, що прискорила процес політичної активізації, політичного формування національної буржуазії, зокрема, української, стало назрівання демократичної революції. Багато політичних партій і рухів ставили своєю метою державотворення України. Проблема державності українського народу і його суверенітету займала значне місце в ході української національно-демократичної революції 1917-1920 р.
В 20-х роках в Україні ще існувала певна свобода політичної думки. Представники прогресивної інтелігенції, учені, політичні діячі Володимир Винниченко (1880 – 1951 р.), Дмитро Донцов (1883 – 1973 р.), В'ячеслав Липинський (1882 – 1931 р.), Микола Міхновський (1873 – 1924 р.), Микола Хвильовий і ще багато хто розробляли проблеми державності в Україні, відстоювали ідеї її соборності й суверенності.
Погляди прогресивної інтелігенції й політичних діячів відрізнялися в підходах до рішення соціально-економічних і політичних проблем, віддзеркалюючи різноманітні політичні процеси – від ліберально-демократичних, націоналістичних до соціалістичних, що відбувалися тоді в Україні В умовах становлення й зміцнення Радянської влади усе більше проявляється авторитаризм і тоталітаризм. Розпуск в 1925 році Української комуністичної партії, що легально існувала й вимагала суверенності України, її самостійного політичного й економічного розвитку, привели до переміщення ідеалу соборності й суверенності, становлення державності України в діаспору за рубежем.
Відродження української політичної думки почалося після проголо-шення державної незалежності України в серпні 1991 р.
3.5 Зародження і утвердження сучасної політичної думки  й політичної науки в Україні
У роки радянського політичного режиму, панування марксистсько-ленінської ідеології політична думка в Україні фактично не просунулась уперед порівняно з ідеями та думками, висловленими її найвидатнішими представниками в дореволюційні часи та в еміграції. Це пов'язано, насамперед, з тим, що в СРСР політичну науку переважно репрезентувало таке вузько класове і догматичне вчення, як "науковий комунізм". Тому, здобувши незалежність, Україна вимушена була починати фактично з азів політичної науки, без якої неможливий демократичний розвиток жодної держави.
В 90-ті роки ХХ ст. в Україні розпочався справжній політологічний ренесанс. Поступово були реформовані старі й створені нові кафедри політології в вузах, виникли відповідні відділи в академічних інститутах, наукові установи.
Звичайно, все це з'явилося не на порожньому місці. Безцінним для політичного відродження України став досвід світової політичної науки. Особливо тих закордонних установ, де постійно вивчають українську політичну думку, розвивають політичну науку та аналізують сучасні політичні проблеми й перспективи розвитку нашої держави. Насамперед це наукові українські заклади в еміграції. Серед них слід виділити такі:
- Український соціологічний інститут у Відні. Перший науковий український заклад в еміграції, заснований в 1919 р. М. Грушевським. Проіснувавши до 1922 р., інститут підготував і видав друком ряд робіт М.Грушевського, М. Драгоманова, С. Подолинського і ін.
- Український вільний університет. Науково-педагогічний та видавничий український заклад, заснований у Відні. Потім функціонував у Празі, а з 1945 р. – у Мюнхені.
- Східно-Європейський дослідницький інститут ім. В. Липинсько-го. Діє з 1963 р. у Філадельфії (США). Тут зберігають, опрацьовують та публікують архівні матеріали і творчий доробок В. Липинського, інші документи, пов'язані з новітньою історією України.
У 90-ті роки ХХ ст. заявили про себе і вітчизняні політологічні центри. До них, зокрема належать:
– інститут держави і права ім.. В.М. Корецького НАН України. Науково-дослідницька установа, де досліджується широке коло правових, політичних та міжнародних проблем, що мають важливе значення для розвитку як юридичної, так і політичної науки, становлення української правової держави. Головні напрямки наукових досліджень – теоретичні і прикладні проблеми формування України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави; роль закону в регулюванні суспільних відносин; ефективність реалізації чинного законодавства; історія розвитку політико-правових інститутів в Україні; права і свободи людини і громадянина та ін.
– Українська асоціація політологів. Утворена в 1991 р. у Києві з ме-тою сприяти розвиткові політичних наук в Україні, підготовки наукових кадрів, вироблення рекомендацій для поліпшення соціально-політичної ситуації в республіці, підтримки зв'язків і обміну досвідом із політологічними центрами зарубіжних країн і міжнародних організацій.
– Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України – науково-дослідницька установа, утворена в 1991 р. у Києві. Головний напрям діяльності – дослідження закономірностей політичного розвитку та етнонаціональних процесів. У структурі інституту діють відділи етнополітології, теоретичних та прикладних проблем політології, національних меншин та ін. Також при цій установі діють наукові центри політичних технологій, історії політології, проблем церкви та етноконфесійних досліджень і ін.
– Українська академія політичних наук. Добровільна громадська організація, що об'єднує науковців, викладачів навчальних закладів, працівників органів державної влади та управління, місцевого самоврядування з метою сприяння розвитку політичної науки.
Поряд з державними установами проблеми політичної науки вивча-ються і досліджуються цілою низкою приватних установ. Значну роль в розвитку прикладної політології відіграють соціологічні центри, які постійно проводять соціологічні дослідження політичної думки населення України і дають свої експертні оцінки політичним рішенням, рекомендації по вирішенню тих чи інших політичних проблем.
Утвердженню політичної думки в українському суспільстві в сучас-них умовах значною мірою сприяє система вищої і частково середньої освіти в Україні, яка зорієнтована на затвердження політичних знань у молодіжному середовищі.
Питання й завдання
1. Назвіть основні риси, властиві розвитку політичної думки в період Київської Русі.
2. В яких творах викладені основні політичні ідеї княжої доби?
3. Назвіть особливості соціально-економічного розвитку України в XVI – першій половині XVII ст.
4. Яка роль Б. Хмельницького в становленні української державності?
5. Який внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія?
6. Проаналізуйте вимоги Кирило-Мефодіївського товариства по форму-ванню державно-політичного ладу.
7. Які політичні ідеї М. Драгоманова роблять його одним із найвизначні-ших представників української політичної думки?
8. Як і ким висвітлювалися проблеми національного відродження й державності в суспільно-політичній думці України другої половини XIX – початку XX ст.?
9. Які основні проблеми постали перед політичною думкою після набут-тя Україною незалежності?
Рекомендована література
1. Гетьмани України. Історичні портрети. – К., 1990.
2. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991.
3. Левенець Н.А. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки. Проблеми становлення та розвитку. – К., 2001.
4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.- Львів, – 2001.
5. Політологія: наука про політику/ За ред. Кременя В.Г. – К.–Х., – 2001.
6. Політологія: історія та методологія / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К., 2000.
7. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.
8. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К., 2004.
9. Українська політологія: витоки та еволюція. Навч. посібник/ За ред. Ф. Кирилюка – К., 1995.
10. Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз. – К, 1996.

0

15

Тема 4. Політична ідеологія. Сучасні ідейно-політичні течії
4.1 Поняття, структура й функції політичної ідеології
4.2 Лібералізм і неолібералізм
4.3 Консерватизм і неоконсерватизм
4.4 Соціалізм і сучасна соціал-демократія
4.5 Націоналізм і його форми
4.6 Фашизм та неофашизм

0

16

Оформлення ідейно-політичних течій розпочалося в ХIV ст., в епоху Відродження в процесі звільнення суспільної і індивідуальної свідомості від релігії. Заміна релігійної картини світу раціональним поясненням оточуючої людину дійсності, потребувала нових ідеалів і аргументів. Їх пошук розтягнувся на декілька століть і, в кінцевому рахунку, заклав основи сучасних ідейно-політичних течій.
4.1 Поняття, структура й функції політичної ідеології
Ідеологія може виражати інтереси й цінності різних по своїй чисель-ності й впливу, однак досить великих суспільних груп. Традиційно голов-ними носіями ідеології були класи: буржуазія, робітничий клас, селянство, дрібна буржуазія й ін., а також нації. У наші дні в індустріально розвинених демократичних державах у зв'язку із втратою класовою диференціацією колишньої політичної значимості на передній план все помітніше виступають інші, у тому числі й не матеріальні цінності, що виражаються, наприклад, в ідеології "зелених".
Ідеологія може бути виражена в різних формах: економічній, релігійній, правовій й ін. Вона вважається розвинутою, зрілою, коли стає політичною ідеологією, тобто виражає колективні цінності й інтереси в обов'язковій для всього суспільства формі. Політична ідеологія зв'язує цілі, яких дотримуються в ній, і ідеали з реальною політикою, певним державним і суспільним устроєм. Одні політичні ідеології спрямовані на стабілізацію політичного порядку, його збереження й зміцнення, інші виражають прагнення до змін у суспільно-політичному житті, до зміни владних еліт, політичної модернізації.
Узагальнюючи сказане, політичну ідеологію можна визначити як сукупність систематизованих ідей, поглядів, уявлень тієї або іншої соціальної групи (спільності), що містить теоретичне осмислення політичного життя й захищаюча її інтереси й цілі за допомогою політичної влади.
Прийнято виділяти три рівні реалізації політичної ідеології: теоретико-концептуальний, програмно-директивний і практичний
Теоретико-концептуальний. На цьому рівні формулюються основні положення політичної теорії, обґрунтовуються певні цінності й ідеали, які лежать в основі пропонованого типу суспільного устрою.
Програмно-директивний. На цьому рівні соціально-філософські принципи й ідеали переводяться в конкретні політичні програми, гасла й вимоги політичних еліт, політичних партій.
Безпосереднім носієм цих програм й установок є політична еліта. Однак без специфічних організацій, що поєднують класи й соціальні групи й направляють їх зусилля, реалізація програм не реальна. Тому джерелом програм і директив виступають політичні партії, а також держави в особі державного апарата.
Практичний. Впровадження в суспільну свідомість певних ідеологічних установок у вигляді програм, гасел і вимог приводить до певного типу політичної поведінки. Сила тієї або іншої ідеологічної системи визначається ступенем освоєння громадянами її цілей і принципів, мірою їхнього втілення в практичних справах і вчинках широких верств населення. Таким чином, політична ідеологія з'являється як система світогляду і концепцій відносно навколишнього світу, певне світорозуміння й у той же час система політичних орієнтацій й установок. Це одночасно навчання (доктрина), програма й політична практика.
Виступаючи одним з найважливіших компонентів політики, ідеологія відіграє важливу роль у соціальному житті, виконує в суспільстві наступні функції:
– Оволодіння суспільною свідомістю. Будь-яка ідеологія прагне залучити на свою сторону як можна більше число людей і направити їхню активність на реалізацію властивих їй цілей, завдань і пріоритетів. Здійснення цієї функції допускає наявність у якості органічної складової частини політичної ідеології критеріїв оцінки минулого, сьогодення й майбутнього в політичному житті суспільства.
– Прагнення ідеалізувати майбутнє. Політична ідеологія, як правило, не ставить завдання наукового обґрунтування свого змісту, своїх положень і висновків. Її завдання – збуджувати віру в правильність обраної окремою суспільною групою політичної, економічної й соціальної стратегії розвитку суспільства.
– Компенсація соціальної незадоволеності надією на благополучну зміну соціального буття. Це викликано, з одного боку, тим, що політична ідеологія відбиває дійсність у формі ідеалів і цілей, які погано погоджується з науковим обґрунтуванням. А з іншого боку, практична перевірка положень політичної ідеології утруднена складністю, різноманіттям і суперечливістю соціально-політичних процесів.
– Спрямованість на інтеграцію суспільства. Виражаючи інтереси певної соціальної групи або класу, політична ідеологія націлена на об'єд-нання суспільства в цілому. Найбільш яскраво інтеграційна функція проявляється в національних ідеологіях, що прагнуть згуртувати всіх представників націй для досягнення загальних цілей, особливо при протистоянні іншим націям або державам.
4.2 Лібералізм і неолібералізм
Історично першою світовою політичною ідеологією, що одержала широке поширення серед різних народів планети, з'явився лібералізм (від лат. liberalis – вільний). Він сформувався на основі соціальних навчань Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Л. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо, А. Сміта, І. Канта й де-яких інших мислителів у ХУ11-ХУ111 ст. і досяг своєї найбільшої теоретичної систематизації й класичної завершеності в Х1Х ст.
Лібералізм – це ідеологічна та політична течія, яка об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод.
Ранній лібералізм виражав інтереси третього стану й насамперед буржуазії, яка боролася проти феодальних обмежень, утисків з боку знаті й абсолютистської держави.
Базові цінності класичного лібералізму містять у собі наступні по-ложення:
• Абсолютна цінність людської особистості й природна (від наро-дження) рівність всіх людей;
• Існування певних невідчужуваних прав людини, таких як право на життя, волю, справедливість;
• Державотворення на основі загального консенсусу з метою збере-гти й захистити природні права людини;
• Саморегулювання економіки за законами конкуренції й вільного ринку
• Релігійна віротерпимість і перетворення моралі в приватну справу й ін.
У ході історії зміст ліберальної ідеології перетерпів істотні зміни й значно розрізняється залежно від періоду часу, конкретних країн і партій. У своїй завершеній, класичній формі лібералізм зложився й затвердився в державному устрої Великобританії, США, Франції й ряду інших європейських країн у другій половині Х1Х ст.
Однак уже на початку ХХ ст. політична практика ліберальних держав поставила під сумнів цілий ряд ліберальних цінностей й установок. В умовах глибокої класової й соціальної нерівності проголошувана лібералізмом індивідуальна свобода й права особистості в цілому багато в чому залишалися привілеєм імущих класів. Найбільшої гостроти протиріччя в західних країнах досягли в 20-і роки ХХ ст., які ввійшли в історію як "ера великої депресії". Економічні й соціальні стреси цих років вимагали перегляду теоретичних і політичних принципів ліберальної доктрини.
На зміну "класичному лібералізму" була розроблена концепція "нового" або "соціального" лібералізму.
У фундамент концепції "нового лібералізму" були покладені ідеї анг-лійського економіста Д. Кейнса, що обґрунтував необхідність контролю з боку держави за економічними процесами.
Гаслом "нового лібералізму" стала "держава загального благоденства" з її програмою допомоги найбільш незахищеним суспільним прошаркам на основі активного втручання держави в економічне життя через податки, державну власність, бюджет, планування. Характерною рисою "нового лібералізму" стала активна соціальна політика: доступне всім медичне обслуговування, безкоштовна шкільна освіта, розширення системи соціального забезпечення й т.д.
Після Другої світової війни лібералізм одержав "другий подих" на шляху реформування європейського суспільства. Ліберальні партії знову стали реальною політичною силою в Англії, США, Німеччини, Японії, а також у ряді інших індустріально розвинених держав.
Кризові явища в західному суспільстві в 70-х р. ХХ ст. поставили перед ідеологами ліберальної думки складне завдання: розробки нових підходів до соціальних, економічних, політичних проблем сучасного постіндустріального суспільства. Цю фазу в розвитку лібералізму відносять до неолібералізму.
Економічна платформа неолібералізму заснована на поєднанні меха-нізму вільного ринку з державним контролем за економічним життям. При цьому на зміну заборонним мірам державного контролю приходять заохочувальні. Неоліберали розробляють програми роздержавлення власності, виступаючи за народну власність.
Неоліберали також вимагають рішучої децентралізації державного регулювання, свого роду поділу функцій між вищими й нижчими органами державної влади.
Як і раніше, неолібералізм відстоює максимально можливу свободу особи, пріоритет інтересів і прав людини й родини перед соціальними групами, класами або державою.
Ідеологія й політика лібералізму й нині має багато прихильників. Сучасний ліберальний рух нараховує понад 100 партій з чисельністю понад 3 мільйони членів, більшість із яких об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений ще в 1947 році.
В Україні також є кілька політичних партій, які дотримуються ліберальної ідеології. Але істотної підтримки виборців на виборах вони не отримують.
4.3 Консерватизм і неоконсерватизм
Консерватизм – це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримку існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей.
Термін "консерватизм" походить від латинського "conservo" – охороняю, зберігаю. Консервативна політична ідеологія виникла як реакція на ідеали, образ думки, вимоги й реальні успіхи лібералізму, і насамперед на радикальні ідеї й перетворення Великої французької революції 1789 р. Вперше термін "консерватизм" увів у науковий оборот французький письменник Ф. Шатобріан, засновник журналу "Консерватор" (1818-1820 рр.). Найважливіші представники раннього консерватизму – англійський мислитель і політичний діяч Э. Берк, французькі суспільні діячі Ж. Местр і Л. Бональд.
У розвитку консерватизму можна виділити два етапи: класичний консерватизм і неоконсерватизм.
Основні ідеї класичного консерватизму:
• Визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалості людської природи;
• В економічній сфері акцент робиться на розвитку приватного підприємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;
• Недоторканість, святість приватної власності;
• Ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка законності та правопорядку в суспільстві;
• Держава вторинна щодо громадянського суспільства, яке має морально-релігійні засади;
• Політика підпорядкована релігійній моралі;
• Функціонування суспільства врегульовують не лише закони, але й звичаї;
• Переконаність про вроджену нерівність людей.
Консерватизм як ідейно-політична течія відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу.
У середині 70-х рр. ХХ ст. починає формуватися неоконсерватизм, який виник у процесі перегляду ідей, цінностей класичного консе-рватизму та лібералізму, і можна вважати, що він є їх своєрідним синте-зом.
У теоріях неоконсерватизм виділяються такі дві важливі думки: 1) необхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини; 2) ідея зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності. Неоконсерватори вважають, що пріоритетними в соціальному розвитку є інтереси держави та нації, а не окремого індивіда.
Неоконсерватори виступають проти надмірного обкладання податками великого капіталу з метою перерозподілу засобів на користь незаможних верств населення. Будучи затятими супротивниками зрівняльного розподілу, вони вимагають скорочення державних соціальних програм. Консерватори переконані, що перетворення держави в "дійну корову" розбещує людину. Індивід повинен розраховувати на свої власні сили, а також на солідарну підтримку своїх родичів і співгромадян. Сучасна держава, на їхню думку, повинна створювати рівність можливостей, але не рівність результатів.
Одне із центральних місць у поглядах неоконсерватизма займають морально-етичні проблеми. Навіть чисто економічні програми розглядаються ними через призму моралі. Без відношення до праці як однієї з головних моральних цінностей не можна домогтися, на їхню думку, економічного росту.
Ріст злочинності й наркоманії, розпад родини, низька якість освіти, забуття культурних традицій, забруднення навколишнього середовища – ось проблеми, які вимагають, на думку ідеологів неоконсерватизма, негайного рішення.
Основні ідеї неоконсерваторів:
• Формування сильної влади, збереження в суспільстві сильної по-зиції держави;
• Допуск до політичної влади лише представників елітних проша-рків суспільства;
• Сила державної влади – в її професіоналізмі та моральності;
• У міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, насамперед економічна зацікавленість.
В цілому консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне, щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого.
Зараз неоконсервативної ідеології дотримуються тільки деякі великі політичні партії в західних країнах (республіканська в США, ліберально-консервативна в Японії, консервативна в Англії), але коло прихильників консерватизму розширюється.
У сучасній Україні неоконсервативних позицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та ін.

0

17

4.4 Соціалізм і сучасна соціал-демократія
Третьою найбільш впливовою світовою політичною ідеологією є соціалізм. Ідеї соціалізму виникли в далекій давнині. Відповідно до них будувалося життя ранньохристиянських громад. Але своє теоретичне й ідеологічне оформлення соціалізм одержав тільки в Новий час у роботах класиків утопічного соціалізму Т. Мора, Т. Кампанелли, Р. Оуена, Ш. Фур'є, А. Сен-Сімона.
У середині Х1Х ст. спробу дати наукове обґрунтування ідеології соціалізму розпочали німецькі мислителі К. Маркс і Ф. Энгельс. На базі навчання К. Маркса й Ф. Энгельса сформувалася велика ідеологічна течія марксистський соціалізм.
На початку ХХ ст. марксизм розколовся на дві протиборчі один з другою галузі: ленінізм (більшовизм) і соціал-демократію. Таким чином, у рамках соціалістичної ідеології сформувалися два нових ідеологічних напрямки: комуністичне й соціал-демократичне.
Загальні ціннісні установки комуністичної й соціал-демократичної ідеологій:
• Ідея рівності й братерства всіх людей;
• Заснована на рівності, соціальна справедливість;
• Пріоритет суспільного над особистим;
• Визнання необхідності енергійного втручання держави в регулю-вання суспільних відносин.
Однак у конкретних соціально-політичних й економічних програмах між цими ідеологічними напрямками пролягає глибока прірва.
Комуністична ідеологія являла собою вкрай радикальну течію, яка акцентувала увагу на революційних методах побудови "світлого комуністичного майбутнього". Соціалізм розглядався як перша, нижча, незріла фаза комунізму – суспільно-економічної формації, для якої характерні:
• Ліквідація приватної власності й експлуататорських класів;
• Затвердження суспільної власності на засоби виробництва, та ведучої ролі робітничого класу;
• Здійснення принципу "від кожного – за здібностями, кожному – за працею";
• Забезпечення на цій основі соціальної справедливості, умов для всебічного розвитку особистості.
Реалізація цієї ідеології на практиці здійснювалася через соціальне насильство, повну заборону приватної власності, ринкових відносин і політичної опозиції. У результаті цього соціалістичний громадський порядок протиставив себе свободі й демократії. Це привело не тільки до глибокої кризи й ліквідації самого порядку, але й до кризи уявлень про соціалізм.
У деяких країнах комуністична ідеологія виявилася здатна до реформування. Так, у Китаї, сприйнявши ряд ринкових, національних й інших ідей, вона є ідейною основою швидкого, динамічного економічного росту й соціального розвитку.
Більш життєздатною й соціально-ефективною на практиці виявилася ідеологія соціал-демократизму, що затверджує:
Пріоритет мирних еволюційних засобів досягнення рівності й соціа-льної справедливості;
• Відмову від насильницьких форм класової боротьби;
• Пропаганду концепції соціального партнерства, згладжування соціально-економічних протиріч;
• Активне державне втручання в економічне життя суспільства, перерозподіл доходів на користь незаможних, розвиток державного сектора економіки й численних державних соціальних програм.
Соціал демократичний підхід розглядає соціалізм як суспільний лад, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпечення росту середнього класу, досягненням вищого рівня політичної, соціальної, економічної свободи, соціальної рівності та справедливості.
Соціал-демократична ідеологія є сьогодні політичною доктриною центристських сил, хоча зароджувалася вона як "ліва" ідеологія усередині марксизму. Пластичність теоретичних положень, які ніколи не мали ортодоксального характеру, дозволила їй органічно змінюватися разом зі зміною соціальної дійсності.
Сучасна соціал-демократія інтегрувала досягнення політичної думки різних напрямків, наприклад, марксизму й лібералізму, і створила ідеологію, що виражає інтереси широких верств суспільства: робітників, інтелігенції, підприємців.
Світова соціал-демократія – організована політична сила й координатором її діяльності виступає Соціалістичний Інтернаціонал. В уставі Соцінтерна відзначено, що ця організація поєднує партії, метою діяльності яких є демократичний соціалізм. Соцінтерн створений для зміцнення зв'язків між соціал-демократичними партіями, координації їхньої політичної діяльності й поширення зв'язків з іншими партіями.
4.5. Націоналізм і його форми
Ідеологія націоналізму виникла в епоху становлення ліберальних національних держав і в певному розумінні є продовженням лібералізму, перенесенням його ідеалів на сферу національного життя.
Ідеологія націоналізму:
• обґрунтовує пріоритетність національних інтересів;
• формулює цілі і цінності нації як суб'єкта політичного процесу, дійової особи історії.
В сучасній ідеології націоналізму виділяють три течії: демократичний націоналізм, національний екстремізм та шовінізм. Спільною рисою усіх течій націоналізму є акцентування національної ідеї – ідеї про утворення націями своїх національних держав. А відмінності у трактування її змісту та співвідношення з іншими ідеями і іншими завданнями.
Демократичний, а точніше ліберально-демократичний націоналізм – це конструктивна течія, закладена у фундамент більшості демократичних держав. Демократичний націоналізм не заперечує прав людини, а захищає їх разом із правом національної ідентичності, культурного розвитку. Він розглядає націю та її політико-державне самовизначення не як самодостатність, а в контексті демократизації суспільного життя, реалізації гуманістичних ідеалів. За своєю природою такий націоналізм апелює до розуму, до загальнолюдської моралі. Стверджуючи необхідність (а в певні періоди – пріоритетність) вирішення національного питання для даної нації (у тих аспектах, в яких воно існує), демократичний націоналізм не нехтує розв'язанням інших невідкладних питань політичного, соціального і економічного розвитку. Націоналізм у цьому випадку обумовлений історичною стадією розвитку тієї нації, яку представляють національні демократи, а їхній демократизм випливає з прагнення включити свою націю у загально цивілізаційний процес, прилучити її до ринку, демократії та інших надбань сучасної цивілізації.
Демократичний націоналізм притаманний усім державним націям із ліберальним конституційним ладом. В той же час він має певні відмінності у двох типах країн: там де національна державність існує тривалий час і їй уже ніщо не загрожує, і там, де така державність щойно утверджується і до певної міри ще перебуває під загрозою. У другому випадку демократичний націоналізм, сповідуючи ті ж самі принципи, що й у першому, за формою менш толерантний, він більше наголошує на правах нації (особливо в царині мовно-культурного розвитку), на проблемах її безпеки, частіше апелює до емоцій.
Національний екстремізм і шовінізм – це два протилежні за завдан-ням, але однакові за методами боротьби різновиди право-радикального націоналізму.
Національний екстремізм виступає з позицій захисту інтересів "сво-єї" нації, її культури, мови, відкидаючи при цьому аналогічні права для інших національних та етнічних груп.
Шовінізм – агресивна форма націоналізму, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації, схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті.
Національний екстремізм притаманний націям, що самостверджуються, а шовінізм – панівним націям або таким, що прагнуть домогтися панування над іншими народами. Якщо в шовінізмі присутній момент біологічного обґрунтування переваг власної нації та її політичних цілей, то він перетворюється у расизм.
Названі течії право-радикального націоналізму є різновидом політичного екстремізму, що використовує національні, імперські (або расові) гасла для досягнення своїх політичних цілей. Часто його корені – загально соціальні або загальнополітичні. Тому і пояснення причин домінування цього націоналізму треба шукати не в природі національних рухів, як таких, а в тих суспільних умовах , за яких вони розгортаються.
Таким чином, існує націоналізм як прагнення націй до збереження своєї ідентичності, створення умов для розвитку своєї самобутності, як пошуки шляхів політичного самоствердження, передусім через створення власної держави. А є націоналізм як гіпертрофія цих прагнень, як ексклюзивна ідея нації, якій підпорядковуються всі інші ідеї і прагнення. Наближеною до цієї форми націоналізму є ідеологія фашизму.
4.6. Фашизм і неофашизм
Фашизм (від латинського fascio –пучок, в'язка) –ідейно-політична течія, що сформувалась на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості.
Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Б.Муссоліні (1922 – 1945) та Німеччині за режиму А. Гітлера (1933- 1945).
У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують "давні інстинкти" людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія "гальмує єдність нації". Ідеал суспільного ладу для фашизму – тоталітарна держава, позбавлена "хиб ліберальної демократії", здатна до всеохопного контролю за особою в суспільстві в ім'я єдності та процвітання "великої раси", а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її "гниттю". Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не може завоювати собі життєвий простір, має загинути , – заявляв Гітлер.
Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію:
• на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу;
• заперечували поняття "клас" і "класова боротьба", а визнавали головними політичними поняттями –"раса", "нація", оскільки класи роз'єднують вищу спільність людей – націю;
• не визнавали жодних прав робітників, службовців.
Апологети фашизму вважали, що профспілки збурюють "стадні ін-стинкти" працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись.
Основу формування фашистських або профашистських режимів в Італії, Німеччині, Іспанії, Угорщині, Хорватії, Румунії, Словаччині та інших країнах становили вкрай ідеологізовані партійні організації, з жорстокою, напіввійськовою структурою, з лідерами-вождями на чолі. Здобуваючи тими чи іншими засобами державну владу, вождистські партії перетворювали державу на знаряддя втілення націоналістичних утопій, обґрунтування колоніальних загарбань, проведення репресивних заходів проти політичних супротивників і всіх, хто не згоден з політикою режиму.
Нацизм – різновид фашизму в Німеччині, походить від назви націо-нал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Прийшовши у 1933 р. до влади, нацисти застосували найжорстокіші методи і форми насильства для придушення всіх прогресивних рухів, організували кривавий терор щодо політичних противників і представників "неповноцінних (як вони проголошували) рас", насамперед євреїв. Оголосили непримиренну війну прогресивній культурі. Нацисти розв'язали Другу світову війну 1939 -1945 рр., у ході якої широко застосовували геноцид щодо євреїв, слов'ян та інших "неарійських" народів.
Після розгрому нацистської Німеччини безславно впали фашистські режими в інших європейських країнах.
Проте від фашизму людство ще не вилікувалося. Модифікований повоєнний фашизм нині зветься неофашизмом. Як політична течія він виник у 60-х роках ХХ ст.. Тоді ж формувалася його ідеологія та неофашистські організації, які діють майже у всіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та Африці.
Неофашизм – різноманітні варіанти відтворення елементів ідеоло-гії і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.
Неофашистська ідеологія дещо відсунула на другий план гітлерівську расистську тезу про перевагу німців над сусідніми європейськими народами. Неофашисти говорять тепер про білу людину взагалі, яку протиставляють "кольоровим народам". Неофашисти США, наприклад, твердять про "перевагу англосаксонської раси".
Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження "справжнього", "первісного", "чистого" фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію "нового", "гуманізованого" фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твердження, що людина – хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів.
Питання й завдання
1. З'ясуйте причини появи ідеологій.
2. Які функції здійснює політична ідеологія?
3. Назвіть характерні риси лібералізму та неолібералізму.
4. Які цінності являються базовими в ідеології консерватизму?
5. В чому особливість більшовицької версії соціалізму?
6. Які відмінні особливості соціал-демократичної ідеології?
7. У чому різниця між демократичним націоналізмом і право-радикальними різновидами націоналізму: національним екстремізмом і шовінізмом?
8. В чому суть фашистської ідеології?
9. Чи існує в Україні підґрунтя для розвитку неофашизму?
Рекомендована література
1. Галкин А. Консерватизм как система ценностей: Взлеты и падения // Мировая экономика и международные отношения. – 2001. – № 2.
2. Волинський А. Ідеологічна структуризація суспільно-політичних інтересів // Політичний менеджмент. – 2004. – № 5. – С. 71 – 81.
3. Заболоцький В.П. Лібералізм: ідея, ідеал, ідеологія. – Донецьк, 2001.
4. Капустин Б. Г. Что такое либерализм? // Свободная мысль – ХХI. – 2004. – № 8. – С. 33– 55.
5. Капустин Б. Г. Что такое консерватизм? // Свободная мысль -ХХI. – 2004. – №2. – С. 44 – 53.
6. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.- Львів, – 2001.
7. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.
8. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К., 2004.
9. Честнейшин Н. В. Консерватизм и либерализм: тождество и различие. // Полис: политические исследования. – 2006. – № 4. – С. 168 – 173.
10. Рахшмир П.Ю. Происхождение фашизма. М.: Наука, 1981
11. История фашизма в Западной Европе. М.: Наука, 1987
12. Галкин А.А. Размышления о фашизме // Социальные трансформации в Европе ХХ века. М., 1998
13. Дамье В.В. Тоталитарные тенденции в ХХ веке // Мир в ХХ веке. М.: Наука, 2001

0

18

Тема 5 Політична влада
5.1 Сутність влади: основні теоретичні підходи
5.2 Структура політичної влади
5.3 Види влади. Специфіка політичної влади
5.4 Проблеми легітимності влади

0

19

Тема влади є центральною в політології. Вона дає ключ до розуміння політичних інститутів, політичних рухів і самої політики. Визначення поняття влади, її сутності та характеру має найважливіше значення для розуміння природи політики та держави, уможливлює виокремлення політики й політичних відносин з усієї сукупності соціальних відносин.
5.1. Сутність влади: основні теоретичні підходи
Поняття “влада” у повсякденному житті й у науковому середовищі вживається в різних значеннях. Філософи говорять про владу над об'єктивними законами суспільства, соціологи – про владу соціальну, економісти про владу – господарську, юристи – про державну владу, природознавці – про владу над природою, політики – про політичну владу, психологи – про владу людини над собою, батьки – про сімейну владу й т.п.
Феномену влади приділяли пильну увагу всі видатні представники політичної науки. Уже античні мислителі Платон, Аристотель й інші намагалися проникнути в сутність соціальної природи політичної влади. У середні століття й Новий час до проблем влади великий інтерес проявляли Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Локк, Э. Кант і багато інших. Істотні внески у розробку теорії влади зробили Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, М. Вебер.
Питання влади перебувають у центрі уваги сучасної політології й соціології. Але незважаючи на пильну увагу вчених до проблем влади, багато закордонних дослідників пишуть про ореол містики й таємничості, які оточують владу, про те, що поняття влада “смутно”. Французький учений Шевальє писав, що реальна влада завжди вабила до себе більше, чим міркування про неї. М.С. Хрущов у своїх мемуарах висловився про владу так: “Можна насититися всім: їжею, жінками ..., не можна насититися тільки владою, її хочеться усе більше й більше”.
Так що ж таке влада?
Історичний досвід показує, що там, де з'являється необхідність у по-годжених діях людей (будь те окрема родина, група, соціальна верства, нація або суспільство в цілому), відбувається підпорядкування їхньої діяльності досягненню певних загальних цілей. І одночасно визначаються провідні й ведені, пануючі й підвладні, пануючі й підлеглі. Мотиви підпорядкування досить різноманітні. Вони можуть бути засновані на зацікавленості в досягненні поставленої мети, на переконанні в необхідності виконання розпоряджень, на авторитеті пануючих або просто на почутті страху перед небажаними наслідками у випадку непокори.
Таким чином, владні відносини об'єктивно властиві громадському життю. Вони необхідні для підтримки цілісності і єдності суспільства, для організації суспільного виробництва.
У політології існує кілька напрямків наукової думки, що представляють різні методологічні підходи до вивчення влади, її сутності, природи й т.п. Основні з них:
• телеологічний, що характеризує владу як стійку здатність досяг-нення поставлених цілей, одержання намічених результатів за допомогою інших людей;
• біхевіористський, що розглядає владу як особливий тип поведін-ки, при якому одні люди командують, – а інші – підкоряються (англійське слово behavior у перекладі означає "поведінка”); Цей підхід індивідуалізує розуміння влади, зводячи його до взаємодії реальних особистостей.
• інструменталістський, що трактує владу як можливість викорис-тання певних засобів впливу, у тому числі насильства;
• структурно-функціналістський, що розглядає владу як власти-вість соціальної організації, як спосіб самоорганізації людської спільності, заснований на доцільності поділу функцій управління й виконання;
• реляціоністський, що розглядає владу як взаємодію індивідів, коли один індивід змінює поведінку іншого.
Крім названих, існують й інші підходи до проникнення в сутність влади.
З урахуванням багатоаспектності влади можна дати лише саме загальне її визначення.
Влада – це здатність і можливість здійснювати свою волю, вплива-ти на діяльність, поведінку людей за допомогою різного роду засобів – права, авторитету, примуса, переконання, насильства.
5.2 Структура політичної влади.
Основними компонентами влади є її джерела, суб'єкти, об'єкти, ресурси й процес, що є результатом взаємодії всіх її компонентів і що характеризується, насамперед механізмом, що забезпечує стабільність усього процесу володарювання.
Джерела влади – владна першооснова. Як джерела влади можуть виступати авторитет, сила, закон, багатство, знання, соціальний і політичний статус, харизма й т.д. Американський футуролог О. Тоффлер у книзі “Зміщення влади: знання, багатство й сила на порозі ХХ століття” докладно аналізує три основних джерела, що живлять владу. Згідно О. Тоффлеру, сила, багатство й влада зв'язані в єдину систему, у певних умовах взаємозамінні й у сукупності націлені на підтримку влади. Кожний із цих джерел дає владі певну якість: сила або погроза її застосування здатні лише на грубий примус, функціонально обмежені й властиві лише владі нижчого рівня. Багатство є джерелом влади середньої якості, що може мати у своєму розпорядженні як негативні, так і позитивні засоби стимулювання. Знання лежать в основі влади вищої якості, найбільш ефективної. Тоффлер стверджує, що в сучасному світі знання (у різних формах: інформації, науки, мистецтва, етики) у силу своїх переваг – нескінченності (невичерпності), загальнодоступності, демократичності – підкорили силу й багатство, ставши визначальним фактором функціонування влади.
Суб'єкти влади – носії влади, активна діюча величина в системі влади, від якої виходить вплив, випливають розпорядження, вказівки.
Суб'єкти влади, узяті в іншому відношенні, можуть бути і є самі об'єктами для вищестоящої влади.
Об'єкти влади – явища, предмети, органи, установи, підприємства, населення, на керівництво (керування) якими за законом або підзаконними актами спрямована діяльність влади.
Суб'єкти політичної влади мають складний, багаторівневий характер. Її первинними авторами є індивіди й соціальні групи, вторинними – політичні організації; суб'єктами найбільш високого рівня, що безпосередньо представляють у владних відносинах різні групи й організації, – політичні еліти й лідери. Зв'язок між цими рівнями може порушуватися.
Таким чином, суб'єктом влади може бути окрема людина, організа-ція, спільність людей, наприклад народ або навіть світове співтовариство, об'єднана наприклад в ООН.
Безпосереднім суб'єктом влади звичайно виступають ті люди, які концентрують у своїх руках величезний вплив і довіру, фінансову могутність, потужні важелі впливу на інших людей.
Республіканська форма правління, демократичний політичний режим припускає владу народу, яку він реалізує безпосередньо (безпосередня демократія) і опосередковано через своїх представників у вищих органах політичної влади (представницька демократія). Однак можливості безпосередньої демократії обмежені багатьма обставинами. По-перше, занадто мало форм, що дозволяють залучити до вирішення політичних питань відразу весь народ (вищими із цих форм є вільні вибори й референдуми). По-друге, політичне керування суспільством – це постійна, компетентна робота. Представити в ролі такого органа весь народ просто неможливо. От чому влада народу – це насамперед представницька демократія, народ делегує свої владні права відповідним органам влади (законодавчим, виборчим, судовим) і конкретним особам (президент, прем'єр-міністр).
Влада неможлива без підпорядкування об'єкта. Суб'єкт завжди прагне, окрім засобів примуса, підкорити своїй волі об'єкт. Готовність об'єкта до підпорядкування залежить від ряду факторів: від власних якостей об'єкта володарювання, від характеру висунених до нього вимог, від ситуації й засобів впливу, які має в своєму розпорядженні суб'єкт. В остаточному підсумку в об'єкта владної волі завжди є нехай крайній, але все-таки вибір – загинути, але не підкоритися. Усвідомлення залежності влади від рівня покірності населення знайшло своє практичне політичне вираження в акціях громадянської непокори, широко використовуваних у сучасному світі, у тому числі й в Україні, як засіб ненасильницької боротьби.
Важливою соціальною причиною підпорядкування одних людей ін-шим є нерівномірний розподіл ресурсів влади.
Ресурси влади – це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об'єкт влади відповідно до цілей суб'єкта. Ресурси влади дуже різноманітні. Вони можуть застосовуватися для заохочення, покарання або переконання.
Ресурси влади так само різноманітні, як різноманітні засоби задово-лення різних потреб й інтересів людей. Існує кілька класифікацій ресурсів. Американський політолог А. Этціоні виділяє утилітарні, примусові й нормативні ресурси.
Утилітарні – це матеріальні й інші соціальні блага, пов'язані з по-всякденними інтересами людей. З їхньою допомогою влада може “купува-ти” не тільки окремих політиків, але й цілі верстви населення. Ці ресурси використаються як для заохочення, так і для покарання (збільшення або зменшення зарплати, надання або позбавлення соціальних пільг і т.п.).
Примусові – це міри адміністративного й громадського осуду або покарання. Вони використовуються тоді, коли не спрацьовують утилітарні ресурси. Це, наприклад, судове переслідування учасників страйку, не злякавшихся економічних санкцій.
Нормативні – це засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації й норми поведінки людини. Вони покликані переконати підлеглих у спільності інтересів керівника й підлеглих, забезпечити схвалення дій суб'єкта влади, прийняття його вимог.
Існує класифікація ресурсів відповідно до найважливіших сфер жит-тєдіяльності: економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові.
Економічні – це матеріальні цінності, необхідні для суспільного й особистого виробництва й споживання, гроші як їхній загальний еквівалент, техніка, земля, корисні копалини й т.п.
Політична влада використовує економічні ресурси для вирішення багатьох проблем загальнодержавного й міжнародного характеру. За допомогою економічних засобів політична влада може стимулювати інвестиції в національну економіку, стимулювати структурну перебудову господарства, не допустити монополізацію господарських галузей однієї або двома компаніями, сповільнити темпи інфляції й істотно скоротити безробіття й багато чого іншого. Для досягнення зазначених цілей політична, державна влада використовує, насамперед, кошти державного бюджету.
Соціальні ресурси – здатність підвищення або зниження соціального статусу або рангу, місця в соціальній стратифікації. Вони частково збіга-ються з економічними ресурсами. Наприклад, доход і багатство, будучи економічним ресурсом, одночасно характеризують і соціальний статус. Разом з тим, соціальні ресурси включають такі показники, як посада, престиж, медичне обслуговування, соціальне забезпечення й т.п.
У тих країнах, де високий рівень розвитку соціальних програм – за-вдяки чому населенню надана широка система страхування, високий рівень пенсій, розвинена система благодійних організацій і т.п., – більшість громадян зацікавлена в збереженні існуючої політичної влади.
Культурно-інформаційні ресурси – знання й інформація, а також засоби їхнього одержання й поширення: інститути науки й освіти, засоби масової інформації й ін. Контроль над знаннями й інформацією звичайно прямо пов'язаний з володінням економічними ресурсами, що мають першорядну значимість. Разом з тим, у сучасному світі досить чітко проявляється тенденція підвищення ролі культурно-інформаційних ресурсів як джерела влади. Мова йде, у першу чергу, про засоби масової інформації. Інформаційні ресурси здатні служити різним цілям: не тільки поширенню об'єктивних відомостей про діяльності уряду, положенню в суспільстві, але й маніпулюванню – управлінню свідомістю й поведінкою людей всупереч їхнім інтересам, а нерідко й волі, заснованому на спеціальних методах обману.
Силові ресурси – це армія, поліція (міліція), різні служби безпеки, прокуратура, суд, а також приналежна їм техніка, озброєння, в'язниці й т.д. Цей вид ресурсів традиційно вважається найбільш ефективним, вирішальним джерелом влади. Його використання здатне позбавити людину життя, волі й майна – його вищих цінностей. Особливо часто політична влада прибігає до такого роду ресурсів у випадках ослаблення своєї сили, мощі й впливу на суспільство.
Різні ресурси влади звичайно застосовуються її суб'єктами в комплексі, особливо державою, у більшому або меншому ступені всіма видами ресурсів, що володіє.
У сучасних умовах політична влада використає різні методи свого функціонування:
• установлення позитивних стимулів, переконання;
• примус;
• маніпулювання (різного роду обіцянки, які найчастіше не виконуються, установлення пільг і т.д.);
• блокування небажаних наслідків (створення перешкод конкурен-там у боротьбі за владу, зокрема шляхом використанням піар-технологій, залякування негативними наслідками й т.д.);
• прямий і непрямий інформаційний контроль (нав'язування реко-мендацій, пропозицій, створення певного іміджу й т.д.).
Домінуючим принципом механізму функціонування політичної влади є принцип її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Дж. Локка й французького просвітителя, правознавця, філософа Ш. Л. Монтеск'є. Відповідно до цієї теорії для правильного й ефективного функціонування держави повинні існувати незалежні друг від друга законодавча, виконавча й судова влади. Це створює систему "стримувань і противаг" проти посилення однієї галузі влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею; сприяє продуманості, вивіреності, балансу в прийнятті рішень, а виходить, дієвості політичного керівництва й управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення волі й незалежності окремого індивіда, його захисту.
Носієм законодавчої влади виступає вищий представницький державний орган – парламент; виконавча влада – президент, уряд, міністерства й відомства, державно-адміністративні установи; судова влада – незалежні суди, що підкоряються тільки закону.
Уперше принцип поділу влади знайшов своє юридичне оформлення в Конституції США (1787), потім у Конституційних актах Великої французької революції. У сучасному світі в переважній більшості країн Конституціями закріплений поділ влади, у тому числі й в Україні.

0

20

5.3. Види влади. Специфіка політичної влади
Особливості різних елементів влади: суб'єкта, об'єкта, ресурсів і процесса – можуть бути використані в якості основ її типологізації. Однією із найбільш змістовних класифікацій влади є її поділ згідно з ресурсами , на яких вона ґрунтується, на економічну, соціальну, культурно-інформаційну, примусову і політичну.
Економічна влада – це контроль над економічними ресурсами, влас-ність на різного роду матеріальні цінності. У відносно спокійні періоди суспільного розвитку економічна влада домінує над другими видами влади. Це є можливим, завдяки таким її якостям, як:
• зв'язок з матеріальними, первісними, найбільш сильно діючими потребами людей. Задоволення первісних потреб – в їді, одежі, житлі і т.п. – необхідна умова існування людини. Згідно, наприклад, теорії А. Маслоу, саме ці потреби, будучи незадоволеними, в вирішальній мірі детермінують поведінку людини. Прямий зв'язок з основними потребами людини дозволяє широко використовувати економічну владу для забезпечення лояльності чи прямого підкупу політиків, чиновників виборців і т.п.;
• постійність дії. Економічна влада пов'язана із задоволенням повсякденних потреб людей. Тому вона діє на людей постійно, спо-нукуючи їх до певних дій, в той час як, наприклад, примусова влада, передбачає санкції лише за порушення закону і діє епізодично;
• непомітність і широкі засоби проникнення. Носієм економічної влади є гроші. Канали і обсяги їх переміщення важко контролювати. Це дозволяє широко використовувати фінансові ресурси, навіть порушуючи виборчі закони, для підтримки вигідних їх власниками політичних сил, в тому числі і під час виборчих компаній.
Соціальна влада – це можливість розподілу місцезнаходження в соціальній структурі – статусів, посад, пільг, привілеїв. Сучасні держави володіють великою соціальною владою. За допомогою соціальної політики, використовуючи соціальні ресурси, вони можуть впливати на суспільний стан широких верств населення, одержуючи завдяки цьому їх лояльність і підтримку.
Культурно-інформаційна (духовно-інформаційна) влада –це перш за все влада над людьми за допомогою наукових знань, інформації і засобів їх розповсюдження. Крім того, вона включає моральну, релігійну і деякі інші види влади, пов'язані з підкоренням на основі авторитету. В сучасному суспільстві із всіх видів духовного впливу на передові позиції виходить науково-інформаційна влада. Знання використовуються як для підготовки урядових рішень, так і для безпосереднього впливу на свідомість людей з метою забезпечення їх політичної лояльності і підтримки. Такий вплив здійснюється через учбові заклади і особливо за допомогою ЗМІ (газет, журналів, радіо, телебачення, Інтернету).
Примусова влада спирається на силові ресурси і означає контроль над людьми за допомогою застосування чи загрози застосування фізичної сили.
Об'єктом політології є не всяка влада, а тільки влада публічна, полі-тична, під якою розуміється здатність класу, групи або індивіда проводити свою волю в суспільному житті, опираючись на систему установ, організацій, законів, політичних відносин.
Політична влада – це влада, здійснювана через державу й у державній системі, у системі політичних партій, організацій і рухів. Вона так чи інакше пов'язана з державою й державним регулюванням, але не обов'язково є державною владою.
Слід зазначити, що політична й державна влада, багато в чому збігаючись, у той же час не тотожні. Усяка державна влада є політичною владою, однак не всяка політична влада є державною. Зміст політичної влади набагато ширше, а державна влада є її центральним інститутом.
Політична влада реалізується не лише державним апаратом, але перш за все через діяльність політичних партій, суспільних організацій, суспільно-політичних рухів та інших суб'єктів політики.
Державна влада – своєрідне ядро політичної влади, оскільки лише держава володіє монополією на прийняття законів, обов'язкових для всього суспільства, і на легальне фізичне насилля.
Так, політичні партії проводять свою волю і впливають на своїх членів і на співчуваючих через статути програми, інструкції тощо. Державна влада домінує в суспільстві, оскільки використовує своє монопольне право на примус. Суспільний зміст державної влади полягає в її здатності нав'язувати свою волю всьому суспільству, аж до подолання опору її опонентів шляхом застосування примусу і в необхідних випадках – насилля. Ця здатність санкціонована системою правових та ідеологічних норм.
Партії є суб'єктами політики, до арсеналу їх засобів входять суто політичні технології: узгодження інтересів, координування дій соціальних груп, пошук компромісів у спільних питаннях. Держава як основний суб'єкт влади ккерує суспільством політико-адміністративними засобами.
Політична влада на відміну від інших форм влади має свою специфіку. Її відмітні ознаки:
• верховенство, обов'язковість її рішень для всього суспільства й відповідно – для всіх інших видів влади. Вона може обмежити вплив інших форм влади в розумних межах, або взагалі усунути їх;
• загальність, тобто публічність. Це означає, що політична влада діє на основі права від імені всього суспільства;
• легальність у використанні сили й інших засобів володарювання в межах країни;
• найширший спектр використовуваних засобів для завоювання, утримання й реалізації влади.
5.4. Проблеми легітимності влади.
Визнання суспільством законності, правомірності офіційної влади позначається в політології поняттям легітимність. Дане поняття вказує на суспільне визнання влади, на те, що суспільство, народ робить їй довіру й підтримку, а не на правове, юридичне закріплення політичної влади у відповідних державних документах. Одержати юридичну, правову законність тим, хто взяв у свої руки влада, нескладно. Тому й ціна такого формального визнання влади не настільки велика в порівнянні з визнанням політичної влади народом, тобто легітимністю політичної влади. Відповідно, варто розрізняти поняття “легітимність влади” (суспільне визнання її законності) і “легальність влади” (правове, формальне її закріплення).
Формування переконаності людей у правомірності й ефективності існуючої політичної влади може досягатися різними способами. Німецький соціолог М. Вебер виділив три типи легітимного панування
Перший тип – традиційний, це влада вождів, монархів. Легітимність їхньої влади ґрунтувалася на праві престолоспадкування, на визнанні божественного характеру влади монарха. Сама влада опирається на традицію населення підкорятися. Традиційний тип легітимності зберігся в країнах з монархічною формою правління (Саудівська Аравія, Йорданія, Кувейт й ін.) і примітивних суспільствах.
Другий тип – харизматичний. Термін “харизма” у перекладі із грецького означає “божественний дарунок”. Спочатку зміст терміна мав релігійний характер. До носіїв справжньої харизматичної влади М. Вебер відносив пророка Мойсея, царя Давида, Магомета, Будду. У сучасному суспільстві наявність у тієї або іншої особистості керівника виняткових якостей прямо не зв'язують із Богом. Однак у суспільній свідомості існує уявлення, що ця людина не така, як усі, що в нього є щось таке, незвичайне, надприродне, що вона користується заступництвом якихось вищих сил. Серед відомих історичних діячів харизматичними якостями наділялися Наполеон, Ленін, Сталін, Гітлер, Мао-Дзе-Дун й ін. Харизматичний тип влади характеризується абсолютною довірою населення до лідера в силу його видатних якостей. Отже, легітимність у харизматичному типі влади опирається на віру населення у виняткові здатності лідера. Звичайно харизматичний тип влади виникає в перехідних і нестабільних суспільствах. Цей тип влади зберігає своє значення й у країнах, що розвиваються.
Третій тип – раціонально^-легальний. Він заснований на вірі в правильність формальних правил, по яких формується влада: вільні вибори, верховенство закону, рівна відповідальність влади й громадян перед законом і т.д. Даний тип легітимності характерний для демократичних країн.
Однак на практиці ці ідеальні типи М.Вебера вигадливо перемішані. Так, навіть у промислово розвинених і демократично стабільних країнах, наприклад у Великобританії, легітимність влади опирається на традиції (інститут монархії) і визнання результатів вільних виборів.
Англійський дослідник Д. Хелд виділяє такі види легітимності:
- легітимність, яка ґрунтується на апатії населення , що свідчить про його байдужість до сформованого стилю керівництва і форм прав-ління;
- прагматична (інструментальна) легітимність, при якій виявлена владі довіра здійснюється в обмін на дані нею обіцянки тих чи інших соціальних благ;
- легітимність, як нормативна підтримка, вона передбачає співпадіння політичних принципів, поділюваних населенням і владою.
Легітимність влади – це не постійний, застиглий стан, а досить рух-лива змінна. Легітимність влади на якихось етапах її існування може зростати, на якихось падати. У суспільстві відбуваються коливання легітимності влади. Ці коливання пов'язані із процесами легітимізації й делигітимізації влади. Легітимізація – це процес росту суспільного визнання лідерів й інститутів політичної влади. Делегітимізація – процес падіння авторитету лідера й інститутів політичної влади.
Найважливішими ознаками падіння легітимності влади є:
• ріст ступеня примусу;
• обмеження прав і свобод;
• заборона політичних партій і незалежної преси;
• ріст корумпованості всіх інститутів влади, їхнє зрощування із кримінальними структурами;
• низька економічна ефективність влади.
Остання ознака – найбільш істотний показник делигітимізації влади.
Легітимність влади може заперечуватися її супротивниками як відк-рито, так і потай. Крайньою крапкою падіння легітимності влади є революції, державні перевороти.
У цілому легітимність влади перебуває в прямої залежності від її ефективності, тобто ступеня виконання владою своїх завдань і функцій. В ідеалі це означає гарантоване проведення в життя владних розпоряджень із найменшим рівнем примуса, мінімальними витратами. Необхідною умовою для цього є достатність підстав влади й ефективність використання її ресурсів.
Важливий показник ефективності влади – чітка взаємодія всіх її галузей, раціональність вертикальних і горизонтальних структур.
Не менше значення у відносинах громадян до влади має економічний добробут, забезпечення такого рівня і якості їхнього життя, який визнається в даному суспільстві нормою.
В цілому влада визнається ефективною, а виходить, і легітимною, якщо їй вдається забезпечити стабільність, визначеність, порядок. Влада, не здатна запобігти великим політичним конфліктам, громадянським й міжнаціональним війнам, протистоянню законодавчої й виконавчої влади, центра, регіональних і місцевих органів, губить свою легітимність.
У сучасному суспільстві вироблені різноманітні засоби легітимізації влади: політичні, ідеологічні, економічні й т.д. До політичних засобів відносяться, насамперед пошук підтримки, розширення соціальної бази влади. Важливим інструментом цієї форми легітимізації є демократизація громадського життя, розширення участі громадян в управлінні. Це створює відчуття загальної причетності людей до політики, що проводиться владою, дозволяє громадянам деякою мірою почувати себе її суб'єктом.
Відчуттю причетності до влади можуть сприяти пропаганда політичного курсу, що проводиться, ідеологічна обробка мас.
Найбільш дійовим засобом легітимізації влади є успішне здійснення державної політики й економічних програм, стійке зростання доходів населення й у цілому рівня життя.
Питання й завдання
1. У чому сутність влади?
2. Охарактеризуйте основні підходи до визначення влади.
3. Що являє собою структура влади? Які її основні елементи?
4. Назвіть відмітні ознаки політичної влади.
5. У чому різниця понять легітимність і легальність влади?
6. Для чого використається принцип поділу влади?
7. Які типи легітимного панування виділяв М.Вебер?
8. Які джерела формування політичної влади в Україні?
Рекомендована література
1. Висоцкий А.Ю. Легитимность: анализ понятия. // Грані. – 2003. – № 1. – С.109-113.
2. Висоцький О. Легітимаційна політика: поняття і сутність. // Політич-ний менеджмент. – 2006. – № 3. – С. 3-20.
3. Воронов І. О. Феномен влади: горизонти людського і політичного виміру. – К., 2005.
4. Завершанский К.Ф. Легитимность: генезис, становление и развитие концепта // Полис. – 2001. – № 2. – С. 113-131.
5. Мишин В. М. Механизм ответственности власти. – Днепропетровск, 2001.
6. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.- Львів, – 2001.
7. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.
8. Пролеєв С.В. Метафізика влади. – К., 2006.
9. Реутов Е. В. Общество и власть. Кризи легитимности? // Социологические исследования. – 2006. -№ 1. – С. 82 – 88.
10. Халипов В.Ф. Наука о власти. Кратология: Учебное пособие. – М., 2002.
11. Энтин Л. М. Разделение властей. Опыт современных государств. – М., 1995.

0

21

Тема 6 Вибори в органи політичної влади
6.1Соціальні функції й види виборів
6.2 Принципи виборів
6.3Типи виборчих систем.
6.4 Виборча система України

0

22

Вибори – це демократичний спосіб формування, періодичної або позачергової зміни персонального складу органів державної влади чи підтвердження їхніх повноважень на новий строк. Вибори – це процедура призначення нових посадових осіб через вільне волевиявлення дієздатних громадян шляхом голосування за кандидатів, висунутих відповідно до встановлених законом правил й процедур. Вибори проводяться в різних демократичних організаціях: партіях, профспілках, акціонерних товариствах і т.д. У даній темі мова йде про вибори в масштабах держави.
6.1 Соціальні функції й види виборів
Політичні вибори – це не тільки безпосереднє голосування, але й широкий комплекс заходів і процедур щодо формування управлінських органів у державі. Головними серед них є:
• Призначення виборів і визначення дати їхнього проведення.
• Визначення границь виборчих округів і виборчих дільниць.
• Створення виборчих комісій (центральної, окружних, дільнич-них).
• Складання списків виборців.
• Висування й реєстрація кандидатів.
• Проведення передвиборної агітації.
• Голосування й підрахунок голосів.
• Оголошення результатів виборів, проведення якщо буде потреба повторного голосування або повторних виборів.
Соціальне призначення виборів відбивається в їхніх функціях. Розглянемо найважливіші функції виборів у демократичних системах.
1. Вибори є головною формою прояву суверенітету народу, його політичної ролі як джерела влади. За допомогою виборів забезпечується участь громадян у формуванні представницьких, законодавчих, виконавчих і судових органів влади, оскільки саме в результаті виборів обрані народом кандидати наділяються владними повноваженнями. Для більшості громадян вибори є єдиною формою їхньої реальної участі в політиці.
2. У зв'язку із цим у демократичному суспільстві вибори є одним з найважливіших інститутів легітимізації існуючої політичної системи й політичного режиму. Сам факт участі громадян у виборах звичайно означає підтримку ними певного типу політичної системи, політичного режиму, правил формування органів влади незалежно від того як відноситься населення до конкретних посадових осіб, уряду й правлячих партій.
3. Вибори служать найважливішим каналом представлення в органах влади інтересів різних соціальних груп. У період виборів створюються найбільш сприятливі можливості для усвідомлення громадянами своїх інтересів і включення їх у виборчі програми партій, рухів й окремих депутатів. Виборча кампанія активізує процес усвідомлення громадянами своїх інтересів у цей період, а кандидати в депутати, прагнучи одержати масову підтримку населення, стають особливо сприйнятливі до запитів і побажань виборців. І хоча депутати після перемоги на виборах нерідко забувають про свої обіцянки, у розвинених демократичних країнах депутатський корпус все-таки орієнтується на запити своїх виборців і свої зобов'язання. Таким чином, за результатами виборів соціальні інтереси населення одержують своє представництво в органах влади.
4. Вибори – це спосіб зміни політичних еліт, передача влади від одних людей до інших мирним демократичним шляхом через волевиявлення народу. У результаті виборів обновляється склад правлячої політичної й опозиційної еліти, змінюється політична вага партій і їхніх представників, створюється можливість входження в правлячу політичну еліту простих громадян.
5. У процесі виборів відбувається політична соціалізація населення, розвиток його політичної свідомості й політичної участі. У ході виборчого процесу різко розширюється потік політичної інформації й пропаганди, активізується різноманітна політико-освітня робота, концентрується увага людей на актуальних політичних проблемах й альтернативних шляхах їхнього рішення. Тому в цей період громадяни особливо інтенсивно засвоюють політичні цінності й норми, здобувають політичні навички й досвід.
Залежно від того, кого обирають, розрізняють вибори президентські, парламентські й муніципальні (вибори в місцеві органи влади).
В залежності від того, хто обирає, вибори бувають прямі й непрямі. Перші характеризуються тим, що питання про обрання вирішують громадяни. Прямими виборами обираються нижні або єдині палати парламентів (лише іноді й верхні), президенти в президентських і змішаних республіках. Для непрямих виборів характерно те, що питання про обрання вирішують не громадяни, а обрані ними особи – вибірники, депутати. Непрямими виборами часто обираються верхні палати парламентів, іноді президенти (наприклад, у США), уряд, судді й ін. Непрямі вибори можуть мати кілька ступенів або стадій.
Вибори бувають також чергові й позачергові. Чергові вибори прово-дяться в строки, зазначені в конституції або законі, чи призначаються у зв'язку з витіканням строку повноважень виборного органа. Позачергові вибори призначаються у випадку дострокового розпуску парламенту або відставки президента.
Вибори мають певну періодичність, що визначається строком повноважень виборних органів. Вона дозволяє виборцям регулярно обновляти склад виборних органів, підтверджуючи довіру виборним особам або відмовляючи їм в ньому. Це спонукує виборних осіб і політичні об'єднання зважати на інтереси й настрої виборців, підтримувати з ними постійний зв'язок, переконувати їх у правильності обраного політичного курсу.
Тривалість строку повноважень виборного органа має велике значення. При визначенні оптимального строку враховується безліч факторів й обставин, включаючи національні й історичні традиції. Світова практика показує, що строк повноважень парламентів звичайно становить 4-5 років, президентів – 4-7 років.
Оптимальним строком уважається такий, протягом якого обрана особа могла б реалізувати свою програму, забезпечити стабільність і наступність політичного керівництва. Ураховується й те, що цей строк повинен бути не настільки великий, щоб політик міг забути про майбутні вибори й не пам'ятати про свою відповідальність перед виборцями.
6.2 Принципи виборів
Відповідати своєму соціальному призначенню вибори можуть лише тоді, коли вони базуються на певних принципах. Можна виділити дві групи таких принципів: по-перше, принципи виборчого права, що визначають статус, положення кожного громадянина на виборах, по-друге, загальні принципи організації виборів.
Розглянемо основні демократичні принципи виборчого права:

0

23

Загальність – всі громадяни, незалежно від статі, расової, національної, класової або професійної приналежності, освіти, мови, рівня доходу, багатства, конфесії або політичних переконань мають активне (як виборець) і пасивне (як кандидат) право на участь виборах. Загальність обмежується певним набором цензів. Цей набір значною мірою й характеризує рівень демократичності виборчого права.
Виборчі цензи – вимоги, яким повинен відповідати громадянин для одержання права брати участь у виборах.
Віковий ценз дозволяє участь у виборах лише з певного віку, як правило, при досягненні повноліття. Для реалізації пасивного виборчого права віковий ценз, як правило, вище двадцяти років. В Україні кандидатом на посаду президента може стати громадянин не молодший тридцяти п'яти років, а депутатом Верховної Ради – не молодший двадцяти одного року.
Ценз громадянства поширює пасивне виборче право тільки на громадян за народженням.
Ценз недієздатності обмежує виборчі права психічно хворих, що повинно бути підтверджене судовим рішенням.
Моральний ценз обмежує або позбавляє виборчих прав осіб, що перебувають по вироку суду в місцях позбавлення волі.
У багатьох виборчих системах існує ценз осілості, що висуває як умову допуску до виборів, певний строк проживання в даній місцевості. Наприклад, для парламентських виборів потрібне постійне проживання у відповідному виборчому окрузі: у США – 1 міс., у ФРН – 3 міс., у Канаді – 12 міс., в Ірландії – мати “місце для сну”, у Норвегії – проживати в країні не менш 5 років.
Довгий час у багатьох країнах виборче право було привілеєм чоловічої статі й зовсім не поширювалося на жінок, тобто існував ценз статі. Уперше ценз статі був відмінений у Новій Зеландії в1893 р., в 1920 р. ценз статі скасували в США, в 1928 р. – в Англії, в 1944 р. – у Франції, в 1956 р. – у Греції, в 1971 р. – у Швейцарії.
Рівність – кожен виборець має тільки один голос, що оцінюється незалежно від його приналежності тій або іншій людині. При цьому ні майнове положення, ні посада, ні які-небудь інші статусні або особисті якості не повинні впливати на положення громадянина як виборця.
Рівність виборчих прав передбачає також примірну рівність чисельності виборців у виборчих округах. Це необхідно для того, щоб голоси виборців мали приблизно однакову вагу при обранні депутата. На практиці забезпечити примірну рівність чисельності виборців у виборчих округах досить складно. Тому деякі відхилення від цього принципу допускаються.
Таємниця виборів – рішення конкретного виборця не повинне бути кому-небудь відомо. Цей принцип забезпечує свободу вибору, охороняє громадян від можливих переслідувань. Практично таємниця виборів забезпечується закритою процедурою голосування, наявністю спеціальних кабін для голосування, стандартною формою бюлетенів для голосування або ж використанням замість паперових бюлетенів спеціальної техніки, що забезпечує таємницю виборчого рішення й полегшує процес голосування й підрахунок його результатів. Таємниця виборів забезпечується також опечатуванням виборчих урн, строгим покаранням за порушення виборчої таємниці й т.д.
Пряме (безпосереднє) голосування – виборець приймає рішення безпосередньо про конкретного кандидата на виборну посаду. Між виборцями й кандидатами немає ніяких опосередкованих інстанцій.
Поряд із принципами виборчого права політична практика виробила принципи організації виборів:
Свобода вибору. Має ряд аспектів. Це насамперед відсутність полі-тичного, адміністративного, соціально-економічного, психологічного й інформаційного тиску на виборців, активістів, кандидатів й організаторів виборів. Приклади політичного тиску – розправи із супротивниками, з активістами або прихильниками партій-конкурентів; адміністративного – погроза зняття з керівної посади керівників й інших посадових осіб, що не зуміли “організувати” перемогу правлячої партії, залякування звільненням працівників, що відмовляються ставити підпис в підтримку висування зацікавленого кандидата й т.п.; соціально-економічного – підкуп, погрози або реальні санкції, у тому числі стосовно цілих категорій населення за допомогою підвищення оплати праці, виплати затриманих зарплат, пенсій, допомоги і т.п., обіцянки пільг і привілеїв для окремих регіонів і т.п.; психологічного – залякування виборців погрозою громадянської війни, масовими репресіями й т.п. у випадку перемоги на виборах і приходу до влади партії-опонента; ін-формаційного – систематична однобока й/або перекручена подача інформації.
Наявність вибору альтернативних кандидатів. По самому своєму значенню термін “вибори” припускає відбір з різних пропозицій. У тому випадку, якщо є лише один кандидат (або партія), мова може йти про його (її) схваленні або несхваленні виборцями, а не про вибори в повному змісті цього слова.
Змагальність, конкурентноздатність виборів. Повинні бути ство-рені умови для всіх кандидатів і політичних сил для боротьби за довіру виборців: ознайомлення їх зі своїми програмами, переконання в перевагах пропонованих рішень актуальних проблем і т.д. При цьому повинні дотримуватися певні етичні принципи, що зобов'язують стримано, терпимо ставитися до політичних конкурентів, не допускаючи образ на їх адресу, фальсифікації фактів і т.д.
Періодичність і регулярність виборів. Вибори здатні виконувати конструктивні функції, служити інструментом демократії за умови, що носії мандатів обираються на певний, не занадто великий строк. Це необхідно для того, щоб виборці могли контролювати своїх представників, запобігати зловживанню владою й коректувати політичний курс уряду.
Рівність можливостей політичних партій і кандидатів. Вона припускає насамперед примірну рівність їх матеріальних й інформаційних ресурсів. На це спрямовано такі міри, як установлення для будь-якої партії рівня витрат на проведення виборів, обмеження розміру внесків організацій й окремих осіб у виборчі фонди партій і кандидатів, надання їм на принципах рівності безкоштовного часу на державному телебаченні й радіо й ін.
6.3. Типи виборчих систем
Головним регулятором виборів є виборча система.
Виборча система – це сукупність правил, прийомів, процесів, що забезпечують і регулюють легітимне формування органів політичної влади.
Виборча система визначає загальні принципи організації виборів, а також способи переведення голосів виборців у мандати, владні посади. Основне призначення виборчої системи – забезпечити представництво волі народу, а також сформувати життєздатні й ефективні органи влади. У кожній країні виборча система формується на основі законодавства, що деталізує основні положення щодо даної системи, зафіксовані в конституції країни.
Виборчі системи пройшли тривалий еволюційний шлях. За майже тривіковий розвиток представницька демократія виробила дві основні форми участі громадян у формуванні органів державної влади й місцевого самоврядування: мажоритарну й пропорційну виборчі системи. На їхній основі в сучасних умовах застосовуються й змішані форми

0

24

Мажоритарна виборча система характеризується тим, що обраним у той або інший виборний орган вважається кандидат (або список кандидатів), що набрав передбачене законом більшість голосів. Залежно від того, яка більшість потрібна для перемоги на виборах, мажоритарні виборчі системи діляться на систему відносної й абсолютної більшості.
Мажоритарна система відносної більшості – це система, при якій обраним вважається той кандидат, хто одержав найбільшу кількість голосів, тобто більше голосів, чим кожний з його суперників. Це найпростіша система. Вона завжди результативна, тому що хто-небудь завжди набирає відносну більшість голосів. Величезна перевага цієї системи – виключення другого тура. При цій системі, як правило, не встановлюється обов'язковий мінімум участі виборців у голосуванні
Мажоритарна система абсолютної більшості вимагає для обрання абсолютної більшості голосів виборців, тобто більше половини (50 % + 1) загального їхнього числа. При цій системі, як правило, встановлюється нижній поріг участі виборців у голосуванні. Якщо він не досягнутий, то вибори вважаються такими, що не відбулися.
Достоїнство даної системи в порівнянні із системою відносної біль-шості полягає в тім, що обраними вважаються кандидати, підтримані дійсною більшістю виборців, що проголосували , навіть якщо ця більшість становила один голос. У випадку, якщо жоден кандидат не одержав понад половину голосів, проводиться другий тур виборів, на якому, як правило, представлені два кандидати, що одержали найбільшу кількість голосів. У другому турі переможець, як правило, визначається по системі відносної більшості.
Пропорційна система припускає розподіл мандатів пропорційно голосам, отриманим партіями або партійними блоками.
Як і мажоритарна, пропорційна система має різновиди. Існує два її види:
• голосування по закритих партійних списках. У цьому випадку виборець голосує за партійний список у цілому, не міняючи порядку розташування кандидатів;
• голосування з відкритими партійними списками. У цьому випадку виборець має право голосувати не тільки за партійний список у цілому, але й переставляти кандидатів у списку за своїм вибором.
Мажоритарна й пропорційна системи мають свої достоїнства й недоліки.
До числа достоїнств мажоритарної виборчої системи відноситься те, що в ній закладені можливості формування ефективно працюючого й стабільного уряду. Це досягається шляхом розподілу мандатів серед великих, добре організованих партій, які на основі більшості формують однопартійні уряди. Ця система також спонукає дрібні партії створювати блоки або коаліції ще до початку виборів. Практика показує, що створені на цій основі органи влади є стійкими і здатними проводити тверду державну політику.
При мажоритарній виборчій системі населення голосує за конкретних депутатів. У результаті виникають міцні стійкі зв'язки між депутатами й виборцями. Оскільки депутати обираються безпосередньо громадянами певного округу й звичайно розраховують на своє переобрання, то вони більше орієнтуються на свій електорат, намагаються по можливості виконати свої передвиборні обіцянки або відгукнутися на поточні прохання виборців. У свою чергу виборці краще знають своїх депутатів, чим при їхньому обранні в загальному партійному списку при пропорційній системі.
Разом з тим мажоритарна виборча система містить і ряд істотних недоліків. Ця система багато в чому спотворює реальну картину переваг і тим самим не віддзеркалює волю виборців. При даній системі для розподілу парламентських мандатів найчастіше має значення тільки факт одержання кандидатом відносної більшості голосів. Голоси ж, віддані іншим кандидатам, при розподілі мандатів до уваги не приймаються й у цьому сенсі пропадають. Існує досить велика можливість маніпулювати волею виборців через “нарізку виборчих округів”. Знаючи переваги виборців, можна маніпулювати географією округів. Наприклад, створити чисто сільські й чисто міські округи, або, навпаки, їх змішувати, коли це вигідно тому або іншому кандидатові й т.д.
Таким чином, мажоритарна виборча система створює можливість формування уряду, що опирається на більшість у парламенті, але не користується підтримкою більшості населення. Вона сильно обмежує доступ у парламент представників меншості, у тому числі невеликих партій. У результаті мажоритарна виборча система може послабити легітимність влади, викликати в громадян недовіру до політичного ладу, пасивність на виборах.
Пропорційна виборча система значною мірою дозволяє усунути явну невідповідність між кількістю поданих за партію голосів і кількістю одержуваних нею депутатських місць. Тим самим пропорційна виборча система найбільш адекватно віддзеркалює політичну волю населення. До достоїнств пропорційної виборчої системи відноситься й те, що в сформованих з її допомогою органах влади представлена реальна картина розміщення політичних сил. Вона створює можливість бути представленими в органах влади національним, релігійним меншостям й іншим соціальним верствам, що утворюють дрібні партії. Тим самим пропорційна виборча система забезпечує зворотний зв'язок між державою й організаціями громадянського суспільства, сприяє легітимізації влади, активізує участь населення у виборах.
До недоліків пропорційної виборчої системи варто віднести відносно меншу стабільність уряду. Характерне для цієї системи широке представництво в парламенті різних політичних сил дуже часто не дозволяє якій-небудь партії сформувати однопартійний уряд і спонукає до утворення коаліцій. Об'єднання ж різнорідних по своїм цілям партій може приводити до загострення протиріч між ними, до розпаду коаліцій і відставки уряду. Оскільки при пропорційній виборчій системі голосування здійснюється не за конкретних кандидатів, а за списки партій, об'єднань, остільки досить слабкий безпосередній зв'язок між депутатами й виборцями. Це обставина також сприяє більшій залежності депутатів від своїх партій, чим від виборців. Така несвобода може негативно позначитися на процесі прийняття важливих законів, депутат найчастіше голосує в інтересах партії і її лідерів, чим своїх виборців.
Для того, щоб перебороти надмірне партійне дроблення складу парламенту, обмежити можливість проникнення в нього дрібних партій або ж представників украй радикальних, а часом й екстремістських сил, багато країн використовують так звані “виборчі пороги”, що встановлюють необхідний для одержання депутатських мандатів мінімум голосів виборців. У різних країнах, що використають пропорційну систему цей “поріг” коливається. Так в Ізраїлі він становить 1 %, у Данії – 2 %, в Україні – 3 %, в Італії, Угорщині – 4 %, у Німеччині, Росії – 5 %, у Грузії – 7 %, у Туреччині – 10 %. Кандидати тих партій або партійних блоків, які не перебороли цей “поріг”, автоматично виключаються зі списку претендентів. Високий “виборчий поріг” часом приводить до того, що значна частина виборців виявляється не представленою в парламенті; мінімальний – власне кажучи, виявляється неефективним.
У ряді країн з метою з'єднати позитивні сторони різних систем і звести до мінімуму їхні недоліки створюються виборчі системи змішаного типу, у яких тим або іншим способом сполучаються елементи мажоритарної й пропорційної систем. Практична реалізація змішаної виборчої системи в процесі голосування полягає в тому, що кожен виборець одержує два бюлетені. Відповідно в нього два голоси: одним він голосує за конкретного кандидата, що балотується по даному виборчому окрузі, іншим – за політичну партію, об'єднання.

0

25

6.4 Виборча система України
Виборча система України ґрунтується на таких законодавчих актах: Конституції України, законі України "Про вибори Президента України", Законі України "Про вибори народних депутатів України", Законі України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих та сільських, селищних, міських голів".
Законодавчі акти про вибори Президента України передбачають порядок висунення і реєстрації кандидатів у президенти України. Згідно з Конституцією України, чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю   п'ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента вибори проводяться протягом 90 днів з дня їх припинення.
Вибори Президента України проводяться за мажоритарною системою абсолютної більшості.
Чергові вибори до Верховної Ради України проводяться в останню неділю березня п'ятого року повноважень Верховної Ради України. Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться протягом 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень. Рішення про початок виборчої кампанії приймає Центральна виборча комісія (ЦВК).
Депутати Верховної Ради України до 2006 року обиралися за пропорційно-мажоритарною виборчою системою, 50% (225 депутатів) обиралися в одномандатних виборчих округах на основі мажоритарної виборчої системи відносної більшості, а інші 50% депутатів – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.
По багатомандатному загальнодержавному виборчому округу мандати розподілялися між партіями, виборчими блоками партій, що отримали 4 і більше відсотків голосів виборців пропорційно до отриманих ними голосів. По одномандатному виборчому округу обраним вважався кандидат, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні відносно інших кандидатів, котрі балотувались по даному виборчому округу.
Вибори депутатів обласних, районних, міських, селищних та сільсь-ких рад, а також голів цих рад проводилися за мажоритарною системою відносної більшості по одномандатних виборчих округах.
Для проведення виборів до Верховної ради України в 2006 році , згідно з новим Законом України "Про вибори народних депутатів України", ЦВК створила багатомандатний округ, який охоплював усю територію України. Практично всі депутати, за винятком сільських і селищних рад, обиралися за пропорційною виборчою системою. Законом установлені певні бар'єри для відсіювання партій і партійних блоків: для реєстрації в Центральній виборчій комісії вони повинні зібрати на свою підтримку 200 тисяч підписів виборців, а також подолати З % бар'єр для розподілу мандатів у законодавчому органі.
За такою ж системою проводяться дострокові вибори до Верховної Ради України в вересні 2007 року.
Вибори відбуваються на засадах законності, політичного плюралізму, гласності та відкритості, рівності прав усіх суб'єктів виборів, свободи передвиборчої агітації, однакових можливостей доступу до засобів масової інформації.
Безпосереднім актом волевиявлення громадян є голосування. В Україні кожен виборець має голосувати особисто. Процедура голосування складається з ідентифікації особи виборця, отримання бюлетеня і власне самого голосування.
Підрахунок голосів, поданих виборцями, здійснюють члени дільничних виборчих комісій відразу ж після закінчення голосування. Результати виборів по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу встановлює ЦВК на підставі протоколів, складених окружними виборчими комісіями.
Питання й завдання
1. Що таке вибори і які їхні соціальні функції в демократичному суспільстві?
2. Які види виборів ви знаєте?
3. Назвіть і охарактеризуйте основні принципи виборчого права.
4. На яких принципах організуються демократичні вибори?
5. Що таке мажоритарна система і які її види Ви знаєте?
6. Що являє собою пропорційна виборча система?
7. Якій виборчій системі ви віддаєте перевагу й чому? Поясніть.
8. Які особливості виборчої системи України?
Рекомендована література
1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К., 2000.
2. Бекешкіна І Е. Традиція вивчення виборчої поведінки та вітчизняні реалії // Проблеми розвитку соціологічної теорії. – К., 2001.
3. Варій М. Й. Політико-психологічні передвиборчі та виборчі техноло-гії: Навч.- метод. посібник. – К., 2003.
4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.- Львів, – 2001.
5. Политология: Учебник для вузов / под ред. М. А. Василика. – М., 2001.
6. Райковський Б. Політологічний аналіз виборчого процесу // Політич-ний менеджмент. – 2007. – № 2. – С. 68 – 76.
7. Сучасний виборчий РR: Навч. посібник / В. В. Лісничий, В. О. Грищенко, В.М. Іванов та ін. – Сєвєродонецьк, 2001.

0

26

Терміни і поняття
Аристократія – форма правління, за якої державна влада належить привілейованій меншості; вищий, привілейований стан (група) певного суспільства, що володіє особливими правами чи можливостями.
Біхевіоризм – психологічний напрям у політології та соціології, що орієнтує на вивчення проблем політики і політичних відносин крізь призму поведінки особи і груп.
Вибори – процедура обрання або висунення певних осіб, способом відкритого чи закритого (таємного) голосування; найбільш поширений метод створення органів та інститутів влади.
Виборча система змішана – такий порядок визначення результатів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної системи.
Виборча система мажоритарна – такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі.
Виборча система пропорційна – такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів.
Влада – 1)здатність, право й можливість розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, а також чинити вирішальний вплив на долю, поведінку та діяльність людей з допомогою різноманітних засобів: права, авторитету, волі, примусу та ін.; 2) система державних органів.
Влада виконавча – одна із трьох гілок державної влади, яка організовує та спрямовує внутрішню й зовнішню діяльність держави, забезпечує здійснення втіленої в законах волі суспільства, охорону прав і свобод людини.
Влада законодавча – одна з трьох гілок державної влади, сутність якої полягає у здатності держави здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку людей за допомогою законів, правових актів, рішень, що їх приймають представницькі органи влади.
Влада державна – вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення.
Влада політична – здатність класу, групи або індивіда проводити свою волю в суспільному житті, опираючись на систему установ, організацій, законів, політичних відносин.
Влада судова – одна з трьох гілок державної влади, необхідна умова реалізації принципу поділу влади, покликана запобігати можливості змови чи протистояння двох інших гілок влади (законодавчої та виконавчої), створювати перепони, щоб унеможливити виникнення диктатури.
Герменевтика політична – одна з галузей прикладної політології, зорієнтована на тлумачення, інтерпретацію політичних документів.
Геронтократія – наявність у владних структурах великої кількості людей похилого віку та їх участь в управлінні державою, партією чи урядом або правління політичних лідерів, які довгий час перебувають при владі.
Демагогія – форма свідомого введення в оману широких мас, спекуляція на реальних труднощах і проблемах, потребах і сподіваннях людей з метою досягнення політичного успіху.
Доктрина – систематизоване філософське, політичне чи ідеологічне учення, сукупність принципів, концепцій.
Електорат – сукупність громадян, яким надане право брати участь у виборах певного органу, політичної партії чи конкретної особи.
Засоби масової інформації (ЗМІ) – періодичні друковані видання та інші форми розповсюдження інформації, спрямовані на охоплення необмеженого кола осіб, соціальних груп, держав з метою оперативного інформування їх про події і явища у світі, конкретній країні, певному регіоні, зорієнтовані на виконання специфічних функцій (контролю, спостереження, соціалізації, розвитку культури населення та ін.)
Ідеократія – верства професійних ідеологів, що культивують залеж-ність суспільної свідомості від ідеології.
Ідеологія політична – сукупність систематизованих ідей, поглядів, уявлень тієї або іншої соціальної групи (спільності),яка містить теоретичне осмислення політичного життя й захищаюча її інтереси й цілі за допомогою політичної влади.
Іміджіологія – наука, що вивчає проблеми формування і створення в суспільній свідомості образів суспільних інститутів (держави, політичних партій, організацій, установ) та окремих політичних лідерів, виробляє сукупність прийомів, технологій і засобів формування в суспільній свідомості відповідних образів реальних суб'єктів політики.
Інженерія виборча – пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячої та політичних еліт щодо до завоювання і збереження влади в державі (регіоні, місті тощо).
Консерватизм – політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.
Легітимність влади – визнання суспільством законності, правомірності офіційної влади. Не означає юридично оформленої законності й цим відрізняється від легальності влади.
Лібералізм – учення і суспільно-політична течія, яка робить установку на забезпечення свободи особистості, її прав і обмеження сфери діяльності держави.
Макіавеллізм – різновид політичної поведінки, що виправдовує будь-які засоби(в тому числі й віроломні, жорстокі) заради досягнення поставленої мети. Термін пов'язаний з ім'ям італійського політичного діяча й мислителя Н. Макіавеллі.
Моніторинг політичний – процес спостереження, дослідження перебігу політичних процесів, попередження їх небажаного розвитку й прогнозування політичних ситуацій, можливого їх негативного повороту.
Нацизм – назва німецького фашизму, що походить від назви Націо-нал-соціалістської робітничої партії Німеччини. Для ідеології нацизму характерні: расизм, шовінізм, антидемократизм, елітизма, зовнішньополітичний експансіонізм, марення про світове панування.
Націоналізм – світогляд і система політичних поглядів, яка проголошує приорітет національних цінностей щодо усіх інших.
Неоконсерватизм – сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства.
Неолібералізм – різновид класичного лібералізму, який трансформував ряд його ідей, зокрема розширив соціальні функції держави і межі її втручання в економічну і соціальну сфери.
Неофашизм – різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.
Олігархія – політичне та економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група. Термін було запроваджено Платоном і Аристотелем для позначення однієї з найгірших, на їхню думку, форм правління, коли "владарюють багаті, а бідні не беруть участі у правлінні".
Охлократія – 1) ситуація заколотів, погромів, безладдя, в якій господарем становища є натовп; 2) влада суспільно-політичних груп, що апелюють до популістських настроїв у їх примітивних, масових варіантах.
Плебісцит – всезагальне опитування громадян з метою виявити їхню думку, волю й позицію щодо якогось спільного й значущого питання.
Плутократія – 1) державний лад, за якого політична влада формально і фактично належить заможній верхівці панівних класів і структурі якого центральне місце належить володарям фінансового капіталу; 2) панування багатіїв, які завдяки своєму багатству активно впливають на державні владні інституції, внутрішню і зовнішню політику держави.
Плюралізм – система влади, заснована на взаємодії та співпраці ос-новних політичних сил і організацій.
Поділ влади – принцип розмежування функцій в єдиній системі державної влади з поділом її на законодавчу, виконавчу й судову гілки влади, які здійснюють свої повноваження кожна самостійно, врівноважуючи одна одну.
Політика – організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб
Політика внутрішня – комплекс заходів, що охоплює напрями економічної, національної, демографічної, соціально-інтеграційної, соціально-культурної, примусової і т. п. діяльності держави, її структур та інститутів зорієнтованих на погодження інтересів різних верств населення.
Політика зовнішня – загальний курс держави в міжнародних спра-вах, який регулює взаємовідносини з іншими державами та інституціями у відповідності з потребами, принципами і цілями її внутрішньої політики.
Політична боротьба – явище політичного життя, в основі якого ле-жить зіткнення інтересів різних політичних сил, кожна з яких прагне досягнення певної політичної мети.
Політична воля – здатність політичного суб'єкта до послідовної реалізації поставлених цілей у сфері політичної влади.
Політичний маркетинг – різновид некомерційного маркетингу, діяльність, спрямована на створення, підтримання чи зміну поведінки людей щодо конкретних політичних лідерів, організацій, ідей громадянського значення.
Політичний менеджмент – 1) система управління політичними процесами; 2) наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення реалізації в політичній практиці.
Політичні відносини – реальні практичні відносини, взаємозв'язки соціальних суб'єктів, у яких відображені їхні інтереси і здійснюється полі-тична діяльність – співробітництво чи боротьба (вибори, референдуми, мітинги, зібрання, маніфестації, страйки тощо).
Політичні технології – сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.
Політологія – це наука, яка містить в собі систему знань про політику, політичну владу, політичні відносини й процеси, про організацію політичного життя суспільства.
Популізм – загравання влади або політичних лідерів з народом для забезпечення своєї популярності, що характеризується демагогічними гаслами, необґрунтованими обіцянками.
Прикладна політологія – галузь науки про політику, яка безпосередньо стосується процесів практичного здійснення політики.
Ресурси влади – це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об'єкт влади відповідно до цілей суб'єкта
Референдум – всенародне голосування з метою виявлення громадської думки для прийняття остаточного рішення щодо державних законів та інших питань загальносуспільного значення.
Секуляризація – процес звуження сфери функціонального впливу релігії, церкви на життєдіяльність соціуму, індивіда, звільнення сегментів їх життя від опіки релігійних інститутів, від релігійно-церковного санкціонування.
Соціал-демократія – ідеологічна і політична течія, яка пропагандує концепції соціального партнерства, активне втручання держави в економічне життя, перерозподіл доходів на користь незаможних, розвиток численних державних програм і т. ін.
Соціалізм – вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного уст-рою, заснованого на суспільній власності в різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.
Теократія – форма державного правління, за якої вся повнота влади в державі належить главі церкви та духовенству.
Тимократія: за Платоном – тип державного устрою, схильний до безперервних воєн
Фашизм – 1) ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; 2) екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.
Харизма – інтелектуальна і духовно-моральна винятковість лідера, "божий дар", доповнений найвищим професіоналізмом та інтуїцією керів-ника.
Ценз – умова, що обмежує участь особи у здійсненні тих або інших прав.
Шовінізм – агресивна форма націоналізму, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації, схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті.

0

27

Тести до модуля № 1 Політологія як система знань про політику
1. Коли відбулося становлення політичної науки як самостійного наукового напрямку?
а) у ХVII ст.;
б) у ХVШ ст.;
в) у ХIХ ст.;
г) в XX ст.
2. У якій країні була створена перша школа політичної науки?
а) США;
б) Німеччина;
в) Франція;
г) Англія.
3. Міжнародний конгрес по політичній науці (Париж 1948 р.) рекомендував включити курс політології для вивчення в системі вищої освіти як:
а) загальнообов'язкову дисципліну;
б) профільну дисципліну на політичних і юридичних факультетах;
в) обов'язкову тільки для національних університетів;
г) дисципліну на вибір студентів.
4. Що є предметом політології?
а) закономірності розвитку природи, суспільства й людського мислення;
б) закономірності розвитку суспільства як соціальної системи й складових його структурних елементів: особистостей, соціальних спільностей, інститутів;
в) закономірності становлення, функціонування й зміни політичної влади, розвитку політичного процесу;
г) закономірності зміни політичних інститутів і норм у процесі еволюції суспільства.
5. Що є об'єктом політології?
а) суспільство як система;
б) політичні інститути суспільства;
в) сфера політичних відносин у суспільстві;
г) міжнародні відносини
6. Яка з нижче перерахованих груп понять представляє основні категорії політології?
а) власність, гроші кредит, прибуток, рентабельність;
б) влада, демократія, електорат, парламент, держава;
в) суспільство, культура, класи, нації, особистість;
г) право, закон, норма, стаття.
7. Яка з функцій політології допомагає забезпечувати вплив людей і організацій на політичний процес, їхню участь у політичних подіях?
а) теоретико-пізнавальна;
б) прогностична;
в) регулятивна;
г) аналітична.
8. Функція політичної соціалізації полягає:
а) у визначенні відповідності програм і цілей суспільного розвитку можливостям суспільства;
б) у залученні індивідів і груп до певної політичної культури;
в) у розробці альтернативних сценаріїв майбутнього політичного розвитку;
г) у виробленні єдиної ідеології у всіх громадян.
9.За допомогою якого методу політика вивчається за допомогою аналізу офіційних структур і формальних правил прийняття рішень?
а) історичного;
б) соціологічного;
в) інституціонального;
г) психологічного.
10. Який метод політології акцентує увагу на цілісності політики й характері її взаємин із зовнішнім середовищем?
а) інституціональний;
б) психологічний;
в) соціологічний;
г) системний.
11. Який з перерахованих методів відноситься до загальнотеоретич-них?
а) порівняльний;
б) статистичний;
в) математичного моделювання;
г) анкетування.
12. Який з названих методів необхідно використати для визначення рейтингу провідних політиків?
а) статистичний;
б) історичний;
в) інтерв'ювання;
г) вивчення документів.
13. Який метод дослідження дозволяє розглядати політичні процеси в контексті зв'язку минулого, сьогодення й майбутнього?
а) соціологічний;
б) культурологічний,
в) історичний,
г) порівняльний.
14. Прогностична функція політології полягає:
а) у магічному пророкуванні майбутнього;
б) у виробленні єдиної ідеології у всіх громадян;
в) у виробленні здатності раціонально оцінювати політичні процеси;
г) у залученні індивіда до певної політичної культури.
15. Яка з функцій політології пов'язана з виявленням і вивченням тенденцій у розвитку політичних процесів?
а) методологічна;
б) регулятивна;
в) прогностична;
г) теоретико-пізнавальна.
16. Яка функція політичної науки полягає у формуванні певної полі-тичної культури громадян, виробленню політичних знань і навичок полі-тичної участі?
а) прогностична;
б) методологічна;
в) регулятивна;
г) політичної соціалізації.
17. Наука, що розробляє різні політичні технології – це:
а) політична соціологія;
б) політична історія;
в) прикладна політологія;
г) політична філософія.
18. Який метод, використовуваний політологією, орієнтований на з'я-сування ролі підсвідомих факторів у політичному житті?
а) соціологічний;
б) історичний;
в) психологічний;
г) системний.
19. Який метод, використовуваний політологією, орієнтований на ви-вчення суб'єктивних механізмів політичної поведінки людей?
а) статистичний;
б) історичний;
в) психологічний;
г) порівняльний.
20. Яку з перерахованих проблем вивчає прикладна політологія?
а) історія політичних вчень;
б) теорії політичної влади;
в) технології виборчих компаній;
21. Сукупність способів і прийомів одержання політологічних знань це:
а) методи політології;
б) функції політології;
в) категорії політології;
г) закономірності політології.
22. Яку з названих проблем вивчає теоретична політологія?
а) технології виборчих компаній;
б) дослідження загального й особливого в різних політичних систе-мах;
в) проблеми функціонування й розвитку політичної влади;
г) різні моделі федералізму.
23. Сукупність способів одержання політологічних знань – загальнонаукових, логічних, емпіричних – це:
а) функції політології;
б) закономірності політології;
в) методи політології;
г) категорії політології.
24. Фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні зв'язки, ознаки політичних явищ, процесів, інститутів – це:
а) функції політології;
б) закономірності політології;
в) методи політології;
г) категорії політології.
25. Яку з наведених нижче форм держави вважав найбільш прийнят-ною Платон?
а) аристократія;
б) тимократія;
в) олігархія;
г) демократія;
26. Хто із учених Стародавнього світу виділяв правильні й неправи-льні форми держави?
а) Конфуцій;
б) Сократ;
в) Платон;
г) Аристотель.
27. Хто вважається родоначальником політичної науки?
а) Аристотель;
б) Н. Макіавеллі;
в) Т. Гоббс;
г) Платон.
28. Хто першим відокремив політичну науку від теології, філософії, моралі?
а) Ф. Аквінський;
б) Н. Макіавеллі;
в) І. Кант;
г)К. Маркс.
29. Хто з названих учених вніс вагомий внесок у створення й розви-ток теорії держави і її абсолютної влади?
а) Н. Макіавеллі;
б) Т. Гоббс;
в) Ш. Монтеск'є;
г)К. Маркс.
30. Хто з названих мислителів висунув принцип народного суверенітету як основний принцип республіканського ладу?
а) Т. Гоббс;
б) Дж. Локк;
в) Ш. Монтеск'є;
г) Ж-Ж. Руссо.
31. Яку форму реального правління Аристотель уважав гіршою?
а) політію,
б) демократію,
в) аристократію,
г) олігархію.
32. Творцем якої політичної теорії є Р. Міхельс?
а) теорії олігархізації політичної партії;
б) теорії зацікавлених груп;
в) теорії бюрократизації;
г) теорії еліт.
33. Найбільш відомим просвітителем України був:
а) Петро Сагайдачний,
б) Феофан Прокопович,
в) Стефан Яворський,
г) Григорій Сковорода.
34. Хто з названих учених вніс вагомий внесок у створення й розви-ток теорії поділу влади?
а) Н. Макіавеллі;
б) Т. Гоббс;
в) Ш. Монтеск'є;
г) К. Маркс.
35. Яку форму реального правління Аристотель уважав кращою?
а) політію,
б) демократію,
в) аристократію,
г) олігархію.
36. Творцями, якої політичної теорії є італійські вчені В. Парето й Г. Моска?
а) теорії олігархізації політичної партії;
б) теорії зацікавлених груп;
в) теорії бюрократизації;
г) теорії еліт.
37.Хто з гетьманів підписав договір між Росією й Україною?
а) Б. Хмельницький;
б) П. Сагайдачний;
в) И. Мазепа;
г) П. Дорошенко.
38. Хто був засновником Київського колегіуму?
а) Петро Сагайдачний;
б) Петро Могила;
в) Стефан Яворський;
г) Феофан Прокопович.
39.Хто з названих просвітителів України був засновником Харківського університету?
а) П. Сковорода;
б) В. Капніст;
в) П. Лодій;
г) В. Каразін.
40. Автор праці "Хто такі Українці й чого вони хочуть":
а) М. Драгоманов;
б) И. Франко;
в) Н. Костомаров;
г) М. Грушевський.
41. Кращою формою держави М. Драгоманов уважав:
а) імперію;
б) федерацію;
в) конфедерацію;
г) унітарну державу.
42. Яка з перелічених ідеологій особливо апелює до саморегулювання економіки за законами конкуренції і вільного ринку?
а) соціалізм;
б) консерватизм;
в) лібералізм;
г) фашизм;
43. Яка з перелічених ідеологій акцентує увагу на необхідності поєд-нання механізму вільного ринку з державним контролем за економічним життям?
а) консерватизм;
б) фашизм;
в) неолібералізм;
г) соціалізм.
44. Яка з перелічених ідеологій базується на переконаності про вро-джену нерівність людей і недоторканність, святість приватної власності?
а) консерватизм;
б) фашизм;
в) неолібералізм;
г) соціалізм.
45. Що із переліченого є ознакою комуністичної ідеології?
а) релігійна віротерпимість;
б) підпорядкування політики релігійній моралі;
в) ліквідація приватної власності;
г) відмова від насильницьких форм класової боротьби.
46. Для якої з названих ідеологій характерна пропаганда концепції соціального партнерства, згладжування соціально-економічних протиріч?
а) лібералізм;
б) неоконсерватизм;
в) соціал-демократизм;
г)неофашизм.
47. Яка з названих ідеологій формувалась на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу?
а) консерватизм;
б) фашизм;
в) неолібералізм;
г) соціалізм.
48. Який зв'язок між політикою й владою?
а) політика – ціль і засіб влади;
б) влада – ціль і засіб політики;
в) політика й влада не мають нічого спільного;
) політика й влада повністю збігаються.
49. Наука про владу називається:
а) партіологією;
б) біхевіоризмом;
в) кратологією;
г) ідеократією.
50. Форма правління, при якій політична влада перебуває в руках глави церкви, духовенства називається:
а) медіакратією;
б) кратологією;
в) теократією;
г) геронтократією.
51. Що таке легітимність влади?
а) характеристика стабільності влади;
б) достатній рівень політичної культури панівного класу;
в) миролюбна зовнішня політика держави;
г) відповідність дій політичної еліти законам даної держави;
д) характеристика відносини маси громадян або підданих до влади.
52. Юридичне обґрунтування законності політичної влади називаєть-ся:
а) традиційне панування;
б) легальність;
в) легітимність;
г) медіакратія.
53. Для чого використається принцип поділу влади?
а) для запобігання кризи влади;
б) з метою запобігання тиранії;
в) як інструмент руйнування держави;
г) для досягнення консенсусу;
д) для підвищення ефективності функціонування політичної системи.
54. Один з типів легітимного панування, що характеризується відно-шенням до політичного лідера як до вищої надординарної істоти це:
а) харизматичне панування;
б) різновид раціонального панування;
в) легальне панування;
г) традиційне панування.
55. Тип панування, заснований на добровільному визнанні встановлених юридичних норм:
а) традиційне;
б) ідеологічне;
в) харизматичне;
г) раціонально-легальне.
56. Який з методологічних підходів розглядає владу як особливий тип поведінки?
а) теологічний;
б) біхевіористський;
в) реляціоністський;
г) інструменталістський.
57. Що з перерахованого є ознакою падіння легітимності влади?
а) ріст ступеня примусу;
б) проведення вільних демократичних виборів;
в) протистояння між законодавчою й виконавчою гілками влади;
г) забезпечення високого рівня і якості життя.
58. Що з перерахованого відноситься до засобів легітимізації влади?
а) заборона політичних партій і незалежної преси;
б) ріст ступеня примусу;
в) проведення вільних демократичних виборів;
г) протистояння між законодавчою й виконавчою гілками влади;
59. Який ресурс влади найбільшою мірою залежить від засобів масо-вої інформації?
а) інтерес;
б) розподіл матеріальних благ;
в) примус;
г)переконання.
60. До використання якого виду ресурсів варто віднести дії влади, спрямовані на надання різного роду пільг окремим групам населення?
а) економічних
б) соціальних;
в) культурно-інформаційних;
г) силових.
61. Яким виборчим правом користується громадянин, що прийшов у день голосування на виборчу дільницю?
а) активним виборчим правом,
б) пасивним виборчим правом,
в) і тим і іншим,
г) ніяким.
62. З якою метою в ряді країн установлюється максимум передвиборчих видатків?
а) заощадити бюджетні кошти,
б) забезпечити рівність можливостей кандидатів,
в) не допустити повного розорення кандидатів,
г) проконтролювати доходи кандидатів.
63. З якого віку громадяни України мають пасивне виборче право?
а) з 16 років,
б) з 18 років,
в) з 21 року,
г) з 24 років.
64. Чи може Президентом України стати громадянин іншої держави?
а) так;
б) ні.
65. Система, при якій мандати розподіляються між партіями відповідно до числа голосів виборців, зібраної кожною з них називається:
а) пропорційною,
б) мажоритарною,
в) змішаною.
66.Комплекс організаційних, пропагандистських і агітаційних захо-дів, проведених окремим кандидатом – це:
а) політичний маркетинг,
б) виборча процедура,
в) політична реклама
г) виборча кампанія.
67. Уявіть, що Ви балотуєтеся в депутати парламенту по мажоритар-ній системі відносної більшості. За Вас проголосувало 49% виборців вашого виборчого округу. Ваші конкуренти одержали відповідно – 31%, 10%, 5%, 3% і 2% голосів. Чи можна Вас поздоровити з обранням?
а) так;
б) ні.
68. Пропорційна виборча система сприяє:
а) збереженню числа політичних партій,
б) росту числа політичних партій,
в) зменшенню числа політичних партій,
г) зовсім не впливає на ці процеси.
69. Право громадянина виступати в якості обираємого – це:
а) пасивне виборче право,
б) активне виборче право,
в) політичний маркетинг,
г) виборча процедура.
70. Які функції демократичних виборів в органи державної влади?
а) модернізація політичної системи країни,
б) легітимація політичної системи й конкретних інститутів влади,
в) функція політичного прогнозування,
г) створення передумов для олігархізації політичного режиму.
71. По якій виборчій системі здійснюються вибори у Верховну Раду України?
а) по змішаній,
б) по мажоритарній,
в) по пропорційній.
72. Система, в основі якої лежить принцип більшості голосів вибор-ців називається:
а) мажоритарною,
б) пропорційною,
в) змішаною.
73. Які вибори призначаються у випадку дострокового розпуску парламенту?
а) загальні,
б) часткові,
в) чергові,
г) позачергові.
74.Уявіть, що Ви балотуєтеся в депутати парламенту по мажоритар-ній системі абсолютної більшості. За Вас проголосувало 28% виборців. Ваші конкуренти одержали відповідно 25%, 21%, 15%, 7%, 4% голосів. Чи можна Вас поздоровити з обранням?
а) так;
б) ні.
75. Контингент виборців, що голосують за яку-небудь партію на виборах – це:
а) однопартійці,
б) електорат,
в) симпатики,
г) співчуваючі.

0

28

Політичні режими та політична система суспільства
Тема 7 Політичні режими
7.1. Політичний режим: поняття й ознаки.
7.2. Демократичний режим.
7.3. Тоталітарний режим.
7.4. Авторитарний режим.
7.5. Політичний режим сучасної України

0

29

Поняття “політичний режим” з'явилося в науковому обороті в другій половині ХХ ст. Це явище політичного життя й політичної системи суспільства в цілому. Це поняття має синтезований характер. Можна сказати, що характеристика політичного режиму найбільш повно показує справжні можливості людини в її взаєминах із владними структурами.
7.1 Політичний режим: поняття й ознаки
Політичний режим – це система прийомів, методів, способів здійснення політичної влади в суспільстві. Поняття політичного режиму є ключовим для формування уявлень про основні системи влади. Виходячи з нього, судять про справжню картину принципів організації політичного устрою суспільства. Політичний режим характеризує певний політичний клімат, що існує в тій або іншій країні в конкретний період її історичного розвитку.
В науці існує два підходи до трактовки режиму: юридичний – робить акцент на формальні норми і правила відправлення влади інститутами держави, і соціологічний, який опирається на аналіз тих прийомів і способів, за допомогою котрих здійснюється реальна публічна влада і котрі в тій чи іншій мірі обумовлені соціокультурними традиціями, системою розподілу праці, характером комунікацій і т.д. Найбільш адекватним засобом відображення політичного режиму є другий підхід. Він дозволяє в якості агентів влади розглядати не тільки уряд і офіційні структури, але і всі соціальні сили, котрі реально впливають на прийняття і здійснення рішень.
Наведене визначення політичного режиму дає саме загальне уявлення про дане поняття. Для більше широкого й конкретного уявлення про політичний режим у певній країні варто проаналізувати основні ознаки політичного режиму:
• Ступінь участі народу в механізмах формування політичної влади, а також самі способи такого формування.
• Співвідношення прав і свобод людини й громадянина із правами держави, гарантованість прав і свобод особи.
• Співвідношення між законодавчою й виконавчою гілками влади.
• Політичне і юридичне положення й роль у суспільстві “силових” структур держави (армії, поліції, органів державної безпеки й т.д.).
• Характер взаємин між центральними й місцевими органами влади й управління.
• Місце й роль недержавних структур у політичній системі суспільства.
• Положення засобів масової інформації, ступінь гласності в суспільстві й прозорості державного апарата.
• Домінування певних методів (переконання, примуса й т.п.) при здійсненні державної влади.
Політичний режим залежить від співвідношення політичних сил у суспільному організмі, особистості загальнонаціонального лідера й особливостей правлячої еліти; історичних і соціокультурних традицій, політичної культури населення. Політичний режим формується спонтанно, внаслідок загальних зусиль багатьох суб'єктів політичного процесу й не може бути встановлений конституціями або іншими законами.
Існує багато класифікацій політичних режимів. Кожна із класифікацій є умовною, оскільки “чистих” політичних режимів у політичній практиці не існує. Залежно від особливостей набору методів і засобів державного володарювання розрізняють два полярних режими – демократичний й антидемократичний. Саме до безлічі цих різновидів можна звести все різноманіття політичних режимів. Крім того, антидемократичні режими ділять за звичаєм на тоталітарні й авторитарні.

0

30

7.2 Демократичний режим
Поняття “демократія” (від греч. demos – народ й kratos – влада) означає народовладдя, владу народу. Однак ситуація, при якій весь народ здійснював би політичне володарювання, поки що ніде не реалізована. Це скоріше ідеал, те, до чого потрібно всім прагнути. Тим часом є ряд держав, які просунулися в цьому напрямку далі інших (Німеччина, Франція, США, Швейцарія, Англія) і на які найчастіше орієнтуються інші держави.
Багатогранність терміна “демократія” обумовлена розвитком людського суспільства. Спочатку демократія розглядалася як пряме правління громадян, на відміну від правління монарха або аристократів. Однак уже в античності демократія вважалася “гіршою формою” правління. У той час думали, що низький рівень культури громадян грецьких полісів-держав дозволяв правителям маніпулювати подібним "народовладдям”. Тому-то режими демократії не існували довго й переходили в охлократію (влада натовпу), а ті, у свою чергу, породжували тиранію. Виходячи із цього, Аристотель не проводив розходжень між демократією й охлократією й негативно ставився до демократії. Його оцінка демократії, а також відсутність реальних умов для її практичного втілення вплинули на подальшу долю даної форми держави: демократія сприймалася негативно й була витиснута з полі-тичного побуту.
Новий етап становлення концепції демократії починається з Великої французької революції – саме вона дала поштовх до розвитку демократії як напрямку суспільно-політичної думки, яка формулює цілі соціально-політичного руху, що відкидає монархію й елітарність.
Залежно від того, як народ бере участь у управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму (плебісцитарну) і представницьку (репрезентативну).
До форм прямої демократії відносяться: проведення виборів на основі загального виборчого права, референдуми, всенародні обговорення питань державного життя. Члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів і т.п. Ця форма демократії дає можливість розвивати політичну активність громадян, забезпечувати легітимність влади, здійснювати ефективний контроль за діяльністю інститутів держави.
Представницька демократія – це коли члени співтовариства залишаються джерелом влади й мають право приймати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників, які повинні відстоювати їхні інтереси. Носіями представницької демократії є парламенти, інші виборні органи влади, як у центрі, так і на місцях.
Жодна із цих форм в “чистому виді” не існує, але в умовах демокра-тичного режиму вони проявляються обидві.
Основні ознаки демократичного режиму:
1. Визнання народу джерелом влади, сувереном у державі. Народний суверенітет виражається в тім, що саме народу належить установча, конституційна влада в державі. Народ вибирає своїх представників і може періодично поміняти їх; у ряді країн має також право безпосередньо брати участь у розробці й прийнятті законів шляхом народних ініціатив і референдумів.
2. Вільне волевиявлення волі народу на виборах, виборність органів державної влади. Цей принцип розглядається як ключова умова демократичного режиму. Він передбачає можливість вільних і чесних виборів, що виключають усякий примус і насильство. Всі особи, що контролюють владні структури, повинні бути обрані на основі встановлених законом процедур і періодично, через строго встановлені строки переобиратися. Виборці повинні мати право й можливість для відкликання своїх представників.
3. Пріоритет прав і свобод людини й громадянина над правами держави. Органи державної влади покликані захищати права й свободи людини, які індивід здобуває в силу народження. А також цивільні права й політичні свободи, у тому числі право на життя, свободу й безпеку особистості, на рівність перед законом, на громадянство й участь у керуванні своєю країною, на невтручання в особисте й сімейне життя й т.д.
4. Громадяни мають великий обсяг прав і свобод, які не тільки проголошуються, але і юридично закріплені за ними. У демократичних державах діє правовий принцип “ усе, що не заборонено – дозволено”.
5. Чіткий поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Вищий законодавчий орган країни – парламент наділений виключним правом видавати закони. У відомому змісті цей орган влади має верховенствующу роль й, отже, існує потенційна небезпека надмірної концентрації в ньому політичної влади. Тому в умовах демократичного політичного режиму три галузі політичної влади врівноважують один одного. Зокрема, вища виконавча влада (президент, уряд) має право законодавчої, бюджетної, кадрової ініціативи. Президент має право вето на рішення, прийняті законодавчими органами. Судова влада має повноваження скасувати рішення як законодавчої, так і виконавчої влади.
6. Поліція, спецслужби й армія – виконують функції забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки держави й суспільства. Їхні дії регулю-ються й обмежуються чинністю закону. Основні функції по підтримці пра-вопорядку належать не армії й спецслужбам, а поліції й судам.
7. Політичний плюралізм, багатопартійність. При демократичному режимі функціонує багатопартійна система, при якій одна партія може перемінити у влади іншу на законних підставах у результаті виборів. Усі політичні партії повинні бути поставлені в рівні правові умови в їхній боротьбі за голоси виборців і за своє представництво в органах державної влади. Відповідно до результатів виборів політичні партії, що набрали більшість голосів виборців, одержують право формувати органи влади й статус правлячої партії. Програвші на виборах одержують статус опозиційної партії. Здійснюючи свою місію, опозиція виступає із критикою органів влади. Вона висуває альтернативну програму. Опозиція контролює владу через діяльність своїх фракцій і блоків у парламентах, у своїх засобах інформації й печатки.
8. Влада в державі в більшій мірі заснована на переконанні, чим на примусі. При прийнятті політичних рішень переважають процедури по пошуку компромісу й консенсусу.
Перераховані принципи демократичного режиму можуть створити ідеалізований образ демократії. Звичайно, достоїнства демократії, а отже, демократичного політичного режиму очевидні й незаперечні. Однак у демократії є й уразливі сторони й недоліки.
Демократію іноді іронічно визначають як “панування більшої частини суспільства над кращою”, при якій процвітає політичний дилетантизм, відбувається засилля посередності. Демократія не гарантує від приходу до влади людей корисливих, з низькою культурою й моральністю, але з витонченим розумом і популістськими прийомами.
Зрозуміло, демократія – явище не ідеальне, але, незважаючи на всі недоліки, вона краща й сама справедлива форма правління з усіх дотепер відомих.
Повною протилежністю демократичному режиму є тоталітарний ре-жим, або тоталітаризм.
7.3 Тоталітарний режим
Термін “тоталітаризм” походить від середньовічного латинського слова “totalis”, що означає “весь”, “цілий”, “повний”. У політичний лексикон він був введений в 1925 р. Б. Муссоліні. Із цього часу починається становлення тоталітарного ладу в Італії, потім у СРСР у роки сталінізма й у гітлерівській Німеччині c 1933 р.
Тоталітарний режим характеризується абсолютним контролем держави над всіма областями громадського життя, повним підпорядку-ванням людини політичній владі й пануючій ідеології.
Тоталітарні режими найчастіше виникають у надзвичайних умовах: наростаючої нестабільності, глибокої економічної й політичної кризи в суспільстві, необхідності швидкого рішення стратегічних завдань. Його встановлення розглядається як спосіб подолання зазначених проблем і досягнення певних цілей.
У числі основних ознак, якими характеризується тоталітаризм як політичний режим, виділяють наступні:
1. Занадто централізована структура влади, що має пірамідальну форму, вершину якої вінчає вождь (лідер) або група. Пануюча група не несе відповідальності ні перед яким виборним органом, концентруючи у своїх руках законодавчу, виконавчу й судову владу.
2. Державна влада формується по закритим від суспільства кана-лам, оточена “ореолом таємниці” і недоступна для контролю з боку народу.
3. Монопольний державний контроль над економікою, засобами масової інформації, культурою, релігією й т.д., аж до особистого життя, до мотивів учинків людей.
4. Повне безправ'я людини. Політичні права й свободи зафіксовані формально, але реально відсутні. Закони захищають тільки інтереси правлячої еліти, представлені як інтереси держави. Є серйозні обмеження не тільки політичних, але й інших прав, таких як право заняття державної посади, свобода пересування, вибору місця проживання, вибору професії й т.д.
5. Поліція й спецслужби поряд з функціями забезпечення правопо-рядку виконують функції каральних органів і виступають як інструмент масових репресій. У необхідних випадках для цих цілей використається армія.
6. Володарювання однієї партії, фактичне зрощування її професійного апарата з державою, заборона опозиційно настроєних сил.
7. Домінуючими методами керування є примус, насильство, терор.
Страх і сліпа віра – головні ресурси тоталітарного управління. У свідомості людей посилено створюється образ ворога, з яким не може бути примирення. Усіляко підтримуються бойові настрої, атмосфера таємності, надзвичайного стану, що не допускає розслаблення, втрати пильності. Все це служить виправданням командних методів керування й репресій.
Відзначені вище й деякі інші ознаки в більшій або меншій мірі влас-тиві всім тоталітарним режимам. Однак у таких держав є й істотні відмінності, виходячи з яких виділяють кілька різновидів тоталітаризму: комуністичний, фашистський і теократичний. Інші тоталітарні режими, так чи інакше, примикають до цих трьох різновидів.
Комуністичний тоталітарний режим існував у СРСР й інших соціалістичних державах. Нині, тією чи іншою мірою, він існує на Кубі, у КНДР. Ряд дослідників розглядають цей вид тоталітаризму як класичний, тому що він передбачає максимальний державний контроль у всіх сферах, повну ліквідацію приватної власності, підпорядкування окремої людини державним інтересам, сформованим на основі "єдино правильної й наукової ідеології".
Фашизм уперше був установлений в Італії в 1922 р. Фашистські ре-жими існували також в Іспанії, Португалії, Чилі.
Людиноненависницьким різновидом фашизму був німецький націо-нал-соціалізм, що одержав державне втілення в 1933 р. Тоталітарний нацистський режим проіснував до 1945 р. У Німеччині упор робився на національну й расову перевагу німців, а також на пошук зовнішнього ворога, неповноцінних рас, які потрібно підкорити або знищити.
В останні десятиліття заявив про себе релігійний тоталітаризм. Ця політична практика характерна для Ірану, де все громадське життя будується на основі установок ісламу із твердими вимогами, як до своїх послідовників, так і до “невірних”. Своєрідний різновид цього типу тоталітаризму із приходом до влади талібів установився в Афганістані.
Повний тоталітаризм рідкий у людській історії. Завжди зберігається потенціал духовного опору. У надрах самого тоталітарного режиму виникають сили, здатні підірвати систему абсолютної влади або підготувати умови для його політичної еволюції.
7.4 Авторитарний режим
У цей час у багатьох країнах світу встановилися авторитарні політичні режими. За деякими оцінками, у сучасних умовах близько 100 держав відносяться до авторитарних режимів. А це досить велика кількість країн з різноманітним державним устроєм – від військово-диктаторських до монархічних. Вони займають проміжне положення між демократичними й тоталітарним політичним режимами. Так, подібно тоталітаризму авторитарні політичні режими відрізняються майже не необмеженою владою державних органів. Це проявляється у твердому політичному правлінні, опорі якщо буде потреба на примусові й силові методи для регулювання соціальних процесів. У той же час, подібно демократії, для авторитаризму характерне збереження сфери громадянського суспільства, приватної ініціативи в економіці, ринковій конкуренції.
Головною соціальною опорою авторитарного режиму, як правило, є групи військових (“силовиків”) і державної бюрократії. Нерідко їхні дії , націлені на посилення монополізації влади, виявляються досить ефективними. Однак ці режими погано пристосовані для налагодження ефективного зв'язку між владою й рядовими громадянами. І в цьому закладена небезпека для самого існування авторитарного політичного режиму.
Авторитаризму властиві наступні характерні ознаки:
1. У центрі й на місцях відбувається концентрація влади в руках од-ного або декількох, тісно взаємозалежних органів при одночасному відчу-женні народу від реальних важелів державної влади.
2. Політичні права й свободи громадян значною мірою обмежені. Закони захищають переважно інтереси держави, а не особистості. У законодавчій сфері діє принцип: “усе, що не дозволено – заборонено”.
3. Відсутній чіткий поділ влади. Значна концентрація виконавчої й найчастіше законодавчої влади – у руках глави держави при обмеженні контролю парламенту над державною політикою. Вплив виконавчої влади на судову.
4. Існує частковий плюралізм, опозиція не допускається, може існувати лише імітація багатопартійності, тому що всі наявні партії повинні орієнтуватися на лінію, вироблену правлячою партією.
5. Формування органів влади не демократичним шляхом, а за допомогою призначення "зверху". У результаті оточення авторитарного лідера підбирається на основі особистих симпатій і відданості йому, а не відповідно до ділових якостей і здібностей.
6. “Силові” структури суспільству практично непідконтрольні й часом використовуються в сугубо політичних цілях.
7. Як методи державного управління домінують командні, адміністративні; у той же час відсутній терор, практично не застосовуються масові репресії, жорсткі насильницькі прийоми здійснення політичної влади.
Авторитарний політичний режим має свої достоїнства й недоліки. Його достоїнства особливо відчутні в екстремальних ситуаціях. Авторитарна влада може забезпечити громадський порядок, політичну стабільність, мобілізувати суспільні ресурси на виконання певних завдань. До недоліків авторитаризму відноситься повна залежність політики від позиції глави держави і його оточення, табу на вираження громадянами своїх політичних поглядів.
Авторитаризм займає як би проміжне положення між демократією й тоталітаризмом. Під впливом складного комплексу економічних, соціально-політичних, культурних й інших факторів він в остаточному підсумку еволюціонує в напрямку демократії або тоталітаризму. Такий перехідний характер авторитарний політичний лад носив в останні десятиліття ХХ ст. Так, авторитарний режим Ф. Кастро, установлений в 1959 р. на Кубі, переріс потім у тоталітаризм. У ряді ж інших держав (Чилі, Таїланді, Гаїті, Панамі й деяких інших) авторитаризм поступово еволюціонував по шляху демократії.
Можна виділити наступні основні типи авторитарних режимів: пар-тійні, військові, національні, корпоративні й ін.
Особливість партійних режимів полягає в здійсненні монопольної влади якою-небудь партією або політичним угрупованням, що не обов'язково представляє інститут партії. Найчастіше це однопартійні режими, але до них можуть бути віднесені й форми правління аристократичних (Марокко, Непал) або сімейних (Гватемала) груп, а також правління перших осіб держави з їх згуртованими політичними “командами” (Білорусія).
Військові режими, як правило, виникають у результаті переворотів, змов і путчів. Найбільше число прикладів установлення військових режимів дали країни Латинської Америки, Африки, а також Греція, Пакистан, Туреччина. Такі політичні режими відрізняються придушенням значної частини політичних і громадських свобод, внутрішньою нестабільністю, широким поширенням корупції. Державні ресурси використовуються в основному для придушення опору, зниження соціальної активності громадян. При такому правлінні може широко використовуватися й фізичне насильство.
Моделі національного авторитаризму виникають у результаті домінування в елітарному угрупованні певної національної або етнічної групи. Такі режими зложилися й у ряді країн на пострадянському просторі (Узбекистан, Туркменістан, Казахстан). У цих країнах явно виражене прагнення створити соціальні й політичні переваги представникам однієї групи населення. Це супроводжується проведенням негласної політики витиснення інших національних груп.
Корпоративні режими персоніфікують собою владу бюрократії, що сполучає владу й власність і на цій основі контролює процес прийняття рішень. Держава персоніфікує сили, які використовують прерогативи офіційних органів для захисту своїх вузько групових інтересів. Економічною підставою такої системи влади є система квот, дозвільний порядок реєстрації підприємства, відсутність належного контролю за діяльністю державних службовців. Останні, займаючись всупереч законодавству підприємницькою діяльністю, одержують величезні особисті прибутки.

0


Вы здесь » THE WORLD OF EDUCATION » Электронные учебники и лекции » Підручник з політології