За критерієм розподілу влади розрізняють:
1. патріархальні родини, де батько є "главою сімейної держави".
2. матріархальні родини, де найвищим авторитетом і впливом користується мати.
3. егалітарні родини або партнерські – це такі, де немає чітко виражених сімейних прав, де переважає ситуативний розподіл влади між батьком і матір'ю.
Залежно від віку подружжя розрізняють:
1. Молодіжну родину – коли вік подружжя до 30 років. Основними проблемами такої родини є адаптація до нових обов'язків, побуту, поява ролей, пов'язаних з батьківством, проблеми із працевлаштуванням і економічним забезпеченням.
2. Родину середнього подружнього віку. Основні проблеми такої родини – одноманітність, рутинність виконання домашніх обов'язків, нудьга, стереотипність взаємин, відчуття того, що саме цікаве й значне в житті вже відбулося й тепер життя “протікає” мимо.
3. Літню подружню пару. Виникають проблеми, пов'язані зі здоро-в'ям подружжя, необхідність турботливого відношення один до одного, освоєння нових сімейних ролей.
За місцем проживання подружжя родини бувають:
1. Патрилокальні – подружжя живе із батьками чоловіка.
2. Матрилокальні – подружжя живуть із батьками дружини.
3. Неолокальні – подружжя живуть окремо від батьків у власному будинку.
4. Унілокальні – подружжя живуть із тими батьками, у яких є жит-лова площа.
За особливими умовами сімейного життя виділяють наступний ряд родин:
1. Студентські родини. Типові проблеми такої родини: відсутність житла, повна матеріальна залежність від батьків, проте такі родини характеризуються великою згуртованістю, активністю, емоційністю. Подружжя в таких родинах сприйнятливі до нового, вірять у краще.
2. Дистантні родини – юридично зафіксовані, проте, фактично їх немає. Таких родин близько 5% в Україні. Це родини трудових мігрантів, моряків, полярників, артистів, спортсменів, геологів тощо. Чоловіки й дружини тривалий час перебувають окремо, не господарюють, обов'язки з виховання дітей і їхнього втримування виконує, як правило, один з них. У цих родинах більша небезпека адюльтеру й розпаду шлюбу, але деякі дуже стійкі, де міцність відносин пояснюється свіжістю почуттів.
3. Родини, які очікують народження дитини – виникають проблеми, пов'язані з підготовкою до майбутніх ролей, надмірною турботою про здоров'я майбутньої мами й дитини.

3. Функції родини. У визначенні функцій родини мова йде про результати життєдіяльності мільйонів родин, які позначаються на рівні суспільства, мають загальнозначущі слідства й визначають роль родини як фундаментального соціального інституту. Проте не слід забувати, що в процесі створення родини мільйони людей прагнуть до досягнення своїх особистих цілей, до задоволення особистих потреб. Тому функції родини можна аналізувати з погляду задоволення суспільних або індивідуальних потреб.

4. Розвиток інституту родини. Проблеми розвитку родини в сучасному суспільстві. Основним фактором, що робить вплив на сучасний стан родини й сімейні відносини, є перехід суспільства від аграрної стадії розвитку до індустріальній і постіндустріальній. Даний перехід спричиняє наступні зміни:
• розвиток двох життєвих центрів – роботи й дому;
• ріст економічної незалежності жінок і їхнє активне включення в трудову діяльність;
• зниження престижу й впливу релігії;
• сексуальну революцію;
• демократизацію шлюбно-сімейного законодавства;
• винахід надійних коштів контрацепції.
Аграрному суспільству властива традиційна модель родини, індустріальному й постіндустріальному – сучасна.

ТЕМА 7. КУЛЬТУРА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН.

1. Поняття та функції культури.
2. Базисні елементи культури.
3. Культурна розмаїтість. Види культури.
4. Етноцентризм і культурний релятивізм

2. Базисні елементи культури. Незважаючи на те, що культури над-звичайно відрізняються одна від одної, з погляду базисних елементів вони завжди складаються з мови, символів, цінностей, норм і технології. Розгля-немо кожний елемент окремо.
Мова. Мова виступає, образно кажучи, «ключем» до розуміння культури.
Мова – це код, шифр, за допомогою якого люди можуть спілкуватися один з одним і відрізняти своїх від чужинців.
На земній кулі існує близько 3600 мов, і тільки 300 з них – літературні. У сучасному світі найчастіше вживають китайську, англійську й іспанську мови, четверте місце посідає російська мова.
Поруч із мовою, як усною культурною традицією, існує й писемність. Писемність люди винайшли близько 5 тис. років тому, і це можна вважати величезним кроком уперед в людській історії.
Мова – явище соціальне, її неможливо опанувати без спілкування з іншими людьми. Також мова виступає головним засобом передачі та транслювання культури. Як у нашому організмі присутні гени предків, так і в культурі існують незлічимі символи тих, хто жив до нас.
Мова бере участь у придбанні й організації життєвого досвіду людей. Це можна побачити при порівняльному аналізі різних мов. У мові гренландських ескімосів немає слів «ліфт» і «тролейбус», але існує близько 70 визначень снігу й льоду, в арабській мові можна знайти 6000 слів для визначення верблюда, частин його тіла й збруї.
Єдина мова консолідує, підтримує єдність суспільства, тому зрозуміло, чому будь-яка держава приділяє велике значення проблемі державної або національної мови, надаючи їй всіляку підтримку.
Символи. Люди, як і всі інші живі істоти, сприймають навколишній світ за допомогою органів почуття, але на відміну від інших ми створюємо символи.
Символи – це поняття й речі, які несуть у собі певний зміст, мають значення для людей однієї культури. Слово, посмішка, картина в приймальні директора, білий халат лікаря або мундир військового, сигнал «SOS» та інше – все це символи, за допомогою яких ми спілкуємося й передаємо інформацію один одному.
Щоб адекватно розуміти один одного людям необхідно оперувати загальноприйнятими значеннями, їм потрібний єдина мова, зрозумілі слова, терміни, знакові системи. Тому люди «домовляються» вважати той або інший звук, рух, кольори, геометричну форму й т.п. зрозумілими для себе й оточення. Так з'являються символи – умовні значення, яких не існує в природі. Але ті самі предмети, фізичні явища й жести мають різні значення залежно від контексту культури.
Деякі символи мають виняткове значення для окремої людини й культури суспільства в цілому. До них належать державний прапор, герб, гімн, архітектурні пам'ятники, могили предків і т.п. Подібні символи виступають як соціальні цінності, які мають особливе значення в культурі.
Цінності. Щоб задовольнити свої потреби, людина повинна обов'язково оцінити навколишній світ, його елементи, зв'язки, зрозуміти їхнє значення для себе, виробити уявлення про бажане. Для цього необхідно застосувати абстрактні, узагальнені критерії оцінки. Саме такі узагальнені критерії оцінки дій, зв'язків, явищ, ідей становлять основу культури й мають назву цінностей.
Цінності – це загальні уявлення, які поділяються більшою частиною суспільства, щодо того, що бажано, правильно й корисно.
Цінності завжди лежать в основі моральних принципів. У християнській культурі – це десять заповідей, які ставлять над усе цінність людського життя (не вбий), подружню вірність (не чини перелюбу), повагу старших (почитай батька свого й мати свою). Ці цінності можна назвати загальнолюдськими.
Поряд із загальнолюдськими існують національні цінності, вони формують основу етнічної культури, сприяють самоідентифікації, об’єднують людей. Це народні традиції, свята, фольклор, історичні реліквії, пам'ятники архітектури й т.п.
Аналогічним способом можна виділити групові, сімейні й навіть інди-відуальні цінності. Наприклад, рушник, фотографія або ювелірна прикраса можуть мати велику цінність для окремої родини або людини, і не заслуговувати на увагу всіх інших.
Норми. Норми (від лат. norma – правило, зразок) – це загальнозначущі правила поведінки, які санкціонуються суспільством або соціальною групою. Норми завжди регулюють поведінку людей відповідно до цінностей певної культури.
Дотримання або порушення соціальних норм викликає відповідну реакцію з боку оточення, що приймає форму заохочення або покарання. Санкції, наприклад, схвальна посмішка або здивований погляд, створюють систему соціального контролю – різноманітних засобів, за допомогою яких суспільство контролюють виконання норм.
Технології й матеріальна культура. Поряд з такими невідчутними на дотик феноменами як символи, норми й цінності, культура існує також у вигляді цілком матеріальних речей. Китайці їдять не ножем і виделкою, а паличками, японці сидять на підлозі й знімають взуття, перш ніж зайти в будинок, молодь частіше користується CD-програвачами й мобільними телефонами. Технології існують у будь-якій культурі.
Технології – це спосіб виробничої діяльності й знання, які допомага-ють людям облаштувати життя в даних умовах.
Розвиток технологій у сучасному суспільстві привів до формування так званої «техносфери». Величезна кількість технічних пристроїв, які ото-чують людину, створюють штучне середовище, аналогів якого ніколи не було в минулому.

4. Етноцентризм і культурний релятивізм.
Людина, що з дитинства виховувалася на ідеях і цінностях своєї спільноти, як правило, схильна оцінювати ці ідеї й цінності як природні й правильні. Цінності, ідеї й норми іншої культури можуть здаватися незрозумілими, дивними й навіть дикими. Тобто, люди, звичайно, дивляться на світ через призму своєї власної культури.
Тенденція оцінювати звичаї, цінності й норми інших культур з позиції стандартів власної культури одержала назву етноцентризм. Етноцентризм може бути не тільки етнічним, хоча найчастіше ми зтикаємося саме із цією формою, але й груповим. Наприклад, коли військові використовують властиві їм норми й цінності для оцінки діяльності цивільних об'єднань або наукових колективів.
З погляду соціології, як ідеологічно нейтральної науки, будь-яку культуру необхідно вивчати, виходячи з її власних норм і цінностей, оцінка іншої культури з позиції своєї власної неприпустима для соціолога. Однак важливо пам'ятати, що повага й любов до своєї культури, історії, прихильність традиціям, мові сприяють згуртованості суспільства, формуванню почуття патріотизму.
Етноцентризм – явище природне й неминуче для культури, по ступені виразності він може існувати в трьох формах:
Недостатній етноцентризм може привести до розмивання культури, акультурації, тобто прищеплюванню нових культурних форм, змішуванню їх з місцевими культурними традиціями, і навіть, до асиміляції культури в більше стійкій і розвитий.
Помірний етноцентризм необхідний людям для відчуття емоційної єдності, інтеграції народу, суспільства. Помірний етноцентризм виконує позитивні функції, формує неупереджене й толерантне відношення до інших культур, які саме по собі виступає ознакою впевненості, відкритості й розвиненості культури.
Абсолютний етноцентризм породжує ворожість, конфлікти з іншими народами, які пов'язані зі спробою нав'язати їм свої, на їх погляд, більш прогресивні норми й цінності. Подібні прояви етноцентризму приносять шкоду, у першу чергу, самому народу і його інтересам, гальмують розвиток культури, роблять її несприйнятливої до нового, консервативною й негнучкої.
Позиція, протилежна етноцентризму, називається культурним релятивізмом. З погляду культурного релятивізму, кожна культура – це унікальне явище, тому вона повинна розглядатися тільки на основі прийнятих у ній стандартів. Однак дотримання принципу культурного релятивізму іноді породжує труднощі й питання. Наприклад, якщо в деяких культурах існує ритуальний канібалізм, чи повинні ми ставитися до цього як до «нормального прояву культурної розмаїтості»? У багатьох сучасних східних суспільствах жінки й дотепер не мають рівних із чоловіками прав. Чи повинні ми відмовитися від негативної оцінки дискримінації жінок лише на основі поваги до чужих традицій? Відповідь на ці питання, на думку багатьох соціологів, полягає в тім, що головне для науки взагалі й соціології зокрема – не оцінка, а розуміння явища.
Кожен культурний зразок (звичай або норма, цінність або обряд), яким би «диким» він не здавався представникові іншої культури, може бути зрозумілим лише в контексті власної культури. Розуміння сенсу того або іншого звичаю не означає його беззастережного схвалення й прийняття. Якщо ж усе, що здається «неправильним», просто відкидається, розуміння іншої культури стає просто неможливим. Так, багатоженство неможливо оцінити й зрозуміти в традиціях християнства, але іслам і східні традиції дозволяють з'ясувати причини виникнення й сутність цього феномена.
Культурний релятивізм повинен застосовуватися не тільки в процесі наукового аналізу, а й у повсякденних взаємодіях представників різних культур. Щеплення культурного релятивізму відбувається складно, він вимагає розуміння незвичних цінностей і норм, відмови від культурних стандартів, яких люди дотримувалися все життя. Але поступово, у міру того як мешканці різних країн всі частіше контактують один з одним, важливість розуміння інших культур значно підвищується. Завдяки міжнародній економіці, поширенню засобів масової комунікації й інформації, процесам міграції, туризму й т.п. ми спостерігаємо зближення світових культур, культурний обмін між ними.
Разом із цим, проявляється й протилежна тенденція – зберігаються значні культурні відмінності. Цілісність і самобутність культури забезпечу-ється механізмами соціокультурної селекції й соціокультурним імунітетом. Кожна культура в процесі культурного обміну намагається відібрати й зберегти лише ті риси, які відповідають її загальній логіці, менталітету. Для цього культура може чинити опір чужим для неї елементам. Так майже всі країни світу запозичили в західного суспільства технології й засоби організації виробництва, але не норми й принципи західної моралі. Подібний опір – це свідоцтво особливої турботи людей про власну культуру, збереження її самобутності й неповторності, оскільки втрата культури неодмінно приведе до розпаду даного суспільства, що завжди характеризується певними традиціями, нормами, моделями поведінки.

1. Поняття суспільства, країни, держави. Суспільство як соціальна система. Вся історія соціологічної думки є історією наукових підходів і методів побудови теорій суспільства.
Суспільство – це сукупність історично сформованих способів взаємодії й форм об'єднання людей, у яких виражається їх всебічна залежність друг від друга, регульована законом, звичаями, соціальними інститутами.
Основні ознаки суспільства:
1. Воно не є частиною будь якої більшої системи (автономність і самодостатність суспільства).
2. Шлюби укладаються переважно між представниками даного об'єднання.
3. Воно поповнюється переважно за рахунок дітей тих людей, які вже є визнаними представниками об'єднання (самовідтворення).
4. Об'єднання має територію, що вважає власної.
5. У нього власна назва й власна історія.
6. Воно має власну систему керування.
7. Об'єднання існує довше середньої тривалості життя окремого індивіда (цілісність і стабільність).
8. Його згуртовує спільна система цінностей, звичаїв, традицій, що називають культурою.
Найчастіше поняття суспільство розуміється у двох значеннях: вузькому й широкому.
У вузькому розумінні – це окремо взяте суспільство, розглянуте в єдності його територіальних кордонів (країна) і політичного устрою (держава).
У широкому розумінні – це світове співтовариство або світова систе-ма, мається на увазі все людство як ціле.
Крім суспільства існують ще й такі поняття як "країна" і "держава".
Держава являє собою штучний політичний конструкт – інститут, покликаний управляти взаємодіями між людьми, тобто політична організація країни, що має певний тип влади та апарат керування.
Країна – територія, що має певні границі й користується державним суверенітетом.
Системний підхід трактує суспільство як систему , що самозабезпечується.
Система – це предмет, явище або процес, що складається з якісно ви-значеної сукупності елементів, які перебувають у взаємних зв'язках і відно-синах та утворюють єдине ціле.
Основні характеристики системи:
• цілісність;
• стабільність, тобто збереження своєї структурно-функціональної організації при зміні зовнішнього середовища;
• самодостатність і саморозвиток;
• відкритість, тобто взаємозв'язок із зовнішнім середовищем;
• варіативність (можливі різні варіанти розвитку в певних грани-цях);
• компенсаторність (якщо якийсь елемент не виконує свої функції на належному рівні, то йому знаходиться заміна);
• багаторівневість.
Специфіка соціальної системи полягає в тому, що вона складається на базі тієї або іншої спільноти людей (соціальна група, соціальна організація, суспільство), а її елементами є люди, чия поведінка детермінується певними соціальними позиціями (статусами), які вони займають і конкретними соціальними функціями, які вони виконують, соціальними нормами й цінностями, прийнятими в даній соціальній системі, а також їх різними індивідуальними якостями.
Суспільство як соціальна система – це такий соціальний організм, що функціонує й розвивається за своїми власними законами, має якості, яких немає в жодного з утворюючих його елементів окремо.
Складовими елементами суспільства є:
1) соціальні зв'язки й відносини;
2) соціальні дії й взаємодії;
3) соціальні цінності й норми.
Основні рівні суспільства:
1) Мікрорівень (рівень окремо взятого індивіда);
2) Мезорівень (рівень соціальних груп і соціальних інститутів);
3) Макрорівень (рівень суспільства в цілому).
4) Світ-система або глобальний рівень.
В марксистській соціології, у якій виявляється детерміністський (при-чинно-наслідковий) зв'язок соціальних явищ і процесів, їхня субординація, суспільство містить у собі чотири основні сфери – економічну, соціальну, політичну й духовну (ідеологічну). Кожна з попередніх підсистем має вирі-шальний вплив на наступні й зазнає зворотний вплив. Кожна із цих найбільш загальних соціальних систем займає певне місце в соцієтальній системі й виконує (добре, погано або зовсім не виконує) строго обкреслені функції. У свою чергу, кожна з найбільш загальних систем включає у свою структуру як елементи нескінченну безліч соціальних систем менш загального порядку (родина, трудовий колектив і т.д.).
Постійне відтворення способів взаємозв'язку й взаємодії компонентів, а отже, збереження цілісності й стабільності суспільства забезпечується шляхом виконання суспільством певних функцій. Т. Парсонс визначає основні функції, без яких система як така існувати не може:
• здатність до адаптації (забезпечується економічною підсисте-мою суспільства);
• ціледосягнення (політичною підсистемою);
• інтеграції (правовими інститутами й звичаями);
• відтворення структури (системою вірувань, мораллю й органами соціалізації).
Чим більш послідовніше здійснюється функціональний розподіл діяльності на рівні інститутів і соціальних ролей, тим стабільніше сама соціальна система.
2. Поняття соціальних змін, їхні види. Соціальні зміни – це перехід соціальних систем, спільнот, інститутів і організацій з одного стану в інше. Соціальні зміни мають на увазі не будь-які зміни, що відбуваються в якій-небудь сфері (економічній, політичній, духовній), а зміни соціальних систем, соціальної стратифікації, соціальних спільнот, соціальних процесів, інститутів, організацій, їхніх взаємодій.
Поняття “соціальна зміна ” конкретизується поняттям розвитку. Поняття «соціальний розвиток» означає певний вид соціальних змін, що мають спрямованість убік поліпшення, ускладнення, удосконалення.
Зміни можуть здійснюватися на наступних рівнях:
1. На рівні особистості й міжособистісних відносин (зміни модаль-ного типу особистості, лібералізація статевої моралі).
2. На рівні організацій і інститутів (зміна функцій і типів сім’ї, цілей освіти).
3. На рівні малих і великих соціальних груп (поява фермерів, підприємців).
4. На соцієтальному і глобальному рівнях (економічний розвиток одних країн, застій і криза в інші).
Види соціальних змін залежно від типу соціальних зв'язків:
1. Структурні соціальні зміни – зміни, що стосуються структур різ-них соціальних утворень (зміни в структурі сім’ї, суспільства).
2. Процесуальні – зміни, що зачіпають соціальні процеси (зміни в міграційних процесах, у стратифікації суспільства).
3. Функціональні – зміни, що стосуються функцій різних соціальних систем, інститутів, організацій (зміни у функціях сім’ї, освіти, законодавчої й виконавчої влади).
4. Мотиваційні – зміни в сфері мотивацій індивідуальної й колективної діяльності (зміни мотивації студентів).
Всі ці зміни тісно пов'язані між собою: зміни одного виду з необхідністю спричиняють зміни інших видів.
Також виділяють такі типи соціальних змін як:
1. Еволюційні (поступові, повільні, плавні, кількісні перетворення об'єктів) і революційні (відносно швидкі, корінні, якісні) зміни;
2. Прогресивні (рух уперед) і регресивні (відкіт назад);
3. Імітаційні (копіювання існуючих форм соціального життя) і інно-ваційні (створення нових форм соціального життя).
Якщо наявність соціальних змін у соціальних системах визнається всіма соціологами, то із приводу факторів соціальних змін висловлюються різні думки.
1. На питання, звідки надходить імпульс для соціальних змін, є дві відповіді:
1) представники екзогенних теорій (географічний напрямок) дума-ють, що соціальні зміни породжуються зовнішніми факторами: кліматом, ландшафтом і т.д.;
2) більшість соціологів є прихильниками ендогенних факторів розвитку, тобто думають, що причини соціальних змін треба шукати в самому суспільстві. Так, представники конфліктного підходу рушійною силою розвитку суспільства бачать соціальні протиріччя й конфлікти, які властиві будь-якому соціальному устрою. Марксистська соціологія в якості головної рушійної сили суспільства бачить єдність і боротьбу протилежностей, що відбувається у всіх сферах. В економічної – протиріччя між продуктивними силами й виробничими відносинами, у соціально-політичної - - боротьба класів, у духовної – боротьба ідеологій).
2. Щодо ролі об'єктивних і суб'єктивних факторів у соціальних змін висловлюються дві точки зору:
1) прихильники суб'єктивізму як основну причину соціальних змін розглядають свідому діяльність індивіда або групи людей, на перший план висувається індивідуальна свідомість;
2) прихильники об'єктивізму думають, що в суспільстві діють об'єктивні закони, не залежні від волі й свідомості людей.
3. На питання, чи носять соціальні зміни причино обумовлений або випадковий характер, також пропонується дві відповіді:
1) марксистський детермінізм підкреслює причинну обумовленість всіх соціальних явищ; це означає, що кожна з підсистем, що входять у суспільство, існує не сама по собі, а перебуває в причинно-наслідковій залежності від інших сфер, всі підсистеми залежні від економічної підсистеми;
2) соціальний дарвінізм вважає, що соціальні зміни відбуваються за-вдяки випадковим варіаціям і природному відбору.
4. На питання про те, які причини породжують соціальні зміни, пропонуються наступні відповіді:
1. Соціокультурні теорії першопричиною соціальних змін вважають зміни, що відбуваються в соціокультурній сфері – світосприйнятті, релігії, свідомості соціальних груп, суспільства в цілому. Такі зміни визначають вигляд усього суспільства.
2. Соціально-економічні теорії головну причину бачать в економіці, виробничих відносинах.
3. Індустріально-технологічні теорії думають, що соціальні зміни за-лежать на сам перед від технологічних змін. Виділяють 3 способи, за допо-могою яких технологія детермінує соціальні зміни:
1) зміни в технології створюють проблеми соціального порядку, які вимагають певних дій з боку людей (виникнення біотехнологій, що дозволяють жінкам виношувати нерідних дітей, породило сурогатне материнство, що потребує нових соціальних норм, так і в нових соціальних ролей);
2) нові технології, нова техніка створюють нові можливості для індивіда й груп у їхній діяльності, спілкуванні (нові можливості соціальної комунікації створені завдяки телефонізації, розвитку телебачення, комп'ютерної техніки й т.д.);
3) нові технології нерідко створюють нові форми взаємодії між індивідами й різним родом спільнотами (розвиток Інтернету індивідуалізує працю багатьох висококваліфікованих працівників).
3. Концепції соціальних змін. У сучасній соціології виділяють наступні концепції соціальних змін:
1) Теорії еволюційного розвитку суспільства (соціальний еволюціо-нізм).
2) Теорії революційного розвитку суспільства (соціальний революціонізм).
3) Циклічні теорії (теорії культурно-історичних типів).
Соціальний еволюціонізм являє собою спробу глобального осмислення історичного процесу як частини загального, нескінченно різноманітного й активного процесу еволюції космосу, сонячної системи, Землі. Одним з перших теоретиків соціального еволюціонізму був англійський соціолог Герберт Спенсер. У соціології Спенсера реалізована основна ідея соціального еволюціонізму 19 в. – ідея існування історичних стадій людського суспільства, що розвиваються від простого до складного, від традиційного до раціонального, від неосвіченого до освіченого, від суспільства з ручною технологією до суспільства з машинною технологією.
У руслі соціального еволюціонізму на основі протиставлення тради-ційного й сучасного суспільств в 50-60-і роки сформувалася теорія індустріального суспільства (Р. Арон, У. Ростоу). Теорія індустріального суспільства описує поступальний розвиток суспільства як перехід від відсталого аграрного (традиційного) суспільства, у якому панує натуральне господарство й станова ієрархія до передового індустріального суспільства.
Індустріальному суспільству притаманне :
1) розвинена й складна система поділу праці в суспільстві в цілому, при спеціалізації в конкретних сферах виробництва й керування;
2) масове виробництво товарів на широкий ринок;
3) механізація й автоматизація виробництва та управління;
4) науково-технічна революція.
З погляду цієї теорії, основні характеристики великої промисловості обумовлюють форму поведінки людей не тільки в сфері організації й управління виробництвом, але у всіх інших сферах громадського життя.
В 60-і роки теорія індустріального суспільства одержує розвиток у теорії постіндустріального суспільства (Д. Белл, А. Турен). У цій теорії виділяють третій тип суспільства – постіндустріальне (інформаційне) суспільство, що характеризується різко зрослою роллю знання й інформації. Таким чином, суспільство проходить наступні стадії:
• доіндустріальне суспільство;
• індустріальне суспільство;
• постіндустріальне суспільство.