Тема 1. СОЦІОЛОГІЯ – НАУКА ПРО СУСПІЛЬСТВО.

1. Об'єкт і предмет соціології. Місце соціології в системі наук.
2. Структура й функції соціології.
3. Методологічні підходи до аналізу суспільства.

1. Об'єкт і предмет соціології. Місце соціології в системі наук.
Термін «соціологія» був вперше використаний французьким науковцем Огюстом Контом (1798-1857) у роботі “Курс позитивної філософії” (1842 р.). Він походить від латинського слова societal (суспільство) і грецького слова logos (наука, знання). Таким чином, у буквальному розумінні, соціологія – це наука про суспільство. Спочатку Конт називає соціологію соціальною фізикою. Ця наука, на його думку, повинна запозичити в природничих наук об'єктивність, перевіряємість, доказовість. Соціологія в розумінні Конта ототожнювалася із суспільствознавством у цілому. На сучасному етапі за соціологією закріпилося специфічне місце в системі наук, для розуміння якого не-обхідно, на сам перед, визначити її об'єкт й предмет.
Об'єкт науки – це частина навколишнього світу, на яку спрямований дослідницький інтерес. Об'єкт науки завжди відповідає на запитання «що вивчає наука». Природа, тваринний і рослинний світ, людина, суспільство, культура та інше можуть виступати об'єктом дослідження різних наук. Так, наприклад, тваринний світ може бути об'єктом вивчення біології, зоології, психології, палеонтології й т.д. Людина, суспільство й культура вивчаються соціологією, філософією, історією, психологією, культурологією і т.д. Таким чином, науки часто відрізняються одна від одної не об'єктом, а предметом вивчення.
Предмет науки – сторона об'єкта, кут зору, під яким він вивчається. Виходячи з такої логіки, кожному об'єкту дослідження може відповідати декілька предметів. Наприклад, цегляний будинок як частина навколишнього світу, може виступати об'єктом дослідження багатьох фахівців, але цікавити їх будуть різні аспекти. Економіста можуть зацікавити витрати на його будівництво, архітектора – архітектурний стиль, еколога – вплив на навколишнє середовище й т.д.
Об'єктом соціології виступає суспільство або соціальна реальність, що оточує людей. Оскільки суспільство й соціальна реальність – слова багатозначні, тому потрібно, насамперед, визначитися з їхнім значенням у соціології. Під терміном «суспільство» соціологи зазвичай розуміють історично сформований тип соціальної організації, соціальних зв'язків і відносин між людьми. Така соціальна організація явищ і процесів виникає внаслідок спільного життя й взаємодії людей, впливає на їхній спосіб мислення й поведінки, проявляється в діях, словах, речах, зроблених людьми. Спільне життя людей, або, соціальна реальність виступає для соціологів матеріалом наукового пошуку, або об'єктом.
Об'єкт соціології в цілому збігається з об'єктом інших суспільних наук: демографії, соціальної психології, етнографії, економіки, політології й т.д. Але в кожної суспільної науки є свій специфічний предмет. Саме предмет, а не об'єкт визначає зміст тієї або іншої науки. У випадку соціології предметну царину пізнання створюють явища й процеси, які описуються й пояснюються за допомогою таких понять як «суспільство», «соціальна взаємодія», «соціальні групи», «соціальна структура», «соціальні інститути», «соціальна нерівність», «соціальні конфлікти», «соціальні зміни», «соціальні статуси», «соціальні ролі» і інших.
Визначення предмета соціології шляхом перерахування явищ і процесів, які входять в царину дослідницького інтересу цієї науки, практично неможливо, по-перше, тому що він буде занадто великий, по-друге, він ніколи не буде повним, тому що постійно поповнюється в процесі розвитку соціології. Тому визначення предмета соціології повинне базуватися на розкритті змісту ключового для цієї науки поняття – поняття «соціальне».
У повсякденній мові слово «соціальне» використається в широкому й вузькому значеннях. У широкому значенні це поняття поєднує всі різновиди явищ, які стосуються спільного життя людей – економічні, політичні, релігійні, правові й т.п. У вузькому значенні воно вживається для виділення поряд з політикою й економікою особливої сфери громадського життя – соціальної, котра містить у собі освіту, охорону здоров'я, допомогу малозабезпеченим і т.п.
Із соціологічної точки зору соціальне в широкому значенні є не просто сума економічних, політичних, правових, релігійних і інших явищ і процесів, а зв'язок, взаємозалежність між ними. Про економічні явища й процеси ми говоримо як про соціальний, коли хочемо підкреслити, наприклад, що способи організації бізнесу в країні залежать не тільки від уявлень про економічну ефективність, але й від політичного устрою й від етичних норм, характерних для пануючої в країні релігії.
Соціальне у вузькому значенні – це не просто сегмент громадського життя, що включає все те, що не ввійшло в сферу політики й економіки, а ті явища й процеси спільного життя людей, які обумовлені не прагненням до влади й керування один одним, не прагненням до багатства й конкуренції один з одним, а прагненням належати до суспільства, прагненням до солі-дарності один з одним.
Таким чином, соціологічне використання поняття «соціальне» передбачає розгляд явищ і процесів під особливим кутом зору, відповідно до якого вони соціально обумовлені, тобто обумовлені зв'язками, які виникають між різними видами діяльності, подіями й ситуаціями в ході спільного життя людей. Вивчення соціальної обумовленості явищ, що відбуваються в суспільстві можливо тільки через вивчення законів, закономірностей і механізмів його функціонування й розвитку.
Тому, предмет соціології може бути визначений як виявлення соціальної обумовленості явищ соціальної реальності через вивчення законів, закономірностей і механізмів функціонування й розвитку суспільства.
Більш чітко предмет соціології буде визначений при розгляді співвідношення соціології з іншими науками, що вивчають суспільство.

2. Структура й функції соціології. Соціологія як наука сьогодні являє собою органічну єдність і збалансованість двох напрямків – теоретичного та емпіричного. На початку третього тисячоріччя соціологічне знання має трехрівневу внутрішню структуру:
1) Загальсоціологічні теорії. Вони описують суспільство як єдину сис-тему у взаємодії основних елементів, механізми функціонування суспільства як цілісного організму.
Однак єдиної загальсоціологічної теорії не існує. Цей факт можна пояснити тим, що соціокультурна система, яку вивчають соціологи, набагато складніша, ніж фізичні або технічні системи. Тому на поведінку людини впливає величезна кількість факторів, які дають можливість різноманітних соціологічних пояснень. Також на формування соціологічних теорій впливають різні філософські, світоглядні, політичні парадигми, які обумовлюють існування різних вихідних тез й підходів до формування теорій. Тому в загальсоціологічній теорії існує декілька конкуруючих між собою теоретичних напрямків – це структурний функціоналізм і теорія конфлікту.
Властивий соціології теоретичний плюралізм, безперечно, ускладнює соціологічне знання, вносить елементи невизначеності, дозволяє по-різному трактувати факти. Але треба пам'ятати, що в науці конкуренція напрямків – явище скоріше позитивне, воно сприяє саморозвитку науки, додає їй гнучкості. Зокрема, більшість соціологів, незалежно від того до яких шкіл і напрямків вони належать, визнають, що теоретичні підходи мають різну ефективність залежно від об'єкта й мети дослідження. Так, функціональний підхід має високу ефективність при вивченні нормально діючих соціальних механізмів і конструкцій в умовах соціальної стабільності. Однак він не дає відповіді на питання: чому відбуваються війни й революції, чому одні імперії гинуть, а на зміну їм з'являються інші? На ці питання намагається відповісти теорія конфлікту, тому її використовують для дослідження соціальних потрясінь, причин революцій, випадків розпаду соціальних систем, класових і національних протиріч і антагонізмів.
Загальсоціологічна теорія існує не як самоціль, а як засіб інтерпретації різноманітних суспільних явищ. Тому наступним кроком розвитку соціології було її наближення до реального життя й розгалуження відповідно до конкретних, поставлених перед нею завдань.
2) Теорії середнього рівня. У ХХ столітті соціологія здебільшого розвивалася за окремими напрямками, які одержали назву галузевої соціології або теорій середнього рівня.
Фактично всі соціальні підсистеми, соціальні спільноти й соціальні процеси описуються відповідною соціологічною теорією. Соціологія сім’ї, соціологія освіти, соціологія політики, соціологія економіки, соціологія культури, соціологія релігії, соціологія молоді, соціологія міста, соціологія злочинності, соціологія організацій – лише деякі з них. Уявлення про різноманіття галузей сучасної соціології дає організаційна структура Міжнародної соціологічної асоціації. В асоціації діє понад 50 дослідницьких комітетів й робочих груп, які об’єднують науковців, що спеціалізуються на дослідженнях в окремих галузях соціології.
Завдяки спеціальним соціологічним теоріям відбувається ефективна взаємодія між загальсоціологічною теорією й емпіричними дослідженнями. Відповідно до вдалого зауваження Р. Мертона, теорії середнього рівня відіграють роль «містка», що поєднує високу теорію та емпіричні дослідження.
3) Емпіричні дослідження. Цей рівень соціологічного знання пов'язаний зі збором, описом, класифікацією й інтерпретацією конкретних фактів. Емпірична соціологія оперує фактами, частотами, відсотками, числовими показниками й математичними індексами, вона відображає соціальну реальність у кількісному вимірі. Частіш за все безпосереднім об'єктом емпіричних досліджень виступає людина або соціальна група як носії первинної соціальної інформації. Найвідомішої й популярнішою формою таких досліджень є анкетне опитування. При зборі первинних даних в соціології використовуються чотири основних методи:
1. Опитування (анкетування або інтерв'ювання);
2. Аналіз документів (якісний і кількісний);
3. Спостереження (не включене й включене);
4. Експеримент (науковий і практичний)

Функціоналізм: Основні ідеї функціоналізму були сформульовані Г. Спенсером, Э. Дюркгеймом, Т. Парсонсом, Р. Мертоном.
Суспільство – єдиний організм, що складається з елементів, які вико-нують певні функції. Ці функції спрямовані на забезпечення цілісності й стабільності суспільства.
Р.Мертон вважає, що елементи соціальної системи не обов'язково ви-конують позитивні для всієї системи функції, тобто вони можуть заподіювати системі шкоду. Крім того, не всі функції елементів системи е очевидними. Таким чином, Р.Мертон увів поняття дисфункцій і прихованих (латентних) функцій.
Конфліктний підхід: Р. Дарендорф, Л. Козер.
Якщо функціоналізм наголошує на механізмах, які зберігають суспільство, то конфліктний підхід звертає увагу на механізми, що виводять суспільство з рівноваги.
Основні положення конфліктного підходу:
• Будь-які ресурси в суспільстві обмежені, отже, розподіляються нерівномірно.
• Нерівномірний розподіл ресурсів викликає конфлікт.
• Конфлікти ведуть до реорганізації суспільного устрою.
• У результаті виникає новий вид нерівності.
У конфліктному напрямку існує 2 течії:
1. Представник – Л. Козер: завдяки конфлікту система стає більш стійкою, для цього конфлікт треба направляти по потрібному руслу, конфлікт – природний стан суспільства. Причина конфлікту – боротьба за ресурси.
2. Представник – Р. Дарендорф. Конфлікт приводить до розвалу старих систем і виникнення нових. Головна причина конфлікту – нерівномірний розподіл авторитету або влади.
Символічний інтеракціонізм (або теорії взаємодії): Дж. Мид, Ч. Кулі.
Якщо інші сприймають суспільство як щось споконвічно існуюче, як сукупність готових, закінчених структур, то в символічному інтеракціонізмі суспільство – продукт постійної взаємодії людей, і те, як вони взаємодіють, визначає специфіку суспільства. Основні положення інтеракціонізму:
• Люди живуть і діють не у світі об'єктів, а у світі символів.
• Символи виникають у ході соціальної взаємодії.
• Значення символів можуть змінюватися на основі процесів взаємо-дії.
Символ – річ, що має значення.
Соціальне життя можливе, тому що деякі групи людей розділяють систему загальних символів. В інших символічних системах взаємодіяти важко.
Теорія ролей: Дж. Морено.
З його погляду життя – це театр.
• Як і актори, члени суспільства займають певні позиції, статуси в суспільстві.
• Актори дотримуються сценарію, а людина – писаних і неписаних норм.
• Актори підкоряються режисерові, а члени суспільства тому, у кого статус, влада.
• Актор реагує на роль партнера, а люди на ролі один одного, і , таким чином, коректують свою поведінку.
• Актори реагують на публіку, а члени суспільства – на інші групи, у першу чергу – на референтну групу.
• Актор програє роль залежно від таланта, а людина від знань ролі, її засвоєння, можливості зрозуміти іншого, увійти в його положення, а також під впливом «Я образу», розуміння самого себе, навичок програвання цих ролей.
Теорії обміну: П. Блау, Дж. Хоманс.
Соціальний світ – це ринок, де люди вступають у складну мережу об-мінних операцій. Люди мають у своєму розпорядженні певні ресурси, які можуть бути виміняні на інші ресурси.
Люди розраховують цінність своїх ресурсів і цінність тих ресурсів, які вони можуть одержати замість. На базі цих розрахунків вони обмінюються ресурсами, і система таких обмінів лежить в основі суспільного устрою. Конфлікт пояснюється тим, що одна зі сторін, що обмінюються, вважає угоду для себе невигідної.
Аксіоми теорії обміну:
• Чим більше буде винагороджуватися людська дія, тим вище буде ймовірність повторення цієї дії.
• Якщо одержання винагороди за певні типи поведінки залежить від якихось умов, людина буде прагнути відтворити ці умови.
• Якщо винагорода велика, людина готова затратити більше зусиль для її одержання.
• Коли потреби людини у винагороді близькі до насичення, даний вид діяльності стає менш привабливим
Таким чином, соціологія – це наука про суспільство як цілісний орга-нізм, тенденціях, соціальних законах і механізмах функціонування й розвитку суспільства через вивчення його елементів (особистості, соціальних груп і соціальних інститутів), що інтегрує теоретичні й емпіричні знання й методи, спирається на макросоціологічні й мікросоціологічні підходи.

Потреби. З погляду багатьох соціологів, потреба – це нестаток у чомусь. Потреба вказує на протиріччя між наявним і необхідним.
Американський соціолог А. Маслоу запропонував ієрархію людських потреб, що складається з п'яти рівнів:
1) Фізіологічні потреби (потреба в їжі, одязі, житлі, продовженні роду, відпочинку, сні тощо)
2) Потреби у безпеці й стабільності життя (потреби в самозбере-женні, безпеці існування, захисті, гарантованій зайнятості, впевненості в завтрашньому дні тощо.).
3) Соціальні потреби або потреби в приналежності й любові (потреби в приналежності до колективу, у спілкуванні, прихильності, підтримці, духовній близькості, дружбі, любові тощо.).
4) Потреби престижу (потреба в придбанні авторитету, компетентності, у повазі й самоповазі, визнанні й високій оцінці, службовому росту тощо).
5) Духовні потреби (потреба в реалізації своїх потенційних можливостей, потреби особистого вдосконалювання, самовираження, особистого росту тощо).
Перші дві групи потреб Маслоу вважає первинними й уродженими, три інші – придбаними. Потреба кожного нового рівня не може перетворитися в актуальну, якщо не задоволена попередня. Таким чином, Маслоу за допомогою ідеї про підвищення людських потреб намагається простежити перехід людини від біологічного стану до соціального.
Ключовим моментом у концепції ієрархії потреб Маслоу є те, що потреби ніколи не бувають задоволеними за принципом «всі або нічого». Маслоу зробив припущення, відповідно до якого, середня людина задовольняє свої потреби приблизно в такому співвідношенні: 85% – фізіологічні, 70% – безпека й захист, 50% – любов і приналежність, 40% – самоповага й 10% – самоактуалізація.
Далі більш докладно розглянемо мотиви. Мотиви – внутрішні побудники до дії, внутрішня реакція на зовнішню ситуацію (навколишнє середовище, стимули). Внутрішня реакція заснована на потребах людини, її інтересах, ціннісних орієнтаціях. Тобто, якщо довідатися мотиви людини, то можна зрозуміти її поведінку. Проте, однакова поведінка, що спостерігається в багатьох людей може бути викликана різними мотивами. Наприклад, одні люди вчаться в університеті, щоб одержати знання, другі – щоб не піти служити в армію, треті – щоб весело провести час і відкласти момент влаштування на роботу.
Мотиви, які є внутрішніми побудниками до дії, варто відрізняти від стимулів – зовнішніх побудників до дії. Так, обіцянка викладача виставити екзамен рейтингом у випадку активної роботи на семінарських заняттях є стимулом. Цей стимул може вплинути на поведінку студента в тому випадку, коли дострокова здача іспиту є цінною, саме тоді стимул перетвориться в мотив. А якщо студент готується до семінарських занять без зовнішніх спонукань, те це являє приклад мотиву.
Наступний компонент особистості інтерес. Інтерес – це спрямованість індивіда на значимі для нього об'єкти, пов'язані з його потребами. Тобто, це зацікавленість чимось або кимось, хто може задовольнити певні потреби.
Потреби й інтереси особистості лежать в основі її ціннісного відно-шення до навколишнього світу, в основі системи її цінностей, ціннісних орієнтацій.
Цінності – об'єкти й і ідеї, які значимі для індивіда, але не зв'язані прямо із задоволенням його потреб.
Люди вибирають та засвоюють ті або інші цінності суспільства, й цей вибір у соціології називається ціннісними орієнтаціями. Ціннісні орієнтації особистості – це системно зв'язані ціннісні уявлення про світ, які визначають вчинки та дії людини.
Специфіка соціологічного підходу до проблеми цінностей складається в спрямованості на визначення їхньої ролі як сполучної ланки між поведінкою особистості, соціальної групи й суспільства в цілому. Цінність не завжди є предметом реально потрібнім, необхідним людині. Індивід оцінює предмет, не співвідносячи його прямо й безпосередньо зі своїми потребами й інтересами (які він може й не цілком усвідомлювати), пропускаючи через призму розповсюджених у даному суспільстві ціннісних критеріїв, ідеалів, готових оцінок, стереотипів повсякденної свідомості, уявлень про належне, справедливе, прекрасне, корисне тощо. Однак процес формування ціннісної свідомості це не однобічний процес, особистість критично ставиться до «готових» цінностей, перевіряє їх на власному життєвому досвіді. Таким чином, ціннісна свідомість – це складний, багатомірний духовний феномен, у якій присутні як загальнопоширені ціннісні стереотипи, прийняті нерефлексивно, на віру, так і ціннісні уявлення, прийняті й перевірені особистим досвідом, власні оцінки, власні ціннісні судження.
Основними видами цінностей і, відповідно, ціннісних орієнтацій є:
1. Матеріальні (наприклад, одяг, машина, мобільний телефон) і духовні (наприклад, доброта, ідея справедливості);
2. Природні (наприклад, їжа, відпочинок) і соціальні (наприклад, мода, престиж);
3. Реальні (ті, що людина цінує на даний момент) і потенційні (те, на що вона може в принципі орієнтуватися);
4. Цінності – цілі (те, що людина хоче досягти, мати, наприклад, ро-дину, високий матеріальний статок, престижну роботу) і інструментальні цінності, або цінності-засоби (ті людські якості, які поважаються, наприклад, доброта, чесність, практицизм, ощадливість тощо).
Центром системи ціннісних орієнтацій є ідеали. Ідеали – це те, до чого прагне людина, вираження належного в майбутньому. Ідеали можуть існувати в персоніфікованій формі, як уявлення про ідеальну людину.

2. Соціальний статус і соціальна роль. Типи особистості. Вивчення механізмів входження людини в суспільство здійснюється за допомогою понять: «соціальний статус» і «соціальна роль».
Соціальний статус людини – її позиція в соціальній системі, пов'язана із приналежністю до певної соціальної групи.
Соціальний статус визначається приналежністю до певних груп. Прикладами соціальних статусів є статус жінки, чоловіка, студента, батька, пасажира, громадянина, президента тощо. Оскільки ми належимо до багатьох соціальних груп, то, відповідно, ми маємо багато статусів. Так, одночасно людина може бути студентом, чоловіком, громадянином України, росіянином за національністю, буддистом за віросповіданням.
Соціальний статус індивіда характеризується наступними моментами:
1. Певними правами й обов'язками, закріпленими в або законах або в неформальних правилах.
2. Обсягом влади й авторитету.
3. Рівнем соціального престижу й поваги в очах громадськості.
4. Обсягом і асортиментами споживаних товарів і послуг.
5. Оцінкою тих або інших подій громадського життя.
З поняттям статус пов'язано поняття соціальної ролі. Роль відображає динамічний аспект статусу – це діяльність по реалізації певних прав і обов'язків. Тобто, якщо людина має статус студента, сина, менеджера, пасажира, то його поведінка на лекції, у родині, на роботі, громадському транспорті буде різним.
Таким чином, соціальна роль – очікувана типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом.
Сукупність соціальних ролей, які відповідають певному статусу, називається рольовим набором. Так, статус студента передбачає виконання ним функцій слухача в аудиторії, виконавця лабораторних робіт, старости, практиканта тощо.
Виділяють кілька видів соціальних статусів і ролей:
Запропоновані, які не залежать від власних зусиль людини (наприклад, статус жінки, підлітка, українця);
Досягнуті (придбані), які отримані завдяки особистим зусиллям даного індивіда (наприклад, студент, президент, батько);
Головний (інтегральний) – статус, що визначає положення людини в суспільстві в цілому, найбільш характерний для даної людини, з яким її ідентифікують оточуючи (Президент України, директор).
Оскільки людина одночасно може виконувати кілька ролей, то можуть виникати так звані рольові напруги й рольові конфлікти.
Рольова напруга – це протиріччя між уявленнями людини щодо виконання якоїсь ролі й умовами, у яких їй доводиться цю роль виконувати, або коли особистість повинна виконувати роль, що не відповідає ані її інтересам, ані внутрішнім установкам. Наприклад, студент прагне підготувати реферат, але бібліотеку закрили на ремонт, або людину змушують голосувати на виборах, але вона цього не хоче.
Рольові конфлікти можуть бути міжособистісними й внутріособистіс-ними.
Міжособистісні конфлікти мають місце тоді, коли виникають протиріччя між людьми не як індивідуальностями, а як представниками певних ролей. Наприклад, Іванов і Петров можуть конфліктувати не тому, що вони не подобаються один одному, а тому що один міліціонер, а другий – злочинець.
Внутріособистісні конфлікти – це протиріччя усередині однієї особистості. Ці протиріччя можуть бути викликані необхідністю одночасно виконувати кілька ролей (межрольові конфлікти), так і відповідати різним вимогам, пов'язаним з однією й тією ж роллю (внутрірольові конфлікти).
Міжрольові конфлікти виникають тоді, коли дві або більше соціальних ролей, які виконує одна людина, містять у собі несумісні обов'язки. Прикладом такого конфлікту може розглядатися ситуація, коли ролі студента, батька й працівника фірми виконує одна особистість. Ці ролі можуть вимагати від особистості бути одночасно на роботі, дома й в інституті, або виконувати стільки завдань, що на них бракує часу.
Внутрірольові конфлікти містяться в суперечливих вимогах, які ви-суваються до носіїв однієї ролі різними соціальними групами. Наприклад, студент повинен вибирати, до якого предмету йому готуватися, прийти до декану, що його викликає, або на лекцію, що проводиться в цей час за розкладом.
Існує кілька способів вирішення рольових конфліктів і зняття рольових напруг:
1. Вибір головної ролі (людина зважує важливість кожної ролі, які йому необхідно виконувати одночасно).
2. Поділ ролей (людина чітко розділяє місце виконання різних ролей: наприклад, батька в родині й наглядача у в'язниці).
3. Раціоналізація (людина приховує сама від себе реальність рольового конфлікту або напруги шляхом несвідомого пошуку неприємних сторін бажаної, але недосяжної ролі).
4. Регулювання (людина перекладає відповідальність за неякісно зіграну роль на інших).
Як ми вже відзначали вище, соціологію цікавить соціально-типове в особистості. Виділяють наступні типи особистостей:
1. Ідеальний – тип особистості, що виступає ідеалом для членів даного суспільства, до якого вони прагнуть у майбутньому.
2. Базисний (нормативний) – тип особистості, що об'єктивно необхід-ний для оптимального розвитку даного суспільства.
3. Модальний (реальний) – тип особистості, що переважає в даному суспільстві (середній американець, істинний росіянин). Він виявляється за допомогою соціологічних досліджень.
Ідеальний, модальний і базисний типи особистостей можуть збігатися або ні.
Якщо проаналізувати історію українського суспільства в 20 і 21 сторіччі, то можна виділити наступні модальні типи особистості:
1. Особистість «розчинена» у суспільстві, не виділяється із системи традиційних суспільних зв'язків, вона засвоїла колективістську ідеологію, у рамках якої окрема людина – лише функціонально певний елемент суспільної системи. Цей тип особистості домінував у СРСР до періоду застою.
2. Особистість, відчужена від суспільства, відповідає періоду розпаду тоталітарної ідеології й характеризується подвійною системою цінностей (для зовнішнього й внутрішнього користування).
3. Амбівалентна особистість, свідомість якої складається з 2 частин – демократичних цінностей, з одного боку, і тоталітарних орієнтацій – з іншої. Цей тип стає домінуючим з моменту виникнення незалежної української держави
Можна виділити 3 різновиду амбівалентного типу:
• Конформно-амбівалентний – характеризується некритичним прийняттям різних соціально-політичних альтернатив, підтримкою рішень, лідерів і організацій, які взаємно виключають один одного;
• Нігілистсько-амбівалентний – заперечує будь-які альтернативи суспільного розвитку, негативно ставиться до будь-яких організаційних політичних утворень;
• Мозаїчно-амбівалентний – характеризується суперечливим об'єднанням елементів демократичної свідомості, що формується, і тоталітарних структур, які руйнуються.
Чому важливо вивчати типи особистості. Ті або інші типи особистості складаються під впливом суспільства, а з іншого боку зміни у свідомості, ціннісних орієнтаціях сприяють становленню нового суспільства, тобто мо-жуть прискорювати або сповільнювати процеси.
Якщо конформно-амбівалентний тип приводить суспільство до авторитарної форми правління, нігілістично-амбівалентний – до бунту, то мозаїчна свідомість здається найбільш гнучкою, здатною до сприйняття демократичних норм.

3. Соціалізація особистості. Соціалізація – це процес формування та розвитку в людині її соціальної природи. Соціалізація – це процес засвоєння індивідом протягом життя соціальних норм і культурних цінностей того суспільства, до якого він належить. Завдяки процесам соціалізації формується й розвивається особистість.
На думку багатьох соціологів, здатність до соціалізації міститься в самій людині, при цьому сама соціалізація розуміється як засвоєння накопиченого в суспільстві досвіду. У процесі соціалізації індивід засвоює норми, цінності, знання, уміння. У результаті соціалізації людина здобуває якості, які дозволяють їй діяти в певних умовах місця й часу. Соціалізація є активним двостороннім процесом, тобто людина не просто пасивно здобуває певні риси, але й впливає на навколишнє середовище.

У системі Мертона конформізм припускає згоду й із цілями суспільства, і з засобами їхнього досягнення. Наприклад, загальновизнаним мірилом успіху в американському суспільстві (а останнім часом також і в українському) вважається досягнення багатства. Соціально схвалювані засоби досягнення цієї мети мають на увазі такі традиційні методи, як одержання гарної освіти, вступу на роботу й побудову кар'єри. Але далеко не всі люди можуть отримати гарну освіту, кращі фірми приймають на роботу досить обмежену кількість фахівців. Коли люди зіштовхуються з неможливістю досягти фінансового успіху соціально схвалюваними засобами, вони можуть вдатися до незаконних способів.
Інновація припускає згоду із цілями суспільства, але заперечує соціально схвалювані засоби їхнього досягнення. Прикладами інновації є шантаж, пограбування, розтрата чужих грошей, шахрайство та ін. Даний вид девіантної поведінки виникає в тому випадку, коли індивід зіштовхується з обмеженим доступом до ресурсів, з одного боку, і сильним бажанням виглядати успішним в очах суспільства – з іншої.
Ритуалізм припускає ігнорування цілей даної культури, але згоду (часом доведену до абсурду) використовувати соціально схвалювані кошти. Прикладом може виступати бюрократ, фанатично відданий своїй справі, який ретельно заповнює бланки, перевіряє їхню відповідність всім інструкціям, регулярно підшиває їх до справи й т.і., але не усвідомлює, для чого все це робиться.
Ретритизм припускає заперечення, як цілей даного суспільства, так і засобів досягнення цих цілей. Інакше кажучи, людина дистанціюється від суспільства. До цього різновиду девіації можна віднести ченців, пустельників, з одного боку, і наркоманів, алкоголіків і самогубців – з іншої.
Бунт також виражається в запереченні й цілей суспільства, і засобів їхнього досягнення. Але на відміну від ретритистів, бунтівники не відходять від суспільства, а намагаються запропонувати йому нові цілі й нові замоби їхнього досягнення. До цього виду девіантів можна віднести реформаторів і революціонерів.
Культурологічні теорії акцентують увагу на аналізі культурних цін-ностей. З погляду цих теорій, девіація має місце тоді, коли індивід ідентифікує себе із субкультурою, норми якої суперечать нормам домінуючої культури. Ідентифікація із субкультурою відбувається в ході спілкування з носіями цієї культури. Важливу роль грають не контакти з безособовими організаціями або інститутами (законодавчими органами, церквою тощо), а повсякденне спілкування – у школі, будинку, «на вулиці». На інтенсивність засвоєння людиною девіантних цінностей впливають частота контактів з девіантами, а також їхня кількість і тривалість. Важливу роль грає й вік: чим людина молодша, тим з більшою готовністю вона засвоює зразки поведінки, що нав'язуються іншими.
Розглянуті теорії засновані, головним чином, на аналізі соціальних і культурних факторів, що сприяють девіації. Наступний ряд соціологічних теорій основну увагу звертає на тих, хто оцінює людину з погляду девіації, яким чином формується ставлення до людей як до девіантів, а також на те, як поводяться з індивідом, якому приклеєний ярлик девіанта.
Теорія стигмації (таврування). Основним положенням тут є теза, ві-дповідно до якої девіантність не є характеристикою, внутрішньо властивою певній соціальній поведінці, а з'являється наслідком соціальної оцінки (стигматизації) певної поведінки як девіантної. Девіація пояснюється здатністю впливових груп суспільства нав'язувати іншим верствам певні стандарти, ставити клеймо девіантів на поведінку менш захищених груп. З людиною можуть поводитися так, начебто вона порушила правило, навіть якщо вона це не робила, тільки тому, що інші стверджують, що вона це зробила. Так, поводились з неграми в Америці. Вони піддавалися переслідуванню й іноді лінчуванню по неправдивих обвинуваченнях у зґвалтуванні білих жінок. Під час хрестового походу проти алкоголізму – сухого закону – створювалася нова система правил і нові девіанти.
Аналіз причин девіантної поведінки спрямований у цьому випадку на вивчення процесів, явищ і факторів, що визначають або впливають на приписування статусу девіантності поведінці й статусу девіанта індивідам, тобто, дослідженням того, яким чином формується ставлення до людей як до девіантів.
Конфліктологічний підхід. Дана теорія не цікавиться тим, чому люди порушують закони, а займається аналізом сутності самої законодавчої системи. З даної точки зору, закони й діяльність правоохоронних органів – це знаряддя, що правлячі класи, які володіють засобами виробництва, використовують проти тих, хто їх позбавлений. Більш того, прихильники цієї теорії розглядають девіантів не як порушників загальноприйнятих правил, а скоріше як бунтарів, що виступають проти капіталістичного суспільства, що прагне «ізолювати й помістити в психіатричні лікарні, в'язниці й колонії для неповнолітніх безліч своїх членів, що нібито потребують контролю».
Новітні теорії набагато більш критичні до існуючого соціального устрою, вони доводять необхідність виправлення не окремих людей, а всього суспільства.

1. Поняття «соціальна спільнота» і «соціальна група». Взаємодія індивіда і суспільства опосередковується соціальними групами, які є фундаментом суспільства.
В суспільстві існують різні об’єднання людей і далеко не всі з них можна віднести до соціальних груп. Термінове випадкове об’єднання людей зі слабкими соціальними зв’язками і різнорідним соціальним складом можна назвати соціальною спільнотою, а не соціальною групою. До таких спільнот відносять, наприклад, людей, що опинилися в одному місці (пасажири громадського транспорту, перехожі тощо), натовп, що спостерігає за наслідками дорожньо-транспортної пригоди, чи людей, що мітингують на майдані, аудиторію читачів газети або глядачів у кінотеатрі.
Соціальна група – це сукупність людей, які мають спільну соціальну ознаку і виконують суспільно необхідну функцію в загальному розподілі громадської праці і діяльності. Соціальні групи класифікують за різними ознаками:
За характером зв’язків індивіда з групою відокремлюють:
1. Групи членства – будь-яка група, членом якої є індивід.
2. Референтна група – це та група, цінності якої є важливими для ін-дивіда, з якою він порівнює себе як з еталоном. Наприклад, підлітки орієн-туються на стиль життя своїх кумирів, робітник організації, який бажає зробити кар’єру, – на поведінку вищого керівництва.
В залежності від розміру групи і характеру взаємодії її членів відокремлюють:
1. Малі групи – це малочислені (від двох до декількох десятків осіб) соціальні групи, члени яких знаходяться в безпосередньому стійкому особистому спілкуванні (сім’я, студентська група, бригада, дружня компанія та інш.).
2. Середні групи – це групи, об’єднані в організації (трудовий колектив підприємства, організації, закладу). Тут уже не всі члени групи можуть спілкуватися особисто, контакти будуть мати опосередкований характер.
3. Великі групи – це численні групи людей, розпорошені на великому просторі, які характеризуються опосередкованою солідарною взаємодією (класові, територіальні, національні спільноти).
Малі групи, в свою чергу, бувають первинні і вторинні. Первинні групи характеризуються інтимністю спілкування, мета їх створення – спілкування як таке (сім’я, друзі). Вторинні характеризуються формальністю контактів (навчальна група, трудовий колектив), вони створюються для досягнення інструментальних цілей (отримання освіти, прибутку тощо).
За характером властивостей індивідів, що входять до групи, відокремлюють наступні види великих груп: соціально-демографічні, соціально-поселенські, соціально-етнічні, соціально-професійні, соціально-класові тощо.
На відмінність від малих і середніх груп, великі характеризуються:
• великою кількістю членів,
• відсутністю обов’язкових особистих контактів,
• відсутністю чи відносно невеликим ступенем згуртованості і організованості.

3. Сутність і історичні типи соціальної стратифікації.
Суспільство складається з великої кількості соціальних груп. Частина з цих груп розташовується у одній площині, тобто на одному рівні, інша частина розташовується на різних рівнях або напластовується одна на одну, тобто суспільство являє собою не плоске утворення, а чимось нагадує пиріг на кшталт «Наполеону». На горі соціальної ієрархії знаходяться привілейовані прошарки, а внизу – найбільш знедолені. Цей феномен у соціології отримав назву «соціальна стратифікація».
Соціальна стратифікація (від лат. stratum – прошарок) нашарування соціальних груп, які відрізняються доступом до соціальних ресурсів. Соціальною стратифікацією називають як процес розшарування, так і результат цього процесу.
У соціології існують різні методологічні підходи до аналізу сутності, витоків і перспектив розвитку соціальної стратифікації.

1. Марксистська традиція класового аналізу.
К.Маркс основною класоутворюючою ознакою вважав наявність власності на засоби виробництва. За цією ознакою від розбивав будь-яке суспільство на два основних класи – клас, що володіє власністю на засоби виробництва, і клас, що не володіє ними. Конкретні прояви цих двох класів змінюються в залежності від суспільства. У рабовласницькому суспільстві існують класи рабів і рабовласників, у феодальному – кріпаків і феодалів, у капіталістичному – робочих і капіталістів. Маркс визнавав існування інших великих соціальних груп, наприклад, у капіталістичному суспільстві – це селянство і дрібна буржуазія, але на його погляд, ці пережитки докапіталістичної економіки зникають у ході розвитку капіталістичної системи.
Класи-власники одночасно виступають правлячими, непродуктивними і експлуататорськими, тобто вони привласнюють додатковий продукт, який був вироблений іншими. Клас, що позбавлений власності, підлягає експлуатації, ним управляють і він є продуктивним.
У марксистській концепції класи були дещо більшим, ніж просто спо-собом опису економічного положення соціальних груп. Маркс розглядав класи не лише як зручну аналітичну модель, а й як реальні соціальні сили, що спроможні змінювати суспільство.
Хоча економічний підхід Маркса підкреслює первинне значення об’єктивних характеристик, серйозна увага приділяється суб’єктивним аспектам функціонування класів, а саме класовій свідомості. Маркс відрізняв «клас в собі» – тобто клас, який не усвідомив своїх інтересів, і «клас для себе» – клас з розвиненою класовою свідомістю, який чітко розуміє власні інтереси і бачить методи боротьби за їх відстоювання .
Маркс не дав чіткого визначення класів, тому багато вчених, які вважали себе його послідовниками, намагалися закрити цю прогалину. У радянському суспільствознавстві отримало розповсюдження і широкий вжиток наступне визначення: «Класами називають великі групи людей, що відрізняються їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва по їх відношенню до засобів виробництва (більшою мірою закріпленою і оформленому у законах), їх роллю в суспільній організації праці, а отже, засобами отримання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони розпоряджаються».
Пізніше спробу удосконалення марксистської класової схеми зробив Ерік Райт, ця теорія отримала назву неомарксизму. Це було пов’язано з намаганням вписати у схему численну групу менеджерів, яка виникла внаслідок відокремлення таких функцій капіталу як власність і управління. В межах класичної марксистської концепції менеджери потрапляють до робітничого класу, хоча доходи цієї групи, місце у системі організації виробництва і, як наслідок, стиль життя суттєво відрізняються від пролетарського. Ерік Райт окрім власності на засоби виробництва, запропонував ще один критерій класоутворення – наявність управлінських функцій, в результаті чого він відокремив не два, а чотири класи (див. мал. 1):
 Буржуазія, яка має засоби виробництва і виконує управлінські функції;
 Робочий клас, який не має ні першого, ані другого;
 Менеджери, які мають управлінські функції, але позбавлені засобів виробництва;
 Дрібна буржуазія, яка має засоби виробництва, але позбавлена управлінських функцій.
За даними моніторінгового проекту «Європейське соціологічне дослідження» (2005 р.) в Україні до класу буржуазії можна віднести 1,5 % населення, до дрібної буржуазії – 0,8 %, до менеджерів – 12,8 %, до робітничого класу – 84,9 %. Для порівняння, у Західній Європі розподіл виглядає наступним чином: буржуазія – 5,1 %, дрібна буржуазія – 7,9 %, менеджери – 21,3 %, робітничий клас – 66 %

4. Соціальна мобільність, види мобільності. Незважаючи на те, у якому суспільстві народилися індивіди, їм притаманний потяг до кращого, вони постійно прикладають зусиль для того, щоб отримати більш високий прибуток, більше влади, здобути повагу від інших. Результат цих зусиль у суспільних масштабах виливається у таке явище як соціальна мобільність.
Під соціальною мобільністю розуміють пересування суб’єкту у соціальному просторі. Кожного разу, коли ми отримуємо диплом про вищу освіту, змінюємо роботу, переїжджаємо до іншого міста, ми демонструємо соціальну мобільність.
Види соціальної мобільності:
1) Горизонтальна мобільність – це переміщення у соціальному просторі, які не призводять до змін соціального статусу індивіда. Прикладом може бути перехід спеціаліста, скажімо юриста, з однієї компанії до іншої, якщо не змінюється посада, прибуток, обсяги влади.
Вертикальна мобільність – це такі переміщення, які призводять до змін у соціальному статусі. Вертикальна мобільність може бути висхідна і низхідна.
2) Висхідна соціальна мобільність – пересування індивіда чи групи, яке призводить до підвищення соціального статусу. Наприклад, студент отримує диплом про вищу освіту і перетворюється на молодого спеціаліста, або спеціаліст з інформаційних технологій стає керівником проекту.
Низхідна соціальна мобільність – це пересування індивіда чи групи, результатом якого є зниження соціального статусу. Наприклад, партія не отримує підтримки на парламентських виборах і її верхівка втрачає депутатські мандати.
3) Інтергенераційна мобільність – зміни соціального статусу дітей порівняно з соціальним статусом батьків. Тобто, якщо соціальний статус сина (доньки) такий самий, як і соціальний статус батька (матері), інтергенераційна мобільність відсутня, якщо соціальні статуси дітей і батьків відрізняються, ми спостерігаємо інтергенераційну мобільність.
Інтрагенераційна мобільність – зміни соціального статусу індивіду протягом його (її) життя, перш за все мається на увазі зміни професійного статусу, тобто кар’єра індивіда. Один і той же індивід може нам демонструвати наявність інтергенераційної мобільності і відсутність інтрагенераційної та навпаки.
4) Індивідуальна мобільність – зміни соціального статусу індивіда завдяки його власним зусиллям і особистим досягненням.
Групова мобільність – зміни соціальних статусів цілих соціальних груп внаслідок якихось історичних подій. Так, П.Сорокін наводить приклад Великої Жовтневої революції, внаслідок якої відбулося зниження соціального статусу дворянства. У післяреволюційні часи було не лише не престижно пишатися дворянським титулом, це могло стати загрозою самому життю. Протилежна картина спостерігалася з представниками робітничого класу. Соціальний статус цієї групи після революції підвищився, приналежність до цієї групи розглядалася як запорука благонадійності і відкривала двері для просування партійною ієрархією тощо.
5) Структурна соціальна мобільність – зміни соціального статусу індивідів внаслідок структурних змін, що відбулися у суспільстві, зокрема, у економічній сфері. Тут можна пригадати приклади селян, які у 30-ті роки 20 ст. підвищили соціальний статус шляхом поповнення лав робітничого класу. Це стало можливим завдяки процесу індустріалізації, що відбувався у радянському суспільстві, і змінам соціально-класової структури суспільства. Структурні зміни також можуть провокувати масові процеси низхідної мобільності. Наприклад, розвиток комп’ютерних технологій призвів до вивільнення зі сфери зайнятості великої кількості індивідів, що виконували некваліфіковану нефізичну працю (машиністки, клерки тощо).
Обмінна соціальна мобільність – зміни у соціальних статусах індивідів, що відбулися завдяки розширенню соціальних можливостей, розвитку системи соціальної підтримки вразливих верств населення, розширенню доступу до сфери вищої освіти. Так, у період після Другої Світової війни у країнах Західної Європи і Америки були створенні системи надання стипендій одарованій молоді, і доступ до сфери вищої освіти отримали діти-вихідці із сімей нижчого класу.
Для того щоб підвищити соціальний статус, індивіди можуть скористатися так званими каналами соціальної мобільності – соціальними інститутами, які сприяють висхідним соціальним пересуванням. Основними каналами вертикальної висхідної мобільності є освіта, власність, сім’я, армія, церква.
Переходячи з групи в групу людина може опинитися у маргінальному стані. Маргінальність – стан особистості чи спільноти, яка знаходиться на стику різних культур. Маргінальним може бути не тільки особистість, але й суспільство. Наприклад, Україна в наш час внаслідок перехідного періоду може бути охарактеризована як маргінальне суспільство.

1. Поняття і історичні типи етносу.
Формування етносу пов’язано з усвідомленням приналежності до спільноти, прийняттям її цінностей, норм. Етнічність передбачає відчуття єдності, яке виражається через протиставлення «ми – вони».
У соціологічній думці до 70-х років вважалося, що загальне значення етнічності буде поступово зменшуватися, оскільки будуть стиратися релігійні, культурні і інші етнічні відмінності. Але останні десятиріччя продемонстрували відродження етнічності. В умовах зростання соціальної напруженості, заглиблення економічної кризи звернення до етнічних джерел виконує захисні функції. Етнічність не може зникнути, тому що вона уособлює культурну спадщину.
Слово "етнос" має грецьке походження, перекладається як народ. Етнос – це історично сформована на окремій території стала сукупність людей, які мають спільні риси, стабільні особливості культури і психологічного складу, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших схожих утворень (самоусвідомленням). Формування етносу звичайно відбувається на основі спільної території і господарської діяльності. До основних характеристик етносу можна віднести наступні:
• спільна назва,
• міф про спільних предків,
• спільна історична пам’ять,
• один або декілька диференційних елементів спільної культури (мова, релігія, традиції, фольклор),
• зв’язок з конкретним "рідним краєм", територією,
• відчуття солідарності зі значною часткою населення (самоідентифікація).
Ознаки етносу можна об’єднати у три групи:
1. Об’єктивні біологічні і природні риси (типова зовнішність, «рід-ний край», менталітет).
2. Об’єктивно-культурні риси (мова, фольклор, традиційний одяг і їжа, побутові традиції, релігія).
3. Суб’єктивні критерії (самоідентифікація, відчуття приналежності, солідарності, єдності з конкретною етнічною групою).
Історичні типи етносу:
1. Род – форма спільноти людей, яка базується на кровній спорідненості.
2. Плем’я – об’єднує декілька родів, що мають спільну мову, територію, натуру і звичаї. Род і плем’я виникають і існують за часів первіснообщинного устрою.
3. Народність – форма мовної, територіальної, економічної і культурної спільноти людей, яка утворюється за часів виникнення відносин приватної власності і притаманна рабовласницькому і феодальному суспільствам. Народність за чисельністю переважає плем’я, кровноспоріднені зв’язки не охоплюють всю народність. Формуванню народності сприяє більш чітка організаційна структура суспільства, розвинені політичні форми. Народності існують у наш час і не лише в країнах, що розвиваються, а й в індустріально розвинених суспільствах. (Франція: бретонці, корсиканці; Велика Британія: уельсці, галли, но-рмандці).
4. Нація – тип етносу, що виникає в період ліквідації феодальної роздробленості і розвитку капіталістичних відносин. Нації більш чисельні, ніж народності, вони нараховують десятки і сотні мільйонів людей. На базі єдиної території, мови і економіки формується єдиний національний характер і психічний склад. Виникає відчуття солідарності зі своєю нацією.

Ознаки нації, що відрізняють її від народності:
• стала державність;
• спільність економічного життя, яка базується на єдиному національному економічному ринку;
• уніфікація мови, головним чином в процесі поширення її літературної форми через систему освіти, літературу і засоби масової інфо-рмації;
• розвиток професійної культури і мистецтва;
• формування соціально-класового складу, що відповідає епосі промислово-культурного розвитку.
У зарубіжній літературі склалися дві абсолютно різні тенденції у розумінні нації:
- етатична (фр. «етат» – держава), поширена у англо-романських країнах. Поняття "нація" вбирає в себе всіх громадян держави незалежно від етнічної приналежності (Франція, США, Канада).
- етнічна («етнос» – народ), поширена у Германії. Поняття "нація" вбирає в себе людей, які мають спільне походження, незалежно від того, громадянами якої країни вони є або були.
У різних культурах сформувалися різні типи націй: нації-держави у англо-романському світі і нації-етноси у німецькому світі.
Історія людства знає багато прикладів переселення народів. Представники різних етнічних груп перемішуються, особливо це відчувається у великих містах, які притягують переселенців. Так складається етнічна структура – розподіл суспільства і територіальних спільнот на етнічні групи. Етнічна структура сучасних суспільств формується у межах державних кордонів, вона складається з етнічних груп (народів), що населяють країну, і окремих етнічних відносин.
Риси, що характеризують етнічну свідомість народу України наприкінці 20 – на початку 21 ст.:
1. Незважаючи на відносно спокійну ситуацію, що існує в Україну з приводу міжнаціональних відносин, зменшується кількість індивідів, впевнених в тому, що суспільству не загрожують міжнаціональні конфлікти.
2. Схильність до східнослов’янського відокремлення: позитивний індекс соціальної дистанції мають лише українці, росіяни і білоруси.
3. Антисемітизм не є розповсюдженим явищем. У масовій свідомості євреї опиняються витісненими за межі близьких контактів, але соціальна дистанція по відношенню до цієї групи значно менша, ніж до інших етнічних груп .
4. Ксенофобія – відокремлення від всіх «чужих», недовіра по відно-шенню майже до усіх етнічних груп, з якими відсутній досвід спільного проживання. Ця риса притаманна масовій свідомості закритого традиційно-архаїчного типу.
5. Регіоналізація – існує різне ставлення до питань державного суверенітету, різні політичні симпатії, різні зовнішньополітичні орієнтації в різних регіонах України.
2. Етнічні відносини. Етнічна свідомість народу України.
Етнічні відносини являють собою різноманіття зв’язків, взаємодій і обмінів, що виникають між етнічними групами з приводу актуальних про-блем їх виживання і розвитку. За критеріями конфліктності можна виділити декілька типових форм етнічних відносин.
- Врівноваженні безконфліктні відносини – безконфліктне існування поруч пліч-о-пліч різних етнічних груп (ідеальний тип).
- Відносини з елементами внутрішньої напруги – такі відносини притаманні Україні. В цілому українське суспільство характеризується толерантним станом міжетнічних відносин, хоча внутрішня напруга залишається. У великих поліетнічних країнах завжди знаходяться скриті конфлікти чи причині, що можуть їх провокувати.
- Ситуація відкритої ескалації конфлікту – відкрите протистояння етнічних груп. Сутність його полягає у поетапному загостренні конфлікту, який може досягти озброєної боротьби, погромів. Відокремлюють декілька фаз такої ескалації: 1) інцидент; 2) мобілізація етнічних груп; 3) відкриті ворожі дії; 4) кульмінація боротьби; 5) зниження рівня протистояння – зупинка і консервування.
- Інституалізовані форми етнічного насилля – несправедливі, наси-льницькі відносини у сфері взаємодії етнічних груп (примусова асиміляція, апартеїд, сегрегація), державна підтримка дискримінації (нерівності етнічних груп). Дискримінація має різні форми: обмеження окремих видів діяльності, заборона на купівлю землі, поселення у тих чи інших районах, поклоніння свої богам тощо.
Сучасні тенденції розвитку міжнаціональних відносин:
1. Прагнення етносів до політичної незалежності, створення незалеж-них держав.
2. Зближення різних етносів, ломка міжетнічних перегородок.
Національно-етнічні конфлікти – це конфлікти, пов’язані з боротьбою за права і інтереси етнічних груп.
Типологія етнічних конфліктів:
1. Культурно-мовні конфлікти, пов’язані з намаганням зберегти чи відродити повноцінне функціонування мови і традиційної культури за умов прогресуючої аккультурації.
2. Соціально-економічні конфлікти, в яких висуваються вимоги вирівнювання рівня життя визначених етнічних груп.
3. Статусні конфлікти пов’язані з висуванням вимог із змін політичного статусу і обсягу владних повноважень окремої автономної етнотериторіальної структури.
4. Територіальні.
5. Сецессійні конфлікти, в яких висуваються вимоги створення вла-сної незалежної державності або возз’єднання з сусідньою державою.
Виходячи з особливостей сторін, що протистоять одна одній, виділяють:
- горизонтальні конфлікти між етнічними групами (осетино-інгушський);
- вертикальні конфлікти між етнічною групою і державою (чеченський).
Для актуалізації конфліктів потрібні конфліктна ситуація і конфліктні люди (групи). Конфліктні люди – це сили, що прагнуть влади і власності, які використовують стихійну незадоволеність, підігрівають її, виставляючи себе захисниками нації.
Обставини, необхідні для врегулювання конфліктів (за Дарендор-фом):
По-перше, наявність ціннісних передумов. Кожна з конфліктних сторін повинна визнати наявність конфліктної ситуації і право опонентів на існування.
По-друге, деякий ступінь організованості сторін: чим краще вони організовані, тим легше досягти домовленостей і добитися виконання умов договору.
По-третє, конфліктуючі сторони повинні узгодити певні правила гри, за дотримання яких тільки і можливий переговорний процес. Ці правила повинні надавати рівність можливостей, тобто забезпечувати баланс інтересів. Ця передумова фактично у всіх конфліктах відсутня.
Шляхи вирішення конфліктів:
1) усунення сверхцентралізації;
2) розробка загальної концепції перебудови всієї системи міжнаціональних відносин, яка базується на рівноправ’ї, балансі інтересів, діалозі;
3) розвиток економічних зв’язків;
4) створення у районах з напругою в міжнаціональних відносинах громадських структур на кшталт круглих столів, антиконфліктних комісій, формування інституту медіаторів;
5) розвиток прогнозування, націленого на прийняття швидких заходів з попередження, локалізації чи найшвидшому вирішенню з найменшими збитками.

У суспільних науках існує декілька теорій, які намагаються пояснити причини виникнення диференціації ґендерних ролей:
1. Функціональна теорія. Т.Парсонс вважає, що така диференціація має позитивну функцію, оскільки сприяє нормальному функціонуванню сім’ї, де роль батька – інструментальна (підтримка зв’язків сім’ї із зовнішнім світом, матеріальне забезпечення сім’ї), а роль матері – експресивна (регулювання відносин в межах сім’ї, турбота і емоційна підтримка). Роль дружини у цій теорії виводиться із біологічної здібності народжувати дітей.
2. Конфліктна теорія. Р.Коллінз вважає, що ґендерна нерівність зу-мовлена конфліктом між панівною групою (чоловіками) і залежною групою (жінками). Виникнення цієї нерівності він пов’язує з тим фактом, що чоловіки були крупніші і чинили сексуальний тиск на жінок. У наш час, на його думку, ступінь залежності жінки визначається двома чинниками: 1) матеріальною залежністю і 2) цінністю жінки як власності, що підлягає обміну.
3. Неомарксистська теорія вбачає джерела ґендерної нерівності у структурі капіталізму, який виключає свободу вільного вибору і використовує жінок, їх підкорене становище для забезпечення гнучкості ринку в умовах капіталізму. З цією метою жінкам на ринку праці відводиться вторинний сектор низько оплачуваних посад, які в разі потреби завжди можна скоротити під гаслом необхідності повернення жінки до домашнього вогнища.
4. Неопсихоаналітична теорія. Н.Ходоров вважає, що ґендерні від-мінності формуються в результаті насадження ґендерних ідеалів і формування ґендерної ідентичності з дитинства.
Таким чином, приналежність до біологічної статі, як і до окремої етнічної групи, впливає на поведінку індивіда в суспільстві, його соціальний статус, можливості його просунення у суспільстві.

1. Сутність соціального інституту, процес інституціоналізації. Види соціальних інститутів.
Суспільство є не тільки сукупністю класів, етнічних, демографічних груп, різних типів особистостей, але й виступає як система соціальних інститутів. Пристосовуючись до свого середовища, суспільство протягом історії виробляє інструменти, які придатні для рішення безлічі завдань і задоволення найважливіших потреб. Ці інструменти й називаються соціальними інститутами.
У загальному плані соціальний інститут можна визначити як історично сформовані, стійкі форми організації спільної діяльності людей, спрямовані на задоволення основних потреб суспільства. Інакше кажучи, соціальний інститут – це відносно стійка модель поведінки індивідів і організацій у певній сфері діяльності.
Термін “соціальний інститут” уживається в найрізноманітніших зна-ченнях. Він застосовується стосовно родини, держави, права, економіці, власності тощо.
Із зовнішнього (формального) боку соціальний інститут виглядає як сукупність осіб, установ, які забезпечені певними матеріальними ресурсами й здійснюють конкретну соціальну функцію. Із внутрішнього (змістовного) боку – це певний набір норм, цінностей, доцільно орієнтованих стандартів поведінку певних осіб у певних ситуаціях. Так, юстиція як соціальний інститут ззовні являє собою сукупність осіб (судді, прокурори, адвокати, нотаріуси тощо), установ (суди, прокуратури, виправні установи тощо), а також матеріальних коштів (будинки, устаткування, фінанси тощо), що використовуються ними. Зі змістовного боку соціальний інститут юстиції являє собою сукупність стандартизованих зразків поведінки уповноважених осіб, які забезпечують виконання даної соціальної функції. Зазначені стандарти поведінки втілюються в соціальних ролях, що характерні для системи юстиції (ролі судді, прокурора, адвоката тощо).
У структурі соціального інституту виділяють:
1. Набір соціальних позицій і ролей.
2. Соціальні норми й санкції, що регулюють функціонування даної соціальної сфері.
3. Група осіб, професійно зайнятих у даній сфері.
4. Сукупність організацій і установ, що функціонують у даній сфері.
5. Ресурси й матеріальні кошти.
Види соціальних інститутів
За ступенем формальності соціальні інститути підрозділяються на:
1. формальні (наприклад, держава) – взаємодія між суб'єктами в рамках даного інституту здійснюється на основі формально встановлених правил, законів, регламентів.
2. неформальні (наприклад, дружба) – формальна регламентація соціальних ролей, функцій, способів і методів діяльності й санкцій за ненормативне поведінку відсутня.
Залежно від потреб, які задовольняються:
- економічні – це всі ті інститути, які займаються виробництвом і розподілом благ і послуг, регулюванням грошового обігу, організацією й поділом праці тощо, тобто задовольняють потреби у здобуванні засобів існування: їжі, одягу, житла. До них відносять: власність, гроші, ринок, фірму, трудову діяльність тощо.
- політичні – інститути, пов'язані з підтримкою законів, правил і стандартів, тобто вони задовольняють потребу в безпеці й соціальному порядку. Це – держава, політичні партії, вибори, армія, поліція тощо.
- соціокультурні – інститути, які націлені на відкриття, освоєння й наступне відтворення знань, культурних і соціальних цінностей, соціалізацію індивідів, захист певних цінностей і норм. Це – освіта, мораль, громадська думка, засоби масової інформації, релігія, наука тощо.
- сімейні – задовольняють потреби у відтворенні населення (шлюб, споріднення, родина).
- релігійні – задовольняють потреби в рішенні духовних проблем, пошуку сенсу життя (церква, релігія, культ).
Базові характеристики соціальних інститутів, що відрізняють їх від інших соціальних утворень:
1. Об'єктивність, незалежність від свідомості, бажань й переваг окре-мих людей.
2. Історичність, тобто стабільність у просторі й часі.
3. Специфічність інституціональної поведінки, що створює взаємоза-лежність індивідів у цілісну систему взаємодій.
4. Обов'язковість, примусовість норм і вимог даної інституционалізованої форми діяльності для більшості представників взаємодії в даній сфері.
5. Інститути мають моральний авторитет і культурну легітимність.
Таким чином, можна зробити висновок, що кожний соціальний інсти-тут можна вважати соціальною організацією, але не кожну організацію – інститутом. Соціальний інститут являє собою більше широке утворення, ніж організація.
Інституціоналізація являє собою процес додання різним формам соціальної діяльності форми соціальних інститутів або, інакше кажучи, процес упорядкування, формалізації й стандартизації соціальних зв'язків. Інституціоналізація – це заміна спонтанно й експериментальної поведінки на передбачувану поведінку, що очікується, моделюється й регулюється.
Процес інституціоналізації складається з декількох послідовних етапів:
1. виникнення потреби, задоволення якої вимагає спільних організованих дій;
2. формування загальних цілей;
3. поява соціальних норм і правил у ході стихійної соціальної взаємодії, що здійснюється шляхом спроб і помилок;
4. поява процедур, що пов'язані з нормами й правилами;
5. інституціоналізація норм і правил, процедур, тобто їхнє прийнят-тя, практичне застосування;
6. установлення системи санкцій для підтримки норм і правил, дифе-ренціація у застосування їх в окремих випадках;
7. створення системи статусів і ролей, що охоплюють усіх без виня-тку членів інституту.
Так, освіта стає соціальним інститутом, коли з'являється особлива соціальна спільність, зайнята професійною діяльністю з навчання й виховання, одержують розвиток масова школа, спеціальні норми, що регулюють процес передачі соціального досвіду, соціальний контроль за цією діяльністю з боку спеціалізованих органів.
У сучасних умовах інституціоналізація нових форм господарської діяльності пов'язана з появою норм, законів, які сприяють їхньому розвитку, спеціальних установ, організацій, зайнятих підготовкою, оформленням нових форм, наприклад, шляхом приватизації, що захищають інтереси приватних власників.

Явні функції соціального інституту – це ті функції, для виконання яких і створювався даний соціальний інститут, тобто функції, що відповідають його мети. Вони формуються й явно декларуються і закріплені в системі статусів і ролей. Так, явна функція соціального інституту родини – відтворення потомства, його виховання й залучення до соціального життя.
Латентні функції й дисфункції виражаються в непередбачених ре-зультатах діяльності, виступають як побічний ефект діяльності соціального інституту.
Латентні функції відрізняються від дисфункцій, тим, що не нано-сять шкоди. Так, явною функцією вищої школи є підготовка майбутніх професіоналів, латентною функцією – формування середовища спілкування, явної дисфункцією є те, що зміст освіти й методи навчання не відповідають сучасним соціальним процесам, що швидко змінюють вимоги до професійних знань, латентною дисфункцією – закріплення соціальної нерівності, що має місце, наприклад, за рахунок наявності елітної й приватної освіти, яка доступна не для всіх, низьких шансів сільської молоді вступити до вузу через слабкий рівень підготовки в сільських школах.

3. Освіта як соціальний інститут.
Поняття освіти багатозначне. Його можна розглядати і як процес, і як результат засвоєння систематизованих знань, умінь, навичок і розвитку особистості. Це й реальний рівень знань, якостей особистості, фактична освіченість. І формальний результат цього процесу – атестат, диплом, свідоцтво. Освіта також розглядається як система, що включає в себе різні рівні:
1. Дошкільна.
2. Початкова.
3. Середня.
4. Вища.
5. Аспірантура
Система освіти також включає різні види:
1.Масова й елітарна.
2. Загальна й технічна.
У сучасному виді освіта виникла в Стародавній Греції. Там переважала приватна сімейна освіта, яку здійснювали раби. Публічні школи функціонували для найбідніших верств вільного населення. Елітарні школи (ситарії) формують художній смак, уміння співати, грати на музичних інструментах. Фізичний розвиток і військові навики формувалися в палестрах, розвивалися в гімназіях. Саме в Стародавній Греції зародилися основні типи шкіл: гімназія, ліцей (місце викладу своєї системи Аристотелем), академія (Платон).
У Стародавньому Римі школа переслідувала мету вирішення прикладних, утилітарних завдань, була націлена на підготовку воїнів і державних діячів, у якій панувала тверда дисципліна. Вивчалися мораль, право, історія, риторика, література, мистецтво, медицина.
У середні століття формується релігійна освіта. Функціонують 3 види навчальних закладів:
1. Парафіяльні.
2. Кафедральні.
3. Світські.
В 12-13 століттях у Європі виникають університети, а при них колегії для вихідців з найбідніших верств. Типовими факультетами були факультети мистецтва, права, теології й медицини.
Широке поширення освіта одержала протягом останніх двох-трьох століть. Розглянемо ті соціальні зміни, які сприяли розвитку освіти.
Першій з таких змін стала Демократична революція. Як видно на прикладі Французької революції (1789-1792 р.), вона була викликана зростаючим прагненням нижчих верств брати участь у політичних справах.
У відповідь на цю вимогу були розширені можливості одержання освіти, адже нові актори на політичній сцені не повинні являти собою неосвічені маси, щоб брати участь у голосуванні, народні маси повинні хоча б вміти читати. Масова освіта виявилася тісно пов'язана з участю народу в політичному житті.
Ідея суспільства рівних можливостей являє собою інший аспект демократичної революції, що проявлявся в різних формах і в різний час у багатьох країнах. Оскільки вважається, що одержання освіти – головний спосіб забезпечити висхідну соціальну мобільність, рівні соціальні можливості стали майже синонімом рівного доступу до освіти.
Другою найважливішою подією в історії сучасної освіти стала промислова революція. На ранніх етапах розвитку промисловості, коли технологія була примітивною, а робітники мали низьку кваліфікацію, не існувало потреби в освічених кадрах. Але розвиток промисловості в широких масштабах зажадав розширення системи освіти для підготовки кваліфікованих працівників, які могли б виконувати нові більш складні види діяльності.
Третім важливим фактором, що сприяв розширенню системи навчання, був пов'язаний з розвитком самого інституту освіти. Коли інститут зміцнює своє становище, утворюється група, об'єднана загальними законними інтересами, що висуває свої вимоги до суспільства – наприклад, щодо підвищення свого престижу або матеріальної підтримки з боку держави. Освіта не є виключенням із цього правила.
Як соціальний інститут освіта формується в 19 столітті, коли з'яв-ляється масова школа. В 20 столітті роль освіти постійно зростає, підвищується формальний рівень освіти населення. У розвинених країнах значна частина молоді закінчує середню школу (США – 86% молоді, Японія – 94%). Росте віддача від освіти. Приріст національного доходу за рахунок вкладення в сферу освіти досягає 40-50%. Збільшується частка державних видатків на освіту. Для характеристики рівня освіченості населення використається такий показник як кількість студентів на 10 тис. населення. За цим показником лідирує Канада – 287, США – 257, Куба – 239. В Україні цей показник в останні роки зростає, якщо в 1985-86 навчальному році на 10 тис. населення доводилося 167 студентів, то в 1997-98 нав. р. – 219, 2000-01 нав. р. – 259. Це відбувається за рахунок розвитку сфери приватної освіти й розширення платної освіти в державних вузах.
У цілому освіта покликана передавати від покоління до покоління цінності пануючої культури. Однак ці цінності змінюються, тому зміст освіти також перетерплює зміни. Якщо в стародавніх Афінах головна увага приділялася образотворчим мистецтвам, то в Стародавньому Римі головне місце займала підготовка воєначальників і державних діячів. У середні віки в Європі освіта концентрувалося на засвоєнні християнського вчення, в епоху Ренесансу знову спостерігався інтерес до літератури й мистецтва. У сучасних суспільствах наголос в основному робиться на вивченні природньонаукових дисциплін, а також велика увага приділяється розвитку особистості, тобто гуманізації освіти.

Тема 6. ШЛЮБ І РОДИНА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ.

1. Поняття шлюбу. Класифікації шлюбів.
2. Родина як мала соціальна група й соціальний інститут.
3. Функції родини.
4. Розвиток інституту родини. Проблеми розвитку родини в сучасному суспільстві.